Всесвітлішим і високопреподобним отцям, преподобним монахам і монахиням, дорогим братам і сестрам.
«На небі ликують ангели* і люди нині радіють,* та веселяться всі створіння з народженого у Вифлеємі Спаса Господа.* Бо всяка омана ідольська скінчилася,* Христос же панує навіки.» (Велике Повечір’я).
Христос Рождається!
Дорогі браття і сестри! Звернімо сьогодні свій погляд на 2024 роки в минуле, в час народження Ісуса Христа, на ті події і обставини, в яких перебувала свята родина Пречистої Діви Марії і св. Йосифа.
Прийшов наказ імператора Августа про перепис населення, і кожен житель Римської імперії мусив йти в місто, де народився, щоб записатися. Пречистій Діві Марії наближався час пологів, але треба було вирушати в дорогу, щоб не наразитися на покарання римської влади. Дорога з Назарету до Єрусалиму не була легкою прогулянкою, а досить ризикованою, з огляду на стан Марії. Та попри всі небезпеки і тривоги, вони щасливо прибули у Вифлеєм. Але тут на них чекали ще більші випробування, бо «не знайшлося їм місця в заїзді» (Лк. 2:7), ніхто не відчинив їм двері, щоб переночувати. А Марії наближався час народжувати. І вони вийшли з Вифлеєму в холодну зимову ніч. Напевне, це була ніч їхньої віри. Є такий вираз – «ніч віри» - це стан душі, як назвала його свята Тереза з Лізьє, коли людина має відчуття, ніби всі її покинули: люди і навіть Бог. Це відчуття відкинутості, самотності, забуття іншими; стан, коли здається, що вже немає жодної надії, коли всі обставини проти нас. Господь інколи допускає такі випробування, але саме тоді Він є дуже близький до нас. Бог дає зрозуміти, що Його присутність й опіка над нами не залежить від наших відчуттів і обставин, які нас пригнічують. Щось подібне, можливо, пережили в ту ніч св. Йосиф і Пречиста Діва Марія. Люди не прийняли, і Бог, здавалося, ніби забув про них. Куди йти? Де має народжувати свого Сина Марія?! Вони вийшли в поле, йшли в невідомість, але з вірою і надією. А та зимова ніч була тиха і зоряна. Бог Отець подбав про прихід Свого Сина: в людей не було місця, а Бог передбачив скромну стаєнку, на яку «випадково» натрапило святе сімейство. І не в царських палатах, а в стаєнці для тварин, прийшов у світ Божий Син. І враз настав спокій, всі тривоги й хвилювання відійшли, прийшов мир в душі людей. Стало чути спів ангельських хорів: «Слава во вишніх Богу і на землі мир». Ніч віри скінчилася, почався новий день в історії людства. Надія Ізраїля сповнилася. Месія, на якого півтори тисячі років чекав народ, прийшов. Народ надіявся, вірив, чекав, пережив важкі випробування, падіння, очищення і навернення, аж поки не прийшов час, коли став можливим прихід Спасителя. Бог, який століттями вів Свій народ і живив надією через пророків, виконав те, що обіцяв. Відповідь Божа перевершила всі очікування Ізраїля. Він винагородив Свій народ за вірність і витривалість: прийшов не черговий цар, а Сам Бог, ставши людиною. Бог вірний: «Хто надіється на Господа, повік не засоромиться» (Псалом 124:1).
У нашому житті теж бувають ночі віри, коли здається, ніби всі нас покинули, і Бог наче не чує нас, коли згасає надія, без якої життя втрачає свій сенс. Тоді важливо є не закритися в собі, а звернутися до Господа та віддати Йому свій біль. І Він оживить нашу надію, дасть новий сенс життю, бо має план, який хоче здійснити, щодо майбутнього нашого життя. Бог не дозволить загаснути надії, бо без надії згасає віра і любов, згасає життя.
Папа Франциск недавно сказав: «Надія – це найпрекрасніший дар, який Церква може дати людству». «Надія – це не порожнє слово, не розпливчасте бажання, що все буде добре. Ні, надія – це впевненість, бо вона ґрунтується на Божій вірності своїм обітницям. Саме тому вона називається богословською чеснотою, тому що вона вливається Богом і має Бога за свого гаранта. Це не пасивна чеснота, яка просто чекає, коли щось станеться. Це надзвичайно активна чеснота, яка допомагає цьому статися».
Наш народ в минулому пережив не одну ніч віри, та Господь зберіг український народ в темні часи нашої історії. Він тоді давав найбільш необхідних і знакових людей, як колись Ізраїлю пророків. Після поразок у XVII – XVIII століттях Україна була розділена між сусідніми державами. І коли здавалось, що нас вже немає, у найтемніших часах кріпацтва і безправ’я, Господь послав нам кобзаря-пророка Тараса Шевченка, якому дав особливий дар слова, яке проникало і проникає в серце кожного українця. Ним пробудив нашу гідність і самосвідомість та нагадав нам, хто ми: «… бо все гине — слава не поляже; не поляже, а розкаже, що діялось в світі, чия правда, чия кривда і чиї ми діти» (Т. Г. Шевченко, «До Основ’яненка»).
Господь дав нам велетня духу – нашого Мойсея – митрополита Андрея, який оновив і зміцнив нашу Церкву, яка стала фундаментом нашої сили, вихід з підпілля якої 35-років тому став поштовхом до відновлення нашої державності.
Сьогодні особливе значення для нас має знаменне пророцтво, сказане митрополитом Андреєм Шептицьким перед його відходом у Вічність: «Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обнімати цілий наш народ. Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з'єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високо розвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка тривала вічно. Прощаюсь з вами. Будьте сильні і стійкі у вірі, витривалі і ревні у служінні Господу Богу! І більше мого голосу не почуєте, аж на Страшному Суді».
Господь не дав нас знищити в минулому, і ми впевнені, що і сьогодні дасть нам силу вистояти і перемогти. Віримо, що темна ніч війни назавжди відійде в минуле, і настане новий день-день миру, свободи і нового життя України. Для цього й прийшов Божий Син на землю, щоб перемогти всяке зло. Будьмо знаками надії, свідками діянь Господа в нашому житті, в житті Церкви і народу. Адже надія, якщо вона є, завжди спонукає до дії. Повинно статися все, що мусить статися, щоб виявилися серця багатьох, а благодать Господня перевищить усі наші сподівання.
Хай Дитятко Ісус принесе всім нам, а в першу чергу нашим воїнам, непохитну надію і впевненість в Його перемозі, зміцнить нас в єдності і дарує нам Свій мир!
Христос Рождається!
Славімо Його!
† Дмитро Григорак, ЧСВВ
Єпарх Бучацький