Одним із почесних гостей на цьогорічному Книжковому форумі видавців у Львові був відомий у світі католицький «письменник у сутані» о. Бруно Ферреро, монах згромадження отців Салезіян. Україну майстер пера відвідав уперше на запрошення видавництва «Дон Боско», щоб потішити українських читачів цікавими літературними новинками і поспілкуватись зі своїми шанувальниками.

Книги Бруно Ферреро є світовими бестселерами і користуються широкою популярністю серед читачів різних континентів. До українського читача літератор доніс свої історії через львівські видавництва: «Свічадо» та «Дон Боско». Одні лише назви його книжечок: «Сорок казок у пустелі», «Спів польового цвіркуна», «Кола на воді», «Це знає тільки вітер» та  багатьох інших відомі навіть серед пересічних українців. Короткі історії, які вміщені в цих книжках, – щирі, доброзичливі, інколи сентиментальні, пронизані людськими болями і водночас людською радістю, ідеалами добра. Саме тому їх полюбляють читачі різного віку і різних конфесій.

На цьогорічному форумі Бруно Ферреро презентував дві літературні новинки: «365 коротких історій для душі» (видавництво «Свічадо») та роздуми на виховні теми під назвою: «Ваші діти мають лише вас. Тільки виховання може змінити світ» (видавництво «Дон Боско»).

Незважаючи на щільний графік свого візиту, Бруно Ферреро знайшов час, аби дати інтерв’ю газеті «Христова скеля». Отож далі читайте, які враження письменника від України, чому йому подобається потрісканий український асфальт, як народжуються культові історії літератора і чимало іншого про діяльність майстра слова.  

Слава Ісусу Христу! Отче Бруно, Вас і Ваші історії знають в Україні навіть пересічні люди…  

Дякую, але мені здається, що Ви трохи перебільшуєте (сміється).

У Вашій творчій скарбниці є чимало коротких історій, які тішать душу. Скільки часу Ви працювали над їх написанням?

Це не просто собі робота. Я роблю її охоче, і вона народилася з одної звичайної  необхідності. Я працюю з дітьми, з молоддю. Коли говориш до них, ведучи розмову, що основана на концепціях, – всі починають позіхати. Через дві хвилини, можливо, навіть менше, ніхто більше не слухає. І чим більше проходить часу, тим менше молодь і діти тебе чують, і також навіть дорослі тебе більше не слухають. Є така статистика, що дружина слухає свого чоловіка щонайбільше 17 секунд і потім починає говорити. І чоловік так само слухає дружину не більше ніж 17 секунд і потім починає говорити. Діти своїх батьків не слухають узагалі. Говорять, але не слухають. І навіть люди, котрі моляться, посилають до Бога свої вимоги, бажання, кажуть Йому, куди Він має йти, що має робити, але більшість з них Його не слухають, а тільки говорять, говорять, говорять. Ми маємо один тільки рот і два вуха. Рот можемо закрити, а вуха – ні, і все одно люди не слухають. Так що існує природній спосіб розповідати: стаєш перед групою дітей і розпочинаєш розповідь зі слів «одного разу». Це італійський спосіб розпочинати цікаві історії. Не знаю, чи в Україні прийнято теж починати історії цими словами. Коли я так робив, діти не лише зупинялися, а ще більше – гуртувались і вмощувались, аби послухати щось цікаве. Це найбільш старовинний механізм людської істоти. І надзвичайно важливо зрозуміти сучасну культуру. Дуже багато дітей і юних осіб не мають коріння. Тому що нема нікого, хто би міг передати їм духовні цінності їхніх предків. І це дуже погано, бо через це всі стають однаковими і «плоскими». Нема більше відчуття оцього духовно-культурного коріння, яке ти можеш збагатити. Навпаки, є страх бути іншим, відрізнятися. Однак ця різниця робить нас багатшими у духовному плані. І немає нині оповідачів, вони щезли… Коли я розповідаю, то дивлюся в очі. Так воно є насправді, це природно. А от Facebook – це машина. Ти не знаєш, що по той бік – людина чи щось фіктивне, аватар (персонаж віртуальної реальності, що представляє окрему людину – прим.). Тепер існують аватари, і більше нема людини по той бік, ти говориш і граєш з машиною.

Отже, якщо хтось хоче добитися чогось від дітей, від молоді і навіть від дорослих, хай зверне їх увагу на літніх людей. Літні особи найбільш уважні і найкращі слухачі, тому що вміють слухати. І це природно, це по-людськи. Тому що від кожної розповіді йде людське тепло. Натомість, від машини нема ніякого тепла. Є тільки відстань, і є одинокість.

Без сумніву, у Ваших історіях – життєві пригоди, різні цікаві ситуації людських взаємовідносин. Усе-таки ці історії взяті з реального життя? Як Ви їх збирали?

Ці історії взяті з життя. Вони приходять з повітря, вони навкруги. У дитячому садочку вихователька бачить дитину, яка має два носовички: один – в одній кишені, другий – у другій. Запитує: «Чому в тебе два носовички?» Дитина бере хустинки і показує: «Ця хустинка, щоб видувати ніс, а от ця, щоб витирати очі тих, що плачуть. Розумієте?» Ось це є історія, яку ти можеш побачити будь-де. І це дуже важливо. Це означає, що всі ми повинні мати дві хустинки в кишенях: одну – для себе, а другу – для інших. Однак мені не хотілося б давати визначення цим історіям. Половина їх взята з життя, а інша половина вигадана. Буває, що я натрапляю на історії, які мають не дуже хороше закінчення. Що я тоді роблю? Змінюю закінчення таких історій, перевертаю їх.  

У видавництві «Дон Боско» з’явилася книга «Ваші діти мають лише вас. Тільки виховання може змінити світ». Мабуть, уперше український читач пізнає у цьому виданні іншого Бруно Ферреро – як педагога і психолога, бо тут Ви порушили багато виховних тем. А з якою метою Ви писали цю книжку?   

…Наймудріша у цілому світі фраза, сказана наймудрішою персоною у світі, належить не старому мудрецю з білою бородою, а восьмилітній дівчинці. Одного дня восьмилітня дівчинка повертається до своєї мами і каже: «Якщо я тобі так заважаю, чому ти мене народила?» Запитаймо батьків, чому вони привели на світ своїх дітей. Це «чому?», ця відповідь – найважливіші речі. І дуже багато є батьків, котрі не знають, що відповісти. Це означає, що вони не мають мети. І це дуже жахливо. Тому що дитина, котра народилася, повинна знати, чому вона прийшла на світ, куди вона має йти, що має робити, які речі найважливіші понад усе. Є одна старовинна історія, що розповідає, як учень пішов до вчителя, аби дізнатись, для чого потрібен ідеал, для чого потрібна утопія, мета. А вчитель сказав: «Іди до горизонту». Учень пішов і побачив, що горизонт відсувається від нього далі. Тільки зробить крок, а горизонт віддаляється. Тоді учень повернувся до вчителя і каже: «То для чого ж потрібен ідеал, потрібна мета, якщо я підходжу кожного разу, а горизонт віддаляється?» І вчитель відповів: «Вони потрібні для того, щоб іти». Якщо не ходити, людина атрофується і перетворюється у ніщо, стає, як амеба, яка нібито живе, але в дійсності не живе, як людська істота. Кращим прикладом буде річка. Поки тече, вона чудова. Коли ж зупиниться, перетворюється у болото. Це є проблема багатьох юних осіб теперішнього часу. І батьки повинні знати, що тільки вони (ніхто інший!) є найважливішими у житті дітей. І діти бачать тільки їх. Саме батьки повинні дати дітям бажання прямувати вперед. Але ти йдеш лише тоді, коли знаєш, куди маєш іти.

Які проблеми виховання нині турбують італійське суспільство? Можливо, Ви можете порівняти їх з аналогічною ситуацією в Україні. І як ці глобальні проблеми можна вирішити? 

Великі проблеми виховання, принаймні в Італії, спричинені браком знань у процесі передання духовних цінностей. Духовні цінності – невизначені. Є дуже велика невпевненість, розгубленість, нема визначення, що значить бути справжньою людиною у цьому світі. Все це перемішане. Суспільство розріджене, воно щезає, пояснював Бауман. Це суспільство перетворилось на болото. Все стало однаковим, нема у ньому нічого важливого. Коли сьогодні запитую багатьох батьків, що вони повинні сказати нашим дітям, батьки не знають.                        

Ви вперше ступили на українську землю. Які враження отримали від України?

Це є народ, який має велике майбутнє, адже куди б я не глянув, усюди тут молоді люди. Для мене це великий шок, тому що в Італії я бачу, здебільшого, літніх людей. У місті Турин мешкає дуже багато старших осіб. Отже, якщо я бачу тут, в Україні, багато молодих людей і дітей, розумію, що тут є майбутнє, а в Італії з цим важко.       

Крім того, що Ви священик, Ви ще і письменник. Тому, мабуть, будете «полювати» в Україні за новими темами і пригодами для своїх історій?  

Звичайно. Всі речі, які я бачу, можуть бути сповна використані мною. Будь-яка річ. Наприклад, на тротуарі, де є маленька тріщина, достатньо трішечки землі – і проростає рослина. І це дуже гарно, це чарівна недосконалість. Здавалося б, ознака недосконалості – тріщина на тротуарі. Але з цього недосконалого може народитися щось дуже красиве. Якщо йдеш німецькими тротуарами, на них не росте трава. Це погано – такий рівний цемент, усе сіре, усе рівне.      

Де Ви найчастіше пишете свої історії: на природі, у церкві…?

У поїзді. Однак література – це не є моя робота. Це мій вільний час. Коли хочу написати якусь історію, я її пишу. Мені дуже подобається писати, але для цього треба мати багато часу. А я займаюся зовсім іншою справою. Проте кожен має те, що має, і повинен бути задоволений з того, що є. А розповіді, написані мною,– всесвітні. Насправді це не я, це історії, що ходять світом.

Мабуть, Ви бачили україномовні видання своїх творів. Які Ваші враження від цих книг?

Я бачив дуже багато своїх книжок, виданих українською мовою. Що можу сказати про них? Обкладинки оформлені найкраще.

Що забирає найбільше часу у Вашій роботі, у Вашому житті?

Я поміняв багато робіт. Видавав релігійний журнал для дітей, потім працював для молоді у секторі аудіовізуальних засобів. Зараз очолюю салезіянське видавництво. Я виконував ще багато інших робіт, але ніколи не мав багато вільного часу, щоб займатись тільки літературною творчістю. Але так краще. Я не маю багато вільного часу, проте історії можна взяти з нічого: часом з Інтернету, а часом з одного слова, з однієї фрази, промовленої просто так, може народитись історія. Оскільки зараз є період кризи, була одна мама, котра говорила, що тільки коли темно, можна побачити зірки. Отож з цього можемо зробити історію.

Щиро дякую за розмову і за те, що завітали в Україну. Надіюсь, що вже незабаром будемо читати Ваші нові історії, взяті з «українського повітря». Плідних Вам творчих буднів, і хай Господь благословить Вас і Вашу працю.

Спілкувався Віталій Затильний

Щира подяка за організацію зустрічі з о. Бруно Ферреро п. Юрію Поповичу, директору салезіянського видавництва «Дон Боско».