«Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24).

Браття і сестри!

Великий піст дає нам ще одну нагоду замислитися над серцем християнського життя – любов'ю. Адже це справді сприятливий час, щоб через Слово Боже і святі тайни ми відновили свій шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою, діленням, тишею і постом, час очікування пасхальної радості.

1. «Проявімо увагу»: відповідальність щодо ближнього

Першим елементом є запрошення звернути увагу: тут вжито грецьке слово катаноейн, яке означає «добре спостерігати, бути уважним, дивитися з усвідомленням, зауважувати якусь дійсність». Ми читаємо про це в Євангелії, коли Ісус запрошує учнів «спостерігати» за птахами у небі, які хоч і не працюють важко, однак є об'єктом турботливого Божого Провидіння (пор. Лк. 12, 24), і «усвідомити» колоду в своєму оці перед тим, як дивитися на скалку в оці брата» (пор. Лк 6, 41). Чуємо про це також у іншому уривку того ж Послання до євреїв, де є запрошення «звернути увагу на Ісуса» (3, 1), апостола і верховного священика нашої віри. Отже, слово, яке відкриває наше звернення, запрошує затримати погляд на іншому, а передусім на Ісусові і бути уважними одні до одних, не бути чужими, байдужими до долі братів.

Натомість часто стикаємося з протилежним почуттям – байдужістю, яка народжується з егоїзму, прикритого маскою пошани до «приватної сфери». Сьогодні також сильно звучить голос Господа, який кличе кожного з нас дбати про іншого. Сьогодні також Бог кличе нас бути «сторожами» наших братів (пор. Бут. 4, 9), встановлювати стосунки, характерними для яких є взаємна турбота, увага до добра іншого та до всього його добра. Велика заповідь любові до ближнього вимагає і спонукує до усвідомлення відповідальності щодо тих, які, як і я, є створіннями та дітьми Божими: бути братами в людському вимірі і в багатьох випадках також і вірі, – що мусить спонукати нас до того, щоб бачити в іншому правдивого, іншого від мене, якого безмежно любить Бог. Якщо ми розвиваємо цей погляд братерства з нашого серця, природно буде випливати солідарність, справедливість, а також співчуття. Слуга Божий папа Павло VI стверджував, що світ страждає сьогодні передусім від відсутності братерства: «Світ хворий. Його біль не так у розтраті ресурсів чи в захопленні цих ресурсів кимсь, як у браку братерства між людьми і народами» (Енц. Populorum progressio, 26 березня 1967, №66).

Бути уважним до іншого означає бажати добра «йому» чи «їй» у всіх аспектах – фізичних, моральних і духовних. Здається, що сучасна культура втратила відчуття добра і зла, тому потрібно акцентовано підтвердити, що добро існує і виграє, тому що Бог є «добрий і робить добро» (Пс. 119, 68). Добро – це те, що піднімає, захищає і сприяє життю, братерству і сопричастю. Бути відповідальним щодо ближнього означає бажати і робити добро іншому, бажаючи, щоб також і він відкрився на логіку добра. Цікавитися братом означає хотіти розплющити очі на його потребу. Святе Письмо застерігає від небезпеки затвердіння серця через своєрідну «духовну анестезію», яка робить людей сліпими до страждання інших. Євангелист Лука переказує дві притчі Ісуса, в котрих є приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. У притчі про доброго самарянина священик і левіт байдуже «проходять повз» нещасного, якого обікрали і побили розбійники (пор. Лк. 10, 30 – 32). У притчі про багача розповідається про чоловіка перенасиченого благами, який не помічає страждань бідного Лазаря, котрий помирає з голоду перед його дверима (пор. Лк. 16, 19). В обох випадках маємо справу з чимось протилежним до «вияву уваги», погляду, любові і співчуття. Що ж є на перешкоді цьому людяному і турботливому погляду на брата? Інколи це матеріальне багатство і ситість, інколи пріоритетність власних інтересів і власних переживань. Ми не повинні бути ніколи нездатними «мати милосердя» до тих, які страждають, а серце ніколи не повинні надміру переповнювати наші справи і наші проблеми, роблячи нас глухими до волання бідного. Натомість, саме покірність серця і особистий досвід страждання можуть стати джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та симпатії: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Прип. 29, 7). Так стає зрозумілим блаженство «тих, які плачуть» (МТ. 5, 4), тобто тих, які зможуть вийти із самих себе, щоб зворушитися болем інших. Зустріч з іншим та відкривання серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

«Звернути увагу» на брата означає також турбуватися про його духовне благо. І тут я хочу пригадати аспект християнського життя, який на мою думку, призабули, – братнє виправлення для вічного спасіння. Сьогодні практично всі стали дуже чутливими до теми турботи і любові щодо фізичного і матеріального блага інших, але майже завжди мовчать про духовну відповідальність за братів. Так не було в ранній Церкві та у спільнотах зі справді зрілою вірою, де хвилювалися не тільки про тілесне здоров'я брата, а також про здоров'я його душі, скерованої до остаточного призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому – він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим. Навчи праведника, і він знання побільшить» (Прип. 9, 8 і наст.). Сам Христос наказує докоряти братові, який грішить (пор. Мт 18, 15). Слово, яке вживають, щоб передати братнє виправлення, – еленкейн, – те саме, яке вказує на пророчу місію властивого християнам викриття генерації, яка віддається злу (пор Еф. 5, 11). Традиція Церкви серед діл милосердя для душі називає також «Грішника навернути». Важливо відродити цей вимір християнської любові. Не можна мовчати на зло. Думаю тут про ставлення тих християн, які з людської поваги чи просто зі зручності пристосовуються до загальної ментальності замість того, щоб застерегти своїх братів від способу думання і дій, які є протилежними до істини, і не йдуть дорогою добра. Християнське напоумлення, однак, ніколи не є спонукуване духом засудження чи оскарження; воно завжди спонукуване любов’ю та милосердям і випливає зі справжньої турботи про добро ближнього. Апостол Павло стверджує: «Коли би хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал. 6, 1). ). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно наново відкрити важливість братнього напоумлення, щоб разом прямувати до святості. Навіть «праведник упадає сім разів» (Пр 24,16), - говорить Писання, – а ми всі є слабкими й недосконалими (пор. 1 Ів 1,8). Тому, допомогти та прийняти допомогу у сприйманні себе самих у істині, є великим служінням для того, щоб покращити своє життя та дедалі прямолінійніше крокувати Господньою дорогою. Завжди існує необхідність у погляді, який любить та виправляє, який знає та визнає, який розпізнає та прощає (пор. Лк 22,61), як це Бог учинив та чинить стосовно кожного з нас 

2. «Одні одним»: дар взаємності

Таке «оберігання» інших суперечить ментальності, яка, зводячи життя лише до земного виміру, не сприймає його в есхатологічній перспективі, приймаючи будь-які моральні вибори у ім’я індивідуальної свободи. Суспільство, таке, як сучасне, може стати глухим як до фізичних страждань, так і до духовних та моральних потреб життя. Але не так повинно бути в християнській спільноті. Апостол Павло заохочує дбати про те, що веде до «миру та взаємного збудування» (Рм 14,9), будучи корисним «ближньому на добро, для збудування» (там же 15,2), не шукаючи користі для себе, але «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор 10,33). Це взаємне виправлення та напоумлення, в дусі покори та любові, повинно бути частиною життя християнської громади.

Господні учні, з’єднані у Христі через Пресвяту Євхаристію, живуть у сопричасті, яке їх пов’язує одних з одними, як членів одного тіла. Це означає, що ближній приналежить до мене, його життя та його спасіння пов’язані з моїм життям і моїм спасінням. Тут заторкуємо дуже глибокий елемент спільності: наше існування взаємопов’язане з існуванням інших, як у доброму, так і в злому; і гріх, і діла любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному Христовому тілі, досвідчуємо цю взаємність: спільнота не перестає чинити покаяння та благати прощення гріхів своїх дітей, але також постійно та з радістю втішається свідченням чеснот та любові, що в ній розквітають. «Щоб члени дбали однаково один про одного» (1 Кор 12,25), - закликає святий Павло, тому що ми є членами одного тіла. Милосердна любов до ближніх, вираженням якої є милостиня – типова великопосна практика разом з молитвою та постом, вкорінена в цій спільній приналежності. Також через конкретне дбання про убогих кожен християнин може виразити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Уважність до інших у взаємності є також визнанням добра, яке Господь чинить в них та подякою разом з ними за чуда благодаті, які Добрий і Всемогутній Бог не перестає чинити у своїх дітях. Коли один християнин розпізнає в іншому діяння Святого Духа, то не може не радіти цим і не віддавати хвалу небесному Отцеві (див Мт 5,16)

3. «Щоб заохочувати нас взаємно в любові і добрих ділах»: іти разом до святості.

Цей вислів з Послання до Євреїв (10,24) спонукає нас звернути увагу на загальне покликання до святості, невпинне крокування духовним життям, прагнучи до більших харизм та дедалі вищої й пліднішої любові (пор. 1 Кор 12,31-13,13). Взаємна уважність має за завдання взаємне спонукування до дедалі більшої, дієвішої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Пр 4,18), в очікуванні жити незахідним днем у Бозі. Час, який даний нам у нашому житті, є цінним для того, щоб відкривати та сповнювати добрі діла у Божій любові. Завдяки цьому Церква зростає й розвивається, щоб осягнути повну зрілість у Христі (пор. Еф 4,13). У цій динамічній перспективі зростання вміщається наш заклик спонукувати одні одних до того, щоб осягнути повноту любові та добрих діл.

На жаль, завжди існує спокуса байдужості, спокуса гасити Духа, відмова від «використання талантів», що нам дані для добра нашого і добра ближніх(пор. Мт 25,25). Усі ми отримали духовні чи матеріальні багатства, корисні для сповнення Божого плану, для добра Церкви та особистого спасіння (пор. Лк 12,21; 1 Тм 6,18). Вчителі духовного життя пригадують, що у житті віри той, хто не чинить поступу, відступає назад. Дорогі брати й сестри, приймімо постійно актуальне запрошення прагнути до «високого рівня християнського життя» (Іван Павло ІІ, Novo millennio ineunte, ч. 31). Мудрість Церкви у визнаванні і проголошуванні блаженств та святості деяких зразкових християн, має на меті також і пробудити бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм 12,10).

Перед обличчям світу, який вимагає від християн оновленого свідчення любові та вірності Господові, нехай же всі відчувають невідкладність змагання у любові, служінні та добрих вчинках (пор. Єв 6,10). Цей заклик особливо сильно лунає під час святого періоду приготування до Пасхи. З побажанням святого і плідного Великого посту, поручаю вас заступництву Пресвятої Діви Марії і від серця уділяю всім апостольське благословення.

 Венедикт XVI, Папа

(За перекладами Української редакції Радіо Ватикану та Прес-служби УГКЦ в Італії)