Цього року в Україні по-особливому згадують видатного письменника, перекладача, мислителя, етнографа, громадського діяча, науковця, провісника української незалежності, невтомного душпастиря о. Маркіяна Шашкевича з нагоди двохсотліття від дня його народження. Постанова про відзначення цього ювілею була затверджена на Синоді Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ 25-26 травня 2011 р. Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук звернувся до вірян своєї Церкви із відповідним Посланням: «Прагнемо, щоб цей рік став часом особливого вшанування цього апостола українського народу, про якого слуга Божий Митрополит Андрей (Шептицький) свого часу сказав, що він є «нашою славою», «великим апостолом», «чоловіком, від Бога посланим», «велетнем, що сам ішов вперед і провадив вперед весь нарід».

Маркіян Шашкевич народився 6 листопада 1811 р. у с. Підлісся Золочівського повіту на Львівщині у священичій родині. Навчався спершу у Львівській та Бережанській гімназіях, а отже, пов’язаний із нашим краєм. Згодом Маркіян вступив у Львівську семінарію, а також відвідував лекції у Львівському університеті. Ще з ранньої юності хлопець плекав ідеї національного визволення, відродження української культури. Згодом він знайшов своїх однодумців: І. Вагилевича та Я. Головацького, з котрими у 1833 р. створив славнозвісне літературно-мистецьке угрупування «Руська Трійця». У цій організації митці намагались утверджувати в українській літературі нові романтичні тенденції, опираючись на здобутки героїчного минулого та народну творчість. Відповідно, і літературна творчість о. Маркіяна Шашкевича була пронизана романтичними ідеалами: народністю ліричних образів, патріотичними ідеями, поверненням до історичних надбань українського народу як до подальшої рушійної сили на шляху відродження нації. У своїх творах і в повсякденному житті він закликав кожного українця достеменно пізнати себе, свої корені, прагнув розвивати у масах історичне мислення. Для цього викристалізував феномен розуму, поєднаного з моральністю та красою.

У 1836 р., стараннями о. Маркіяна, в Буді виходить друком альманах «Руської Трійці» під назвою «Русалка Дністрова», який засвідчив, що українська література справді незалежна і жива. Кожною сторінкою це видання гласило ідею єдності українського народу, а справжнім революційним явищем стало те, що в альманасі використовувалась народна мова. Не випадково, слушно зауважив у своєму Посланні Патріарх Святослав: «Це про нього колись влучно сказала Наталя Кобринська, що в Галичині Шашкевич першим «ударив палицею Мойсея у зледенілу скалу народних почуттів. І бризнув струмінь живого слова і живої народної літератури». В ті смутні часи занепаду, зневіри та збайдужіння, коли провідна верства народу залюбки послуговувалася польською чи німецькою мовою, вважаючи власну мову некультурною чи навіть непристойною, отець Маркіян одним із перших в Галичині звернувся до українців із проповіддю Божого Слова їх рідною мовою». У 1836 р. письменник публікує працю «Азбука і Abecadło», в якій категорично заперечує використання в українській мові латинського алфавіту. Священик не лише захищав права тогочасної української мови, яку називали руською, а й оспівав свою любов до неї у віршах. Зрозуміло, що винятковий патріотизм і національна свідомість «письменника в сутані» муляла душі майже бездушних недругів. Так, «Русалку Дністрову» трактували, як спробу воскресити начебто мертву русинську національність. У цьому збірнику друкував свої твори і Маркіян Шашкевич. Це були громадсько-патріотичні вірші та поезія на історичну тематику. Проте в доробку письменника є й інтимна лірика. Крім власної поезії, о. Маркіян ще виконав майстерні переклади «Слова о полку Ігоревім» і Євангелій Святого Письма, видав першу українську читанку, зібрав зразки фольклору.

Отець Маркіян відійшов у вічність 7 червня 1843 р. у с. Новосілки-Лісні неподалік Львова. Причиною такої ранньої смерті були злидні й туберкульоз. У 1893 р. його останки були врочисто перенесені на Личаківський цвинтар у Львові. Нині творча спадщина письменника активно досліджується. У Канаді діє Інститут Маркіяна Шашкевича, а один із парків Вінніпегу носить його ім’я.

Життя і творчість о. Маркіяна були наче миттєвим спалахом зорі, але від цього спалаху з’явилося стільки позитивної духовної енергії, яка донині живить наше українське суспільство. Ця енергія гартувала національний дух, будила до перемог над душителями української свободи, осліплювала зло й неправду, всіляко проривалась поза межі українського П’ємонту – Галичини до всього українства. Проте, на превеликий жаль, віднедавна в Україні скоєно ганебний вчинок: твори Маркіяна Шашкевича, виявилось, тепер поза шкільною програмою з української літератури. Звісно, багатьом «українцям», котрі впливають на суспільно-політичне життя України, коле в очі патріотизм і правдомовність галицького літератора і просвітителя, котрий підносив національну свідомість, а нині продовжує це робити своїми творами. Але одна-дві людини чи й навіть невеличка групка владних осіб не мають ніякого права вирішувати щось за цілу націю, фактично, тягти її назад, у жахливе «червоне» минуле. Боже, просвіти їх!!! А ми, від Заходу й до Сходу, від Півночі, Центру й до Півдня нашої Батьківщини, на усіх континентах, де мешкає наша діаспора, згуртуймось в одну потужну героїчну націю і гідно пошануймо нашого генія о. Маркіяна Шашкевича, котрий донині молиться у небесах за щасливе завтра, за добробут і мир для України, за кожного, хто гордо зветься Українцем…

Віталій Затильний

Слово до чтителей руського язика

Дайте руки, юні други,

Серце к серцю най припаде,

Най щезають тяжкі туги,

Ум охота най засяде.

Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі мраки тьмаві;

Зависть най нас не спиняє, –

Разом к світлу, други жваві!

Руська мати нас родила

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй не мила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?..

Син любимому отцю

Гадка моя, як буйний весною вітрець,
Зводиться, легким крильцем злітає,
Несесь сторонами в далеч, де отець,
Голубонько сивий, пробуває.
Живе в печалі. Боже! коли б в радості
Вік тихо, весело єму проживати,
В гаразді, здоровлю, в любой солодості
Цвітами щастя житє огортати.
Отче, ох отче! Сли ся мені придало
Дні житя твоєго полином згірчити,
Сли коли око твоє жалем запало,
Сли-м був нещасен серце закервлити,
Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю,
Жалем серце бідне моє прозябає,
Твої ноженьки сльозами зливаю,
Ах! прости синові, най не загибає.