9 листопада - День писемності і мови

Серед найбільших цінностей кожного громадянина і християнина є рідна мова, яка не лише супроводжує звичне побутове життя її носія, але й допомагає шліфувати свою внутрішню духовну красу, бо володіє вічною незбагненною силою. Містична таїна рідної мови – Божественний шедевр, часточка якого – в наших генах, у нашій свідомості й душі. На її великому значенні наголошував ще св. Павло у Святому Писанні, пояснюючи, що коли людина молиться чужою мовою, то промовляють лише уста, а серце спить. Розвивати і берегти рідну мову українців закликало і не одне покоління письменників, серед котрих і Пантелеймон Куліш: «Єдиний скарб  у тебе – рідна мова, / Заклятий для сусіднього хижацтва. / Вона твого життя міцна основа, / Певніша над усі скарби й багатства». А от великий український Каменяр духу Іван Франко вважав, що «мова росте елементарно, разом з душею народу».

На жаль, нині душа українського народу, якщо говорити про мовну політку, є скаліченою. Не секрет, що мовна політика в Україні позбавлена національних рис і навіть ображає патріотичні почуття багатьох українців, котрі нарешті хотіли б мати «на практиці» єдину загальнонаціональну українську мову. Проте зазіхання на її державний статус та загроза двомовності створює складну ситуацію, в якій Україна може втратити свій національний авторитет. Маємо фатальний приклад у нашій сусідній Білорусі. Колись таку колоритну й дзвінку білоруську мову сьогодні згадують лише як перегорнуту сторінку історії, а почути, як спілкуються білоруською, можна тільки у віддалених селах або ж із вуст небагатьох патріотів. Як можна втратити свою національну мову і забути про це, наче про позавчорашній сніданок! Не дай Господи, щоб таке повторилось в Україні, адже вкинути у прірву непотребу живу й досконалу українську мову – не лише спотворення нації, а й великий гріх, бо кожна мова є Божим даром для народу. Ми, українці, не маємо права занедбати своєї рідної української мови з поваги до Всевишнього, своєї Батьківщини і самого себе. Невже нам байдуже, що століттями за її вільний розвиток і утвердження боролись тисячі письменників, науковців, церковних і громадських діячів, людей культури? Невже їхні зусилля марні? Невже не болить серце і не плаче душа, коли нині українську мову так брутально, нахабно й очевидно принижують? Ніколи не треба таїти в собі боязнь стати на захист рідного і того, що законно належиться. І кожен із нас у різні способи повинен стати на захист мови, яка споконвічно розвивалась і жила в Україні, навіть пошматованій імперськими тиранами. По-перше, треба завжди у різних сферах користуватись в Україні українською мовою, бо мова жива доти, доки неї спілкуються. Прикро спостерігати, як україномовний українець, почувши запитання свого співгромадянина російською, відразу ж переходить на російську. Питання: навіщо? Хіба ж той українець з теренів, де закорінена російська мова, вперше чує українську мову? По-друге, ми повинні уникати середовища, де могла б і мала би функціонувала національна українська мова (шоу-бізнес, ЗМІ), проте вона витіснена російською. Постійне слухання російськомовних пісень з вуст нібито українських виконавців – це сприяння експансії російського, тобто іноземного, бо наше лишається десь у тіні. По-третє, читаймо ту українську літературу, автори якої захищають державницький статус української мови, і берімо приклад із її завзятих оборонців різних історичних періодів. Наша Церква завжди була і залишається вірною українській мові. Ще у 1817 р. Митрополит УГКЦ М. Левицький, відчуваючи тиск на українську мову, написав присвячений їй меморіал: «В обороні державного управління і самостійності».  

Звичайно, в Україні неприпустиме викорінювання якоїсь іноземної мови чи мови національних меншин. Але переступати межу, де українська мала би бути в центрі, також не можна. Інколи здається, що наша мова є цікавою, в більшій чи меншій мірі, повсюди, але тільки не в Україні. Як свідчать факти, українська мова завжди чарувала іноземців своєю неперевершеною красою. Так, у 1655 р., турецький мандрівник Ельвія Челебі, відвідавши Україну, пізніше згадував: «Український народ є справді стародавнім, а його мова – всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська». Цим справді можна пишатись. 

Ми знаємо, що століттями ворожі режими всілякими способами прагнули викорінити українську національну ідею. Тому жорстоко цькували й українську мову, яка, на диво, вистояла, і нині українською, попри всі мовно-політичні проблеми, все-таки спілкуються. Дуже хотілось би, щоб українська стала матірною мовою для всієї України і розвивалась у вільних, ненапружених умовах. Єдине, чого не можна допустити нам, свідомим українцям, і навіть тим українцям, хто не вважає українську рідною, – це повернення т. зв. лінгвоциду, тобто викорінення української мови зі свого національного середовища. А стати на її захист можемо разом із чарівним мечем – щирою молитвою і переконанням у своїй правоті, і Всевишній Творець, Котрий подарував нам цю мову, не залишить нас на шляху борні за своє, сокровенне.       

І взагалі, мова, слово багато-чого вирішують у житті. Видатний український педагог Василь Сухомлинський переконливо твердив: «Словом можна вбити і оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльозу, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі…» А от підтримати український дух, спонукати до рішучих волелюбних дій і призадуматись над відвічними питаннями чудово вдалося словам поета В. Баранова у вірші «До українців». Читаймо серцем і робімо висновки.  

Віталій Затильний

До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми – українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас думка, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні – таки український народ,

А не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина.

І що щедрість – в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду нам видався час забуття

Рідних слів і пісень, і джерел, і стежок од порога.

Українці мої! Та вкраїнці ми з вами – чи як?

Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…

Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Я вже й сам ладен мовить: «Воно тобі треба?.. Стерпи!»

Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

Та хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,

І хіба не зотліє на тлін українство між нами,

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря,

Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил,

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…

В. Баранов