Події, які мали місце цими днями, без сумніву, будуть увіковічнені в історії нашого тихого провінційного містечка. Візит до Чорткова 12-14 липня ц. р. Блаженнійшого Патріарха кардинала Любомира Гузара можна за вагомістю зрівняти хіба що з приїздом свого часу в Україну Святійшого Отця Іоанна-Павла ІІ. До того ж, тут,

у Бучацькій Єпархії, уперше, мабуть, в історії Греко-Католицької Церкви у невеличкому районному центрі відбувся Синод. І для нас виявилося неабиякою честю, що Його Блаженство висловили бажання попри надщільний свій робочий графік дати для читачів «Голосу народу» ексклюзивне інтерв`ю, яке пропонуємо вашій увазі.

– Блаженний Владико, передусім вітаю Вас із знаменною подією – 10-річчям заснування з Божої ласки Бучацької єпархії УГКЦ. Це велика радість для всіх нас, мешканців міста, району, для усіх прихожан – і Греко-Католицької Церкви, і інших Церков; сьогодні на Святочній Літургії я бачив вірних багатьох конфесій. Вашого Блаженства не було у Чорткові довгих десять літ. Скажіть, будьте ласкаві, що ж зумовило Ваш приїзд саме тепер?

– Я вже у такому віці, що не дуже добре бачу, важко пересуватися і т. ін. Востаннє я тут був десять років тому, коли відкривалася єпархія. Наскільки пригадую, відправа відбувалася надворі, так само було багато люду. А потім – якось так не складалося. Але тому, що вже отець Дмитро (Григорак – Авт.) дуже просив…

Ви, може, помітили, що сьогодні було досить багато владик, чому я дуже радий, що вони приїхали підтримати, по-казати солідарність. Але з іншого боку, ми завтра і післязавтра будемо тут мати Митрополичий Синод, який відбувається чотири рази на рік. І власне, ми сказали собі, що вже були у багатьох містах, за різних обставин, чому б його не провести тут, у Чорткові? А тим більше, що є то десятиліття. Одне з одним сполучили і так ми сюди потрапили. Але ми раді, бо треба, щоби й тутешні люди відчули, що вони не є забуті, що вони нам всі так само дорогі, як і кожна інша частина України. Ми стараємося робити так, щоби різні наші зібрання єпископів – більші чи менші – відбувалися у багатьох місцевостях, аби тим підкреслити, що Україна є одна, що ми всюди є вдома. І що ми радо зустрічаємо тих людей, які там живуть.

– Ваше Блаженство, Синод – це, звичайно, внутріцерковне питання, та все ж таки, якщо Ваша ласка, чи не могли б Ви привідкрити трішечки завісу для парафіян, про що там вестиметься мова?

– Що значить є Синод? Синод – це зібрання єпископів. Є різні його форми. А те, що ми матимемо завтра і післязавтра – це зібрання єпископів даної округи – у нашому випадку тут буде представлене ціле верховне архієпископство. І ми розглядатимемо біжучі проблеми Церкви. З тим тільки, що Синод – то не є у нашому уявленні якесь звичайне товариство чи парлямент. Зовнішньо – це організація, а внутрішньо – це є духовна дійсність. Ми розглядаємо наші церковні питання не так, як би то відбувалося на якомусь комерційному підприємстві, розважувати «за», «проти» і т. д. Ми стараємося молитовно це робити. Нашою мрією і нашим бажанням є те, щоби у наших рішеннях в якийсь спосіб відбивалася, ще так скажу, Божа воля. Тому це й називається Синод.

Синод – це є практично спільнота. То є грецьке слово, що значить «іти однією дорогою». Але та дорога повинна бути такою, по якій люди мають старатися йти з Богом. І то є, так би мовити, та особливість. То не є конференція, не є засідання, то є така традиційна форма для східних церков, в якій ті, кому поручена відповідальність за нарід, за духовне добро народу, старалися йти одним шляхом з Господом Богом.

– Сьогодні дуже багато говорять про об’єднання різних гілок православ’я в Єдину Помісну Церкву. Яка буде Ваша думка з цього приводу? Як Ви бачите це об’єднання?

– На мою думку, тут потрібно враховувати, так би мовити, українську ситуацію. Так, як ви поставили питання, його можна бачити на далеко ширшому фоні. Ми знаємо, що є 15 автокефальних автономних православних церков у світі різної величини. Скажімо, Московська - найбільша чисельно, є значно менші. Але у нашому випадку, коли ми говоримо про одну помісну Церкву в Україні, ми відкликаємося до нашої історії, а наша історія є давньою. Така, скажімо, найближча дата, яку ми всі добре знаємо, – 988, коли з доручення рівноапостольного князя Володимира для тодішньої Київської Русі уведено християнство як державну релігію. Мусимо пам’ятати, що Володимир перше хотів об’єднати вже велику тоді Київську державу при помочі поганства. Він навіть збирав у Києві різних перунів і інших ідолів. Але дуже скоро переконався, що нарід вже того не прийме! Доба поганства минулася! За ним стояла бабуня Ольга – християнка. За ним стояв князь Аскольд. За ним стояла історія, яка сягала дві тисячі років, коли на території України, не з нашої вини, загинув мученицькою смертю папа Климентій І, якщо не помиляюся, у 104 році, це було в Криму. Отже, бачите, на цій землі було християнство. І коли ми говоримо про помісну Церкву в Україні – говоримо про тих, хто в який спосіб зв’язаний із київською традицією. Київ – то був центр, колиска християнства на Східну Європу. Головне князівство в старій Русі було Київське. І ми мусимо шукати нашого спільного кореня. А тоді також маємо мислити як християни. За князя Володимира була одна Церква. І через нашу людську неміч вона існує сьогодні в чотирьох гілках. Але, наголошую, то є одна Церква. Хоча ми і кажемо: три православні і одна греко-католицька. Це не є правильно. Є одна Церква. Тільки ми, люди, її поділили. І тепер нам треба шукати шлях до тої первісної спільноти. Але не в той спосіб, щоб іти назад. Ми мусимо шукати нашої спільної єдности, виходячи із наших коренів, але дивлячись вперед: як би ми могли знайти спільну дорогу; як би ми могли знайти дорогу один до одного. Легко воно не іде. З різних причин. Знаєте – вже сам поділ Церкви, то є трагедія. Легко розколоти, але дуже трудно зліпити. Отже, я не маю якихось ілюзій, що завтра-післязавтра це станеться. Ні! Дехто каже, що то взагалі фантазія, утопія – думати про якусь одну Церкву в Україні. Я так не думаю. Треба тільки дуже цього хотіти. Наголошую, дуже хотіти. І тоді подолати самих себе. Чому немає єдності? Бо ми не можемо самих себе подолати. Ми впираємось, шукаємо оправдання, чому ми маємо бути необ’єднані. Хоча всі кажуть, що це потрібно. І говорячи про Єдину Православну Помісну Церкву, нехай вже навіть якби цих три гілки зійшлися разом – то вже буде колосальний крок вперед. Але ми нині, мені здається, мусимо йти маленькими крочками. Потрошки, потрошки. Крок за кроком. Потрошки… І при Божій помочі, не за нашими людськими силами, але при Божій помочі – повертаючись назад чи від створення знову отого, що було первісно. І то є цілком можливо.

– Блаженнійший, вже десять років Ви не були тут, якою Вам постала сьогодні Бучацька єпархія?

– Мені трудно сказати, бо приїхав тільки-но вранці, а зараз щойно пополудні. Я буду тут ще повних два дні, може, буде нагода трохи з людьми поспілкуватися, поговорити, почути що і як…

– Ви сьогодні очолювали Архієрейське Богослужіння, напевне, Вам передалася якась внутрішня духовність від мирян, яка була в храмі?

– На жаль, я вже не дуже добре бачу, а тому мені важко щось сказати, але кажуть, що церква була повною. А ваша церква є дуже великою. І те, що ви згадали вже самі на початку, що були присутні на  Святковій Літургії не тільки греко-католики, а й інші… Мені навіть невідомо, хто були ці інші. Але вони були! Я тішуся, що вони прийшли і ми молилися разом. Всі разом молилися. І то є прекрасна річ! Для мене це дуже значуща подія.

– Мені пощастило стати учасником конференції з нагоди 10-річчя заснування Бучацької єпархії, потім був чудесний духовний концерт… Для себе я відкрив, що Греко-Католицька Церква має куди значно довшу історію, ніж звикли вважати відправну дату  – 1596 рік. Історія її трагічна, ми всі добре про це знаємо. Але життя не стоїть на місці. Яким Ви бачите завдання УГКЦ на сучасному етапі?

– Головне завдання – то не тільки наше, греко-католицьке, але взагалі християнської церкви в Україні – щоби зробити засади християнської моралі нормою поведінки – в особистому житті, сімейному, громадському, державному, економічному, культурному, політичному тощо. Нам бракує того – солідної моральної бази. Я вважаю, що це є дуже поважне завдання – допомогти людям жити по-Божому. А тоді ті різні проблеми… Візьмемо, для прикладу, хабарництво. В одинокий спосіб ми цього позбудемося тільки при помочі внутрішніх моральних засад. Якщо люди собі скажуть: то недобре, то шкідливо, то несправедливо. Якщо ми це собі скажемо, воно зменшиться до мінімуму. Закони самі по собі – які б прекрасні держава не видумувала як поборювати корупцію – нічого не дадуть, якщо внутрі людини не буде відчуття, що то є гріх. Що то є зле, несправедливо. І багато є інших таких речей, які, якщо люди почнуть морально мислити, старатися на Божому Законі будувати своє життя, якщо ми до того дійдемо, то матимемо майбутність. А якщо, не дай, Боже, ми цього не зробимо, то будемо клигати ще багато років і загинемо.

– Наше інтерв’ю буде читати багато парафіян не тільки Бучацької єпархії, а й віруючі інших конфесій. Що б Ви хотіли побажати читачам районки з нагоди 10-річного ювілею створення єпархії і взагалі?

– Богу дякувати, ця єпархія існує. Думаю, що розвивається, навіть сильно. Сьогодні були люди в церкві, для яких бути в храмі - щось-таки значить. Чого б я побажав? Щоби люди зрозуміли. Всі! Як довго ми є з Богом – ми на добрій дорозі. Як довго ми свідомі, що Бог нас любить і що дбає за нас. І що дав нам Закон Свій – десять заповідей та інше. Дав нам на те, щоб допомогти бути вільними, бути справді його дітьми. Щоби ми це всі зрозуміли – не тільки греко-католики, православні чи протестанти, і навіть інші – віруючі нехристиянських релігій. Щоби ми всі зрозуміли, що Бог нас любить і веде нас до Себе. Щоби ми цим шляхом ішли і зберегли ту нашу внутрішню духовну єдність. Якщо нам би це вдалося зробити, то ми справді виграємо, подолаємо всі труднощі, які будуть траплятися в дорозі. Я би це бажав тим ласкавим читачам, що схочуть це прочитати.

Любомир ГАБРУСЬКИЙ