Ніхто не може навчитися надіятися сам, адже християнська надія має спільнотний, церковний характер. Про це, продовжуючи роздуми над першим Посланням святого Павла до Солунян, говорив Папа Франциск під час загальної аудієнції, що у середу, 8 лютого 2017 р., відбулася в залі Павла VI у Ватикані.

Звертаючись до молодої громади в Тессалоніках, Апостол Народів пише, що надія, головним аспектом якої є очікування того дня, коли «назавжди будемо з Господом», має не лише індивідуальний вимір, але й загальноспільнотний. Тому він скеровує свій погляд на всі складові частини спільноти, закликаючи молитися одні за одних та підтримувати одні одних. Підтримувати не лише в «численних щоденних потребах», але й «у надії».

«І не випадково, – звернув увагу Папа, – що він починає саме з посилання на тих, кому доручено відповідальність і пастирський провід. Вони перші покликані підтримувати надію, і не тому, що є кращими від інших, але силою божественного служіння, яке виходить далеко за межі їхніх сил. Саме тому вони потребують пошани, зрозуміння та прихильної підтримки з боку всіх».

Далі Апостол звертає увагу на тих, «кому найбільше загрожує небезпека втратити надію». Він вказує на знеохочених, слабких, пригноблених тягарями життя, що вже не мають сил підвестися. В цих випадках «близькість і тепло всієї Церкви» щодо них повинні посилюватися й набирати «вишуканої форми співчуття», яке є відмінним від «милості». Як пояснив Наступник святого Петра, «співчувати» означає «терпіти з іншим», тобто, наблизитися до того, хто страждає.

«Це важливо, більше, ніж будь-коли: в християнській надії не може забракнути справжньої і конкретної милосердної любові», – наголосив Папа і пригадав слова святого Павла з Послання до Римлян, в якому він наголошує: «Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних, а не собі догоджати».

«Таке свідчення не може залишатись зачиненим в межах християнської громади: з усією своєю силою воно відлунює також і за її межами, в суспільному й громадському контексті, як заклик не зводити стіни, але – мости, не віддавати злом за зло і перемагати зло добром, образу – прощенням», – вів далі Святіший Отець, підкреслюючи: «Християнин ніколи не може казати: “Ти мені за все заплатиш”. Ніколи! Це не є християнський жест! Образу перемагається прощенням».

За словами Наступника святого Петра, це є свідченням того, що чинить надія, керуючись «сильними й, одночасно, ніжними напрямними любові». У цьому контексті також розуміємо, що «самі не можемо навчитися надіятися», адже надія потребує «тіла», в якому «різні члени підтримують та оживляють одні одних». «Це означає, – додав він, – що якщо ми надіємося, це тому, що численні наші брати й сестри навчили нас надіятися і підтримували живою нашу надію».

«Серед них вирізняються незначні, убогі, прості й марґіналізовані. Саме так, бо не знає надії той, хто замкнувся у своєму добробуті: така людина надіється лише на свій добробут, але це не надія, а лише відносна безпека», – наголосив Папа, зазначаючи, що здатними надіятися є ті, хто «кожного дня зазнає випробувань, непевності та усвідомлює власні обмеження». І саме ці люди «дають найсильніше й найкраще свідчення надії», бо залишаються «стійкими в довірі до Господа», знаючи, що «Його слово буде останнім і це буде слово милосердя, життя та миру».

uk.radiovaticana.va