Коли я був ще дуже молодим священиком, охоче наслідував старших співтоваришів і багато проповідував про Пресвяту Богородицю, про матерів, про материнство, про материнську любов.

Одного разу моя мама звернула на це увагу і сказала: "Ви, священики, так багато проповідуєте про материнство, але ваші роздуми теоретичні, сухі, такі далекі від дійсності. Бо щоб говорити живо і правдиво про материнство – треба бути матір’ю".

Ці материні слова змусили мене замислитися, я відчув, що мушу визнати її правоту. Відтоді, коли проповідую матерям, застерігаюся перед своїми слухачками про поважне обмеження власної проповіді.

Останніми тижнями траплялося багато випадків у різних частинах України, коли матері, поодиноко чи гуртом, протестували проти того, щоб їхніх синів посилали на фронт, у небезпечну зону збройних сутичок. Властиво, не дуже цьому дивуюся. Хтось може закидати цим жінкам брак патріотизму, але треба їх зрозуміти - вони матері.

Дозвольте, одначе, все ж таки сказати щось інше... Двадцять чи тридцять років тому з'явився фільм, у якому режисер намагався якнайдокладніше представити життя Ісуса Христа на підставі євангельських текстів. Але він також дозволив собі включити в сюжет фільму деякі легенди. Одна з них ось така. Ісус несе поперечку хреста, до якої буде прибитий. Поруч із Ним ідуть жінки, зокрема Його Мати Марія. Виснажений немилосердним бичуванням, Ісус падає під тягарем поперечки. Згідно з легендою (може, це й не легенда), Богородиця схиляється над Ним і каже: "Сину, треба йти далі".

Вона вповні відчуває біль материнського серця, але свідома: якщо її Сина не розіпнуть, людський рід загине, ніколи не увійде до Царства Божого.

Шановні й дорогі матері, подумайте над тим! Не хочемо завдавати вам надмірного болю, але ваші сини - це надія нашого народу, - надія, що ми будемо собою, матимемо свою справді незалежну державу.