Молитовно-пізнавальна проща деканів Бучацької єпархії УГКЦ цього літа відбулася з ініціативи і благословення Преосвященного владики Дмитра (Григорака),ЧСВВ на Волині.
Метою прощі було побачити, кому конкретно допомагає Бучацька єпархія, оскільки має опікунський обов’язок матеріально і молитовно підтримувати Луцький екзархат.
Отці – декани, на чолі з владикою Дмитром, прибули до м.Луцька, де їх радо зустріли отці- васильяни. Спочатку мали можливість зробити екскурсію в музей Волинської ікони. Там зберігається ікона Холмської Божої Матері ще з 11 століття.(Детальніше про ікону див. нижче) Потім екскурсія містом ,Луцький замок і катедра римо-католицької Церкви, де радо гостей зустрів вл.В.Скоморовський.Того ж дня відвідали стіну бувшої тюрми , де були українські в’язні.
Також отці побували у с.Рожище, де служить о.Сергій Василів, родом із Бучацької єпархії. Пізніше заїхали в містечко Ківерці, де оо.васильяни будують нашу церкву.
Спільна вечеря у монастирі оо.васильян додала відчуття спільноти і сили на завтрашній насичений день .
Прибувши до Володимира-Волинська, після Святої Літургії, зробили пізнавальну екскурсію по місту. Відвідали Успенський Собор УПЦМП, де зберігається хрест священомученика Йосафата.Хрест, з якого впала іскра любові до серця маленького Івася,який пізніше став першим українським мучеником. Слід зауважити, що це Собор Іпатія Потія, який був промотором унії. Біля Успенського Собору зав’язалася тепла розмова з вірними храму.
По дорозі до м. Ковеля повернули до с.Колодяжне, де є присадиба української поетеси Лесі Українки. У Ковелі отців радо зустріли оо.редемптористи.Після смачного фуршету вирушили на північ –в с. Положево до о.Богдана Іващука, де мали спілкування з родиною священика і гостинно були прийняті.
Як висловився єпарх Бучацький,владика Дмитро (Григорак) що таке паломництво об’єднує духовних отців між собою, а також є чудовою нагодою до спілкування, молитви, відпочинку і ділення досвідом душпастирської праці між Бучацькою єпархією і Луцьким екзархатом. Паломництво до Холмської ікони, місце служіння блаженного Миколая Чернецького та хреста священомученика Йосафата Кунцевича, ще більше зміцнило молитовний дух отців – деканів Бучацької єпархії УГКЦ.
ДОДАТОК:
Музей Волинської ікони
У музеї Волинської ікони зберігається чудотворна ікона, подарована князю Володимиру в XI ст. Вважають, що її написав апостол-євангеліст Лука в Єрусалимі, повідомляє "Релігія в Україні" з посиланням на Газету по-українськи .
За церковним переданням, в Київську Русь в 11 ст. образ привіз князь Володимир. Імовірно, що образ в Київ з Царгорода він привіз після хрещення Руси. Існує також й інша версія. Наче чудотворна ікона була у посагу візантійської царівни Анни, нареченої князя Володимир.
"Це одна з найдавніших у світі богородичних ікон, унікальна пам'ятка візантійського мистецтва константинопольського письма кінця ХІ ст., чудотворний образ, який шанується у християнському світі. З XIII ст. ікона знаходилась у Холмі - столиці Волинсько-Галицького князівства, де прославилась багатьма чудесами, тому й стала іменуватись Холмською. З нею пов'язані імена видатних історичних постатей: князя і короля Данила Галицького, польського короля Яна Казиміра та Папи Римського Климента XII", - пояснюють у музеї Волинської ікони.
Про монастир отців васильян в Луцьку
Волинь — це колиска Унії. Тут у XVI — XVII ст. зародилася Українська Церква, з’єднана з Апостольським Престолом. За часів Російської імперії вона зазнала утисків, переслідування та повної ліквідації у цьому регіоні, але тепер, за незалежної України, Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) відроджується заново. Нині у Волинській області зареєстровано всього 14 греко-католицьких громад, одиниці з яких мають власні культові приміщення. Бажаючи жити в мирі з усіма конфесіями, вони не ставлять питання про повернення колишньої власності, а намагаються побудувати нові храми й монастирі. Так чинять, зокрема, парафіяни монастиря і церкви св. Василія Великого у місті Луцьку. З 1992 року їхньою громадою опікуються монахи Чину св. Василія Великого УГКЦ, які мешкають у тимчасових келіях. При монастирі діє недільна школа для дітей та підлітків, волинська обласна громадська організація «Українська молодь — Христові», церковні братства «Апостольство молитви» та «Матері Божої Неустанної помочі».
Щонеділі тут проводиться «Біблійна година», тричі на тиждень збирається група міжнародного руху Анонімних Алкоголіків (АА). Кілька разів на рік оо. Василіяни організовують реколекції та прощі для християн усієї Волині незалежно від конфесійної приналежності. Катехитичний осередок при монастирі займається сиротами з місцевої школи-інтернату та неповносправними, скеровує на навчання молодь та дбає про літній відпочинок для дітей. Монастир опікується бідними родинами та самотніми старенькими людьми, допомагає греко-католикам різних волинських громад, провадить іншу харитативну й місіонерську діяльність. В регіоні монастир відомий активною громадською позицією і сприянням місцевим патріотичним організаціям.
Тут ведеться живий екуменічний діалог між католиками, православними і протестантами. Чимало вихованців парафії обрали богопосвячене життя (п’ятеро вступили в монастир), дванадцять юнаків та дівчат навчаються у вищих духовних навчальних закладах Львова, Любліна, Тернополя та Івано-Франківська, апостолують на місцях своєї цивільної праці. Ведучи активне духовне життя, громада гостро відчуває проблему у приміщенні. 250-300 осіб не можуть уміститися під час недільної Святої Літургії у тимчасовій малій і тісній капличці, де влітку температура сягає +32˚С. Спорудження нового храму розпочато шість років тому, проте через вичерпання коштів будівництво ведеться дуже повільно.
Тому громада звертається до всіх людей доброї волі за фінансовою та молитовною підтримкою і наперед дякує усім жертводавцям, хто щиро й щедро спричиниться до духовного відродження на Волині. Принагідно ласкаво запрошуємо відвідати наш мальовничий край озер і лісів, багатий на історичні та культурні пам’ятки старовини. Нехай Господь благословить усіх Вас.
З історії
З історії відомо, що у Луцьку на Волині було два монастирі. Від 1240 року, після занепаду Київської Русі, є історична згадка про те, що у цьому місті був невеликий монастир, посвячений св. Івану Богослову. У монастирських хроніках про цю обитель є відомості, що з 1720 року вона стала власністю отців Василіян. Згодом ченці луцького монастиря св. Івана Богослова ввійшли до складу Руської Провінції. У 1789 році цю обитель приєднано до Луцького монастиря Чесного Хреста, який 50 років перед тим мав статус архимандрії. Монастир Чесного Хреста у Луцьку ввійшов у склад Руської Провінції від 1739 року до 1833 року.
Саме у той час зрадник нашої Церкви і віри священик Сємашко все зробив для того, щоб 15 василіянських монастирів на тих теренах були ліквідовані, серед них був і Луцький монастир. Але будівля ще донині стоїть в досить непоганому стані. Діяльність отців Василіян на Волині після виходу нашої Церкви з підпілля відродилася після 150-річної перерви. Хоч, як знаємо, у часи переслідувань підпільно душпастирював у Володимирі-Волинському і околицях бл.п.о.Маркіян Когут, ЧСВВ. З 1991 року отці і брати Крехівського монастиря почали регулярно їздити на празник св. Йосафата до цього міста (саме тут пройшли дитячі роки святого). З 1995 року тут постійно проживав о.Григорій Бардак, ЧСВВ.
Він служив кожної неділі у Луцьку в римо-католицькому костелі. Коли церкву відремонтували на території військової частини, то передали її єпархіальному священику о.декану Роману Бегею. Отці Василіяни переїхали жити в іншу частину Луцька, у 55-ий мікрорайон. Тут вони зробили на основі вагончика тимчасовий монастир із трьох кімнат, в яких проживали до 2008 року. У 1995 р. ченці розпочали зведення монастиря і величавого собору. За ігуменату о.Григорія Бардака, ЧСВВ викопано котлован. Після о.Григорія тут деякий час служив о.Всеволод Сокирко.
Пізніше настоятелем монастиря у Луцьку став о.Дмитро Григорак, ЧСВВ, якому вдалося з допомогою спонсорів і жертводавців розпочати будівництво монастиря і церкви. На даний час вже споруджено монастир, святилище, та підземну церкву, яку освячено у 2008 році за настоятельства о.Терентія Цапчука ЧСВВ.
Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки
Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки - від витоків до широкого розвитку
Літературно-меморіальний музей Лесі Українки в с. Колодяжне нині потужний осередок науки, культури, просвітництва, його колектив веде наукову, збиральницьку і фондову роботу. Протягом року музей приймає більше 30 тис. відвідувачів, які душею і серцем линуть туди, де поетеса черпала наснагу для своєї творчості, у те кубельце, берегинею якого була колись гостинна Олена Пчілка. З того часу минуло більше століття, і садиба пережила складний період. У 40-х рр. ХІХ ст. було втрачено її цілісність, зруйновано основний будинок родини, розпродані Миколою Косачем два літні будинки. А після закінчення Другої світової війни реальним виявом поваги волинян до долі та творчості поетеси-землячки Лесі Українки стало збереження і відтворення у прижиттєвому вигляді меморіальних споруд та місць.
13 липня 1949 р. газета "Радянська Волинь" повідомила: "Велике радісне свято відбулося в неділю, 10 липня, в колгоспному селі Колодяжному. Навіть дощ, що протягом дня неодноразово щедро проривався з важких сірих хмар, не перешкодив торжеству з приводу відкриття пам'ятника великій українській поетесі – відбудованого Лесиного "білого" будинку... Віднині "Лесин білий будинок" в селі Колодяжне став пам'ятником-музеєм великій українській поетесі Лесі Українці на Волині". Саме ця знамення дата стала початком історії музею Лесі Українки в Колодяжному, який пройшов довгий та складний шлях становлення.
Хто ж упродовж понад 60 років волею долі виконував роль берегинь музею, з року в рік сприяв успішному розвитку установи, з дня у день віддавав належну шану пам'яті поетеси та доносив велич її творчості до нащадків?
Тому що музей Лесі Українки у Колодяжному було відкрито на громадських засадах і штатний працівник був відсутній, то обов'язки екскурсовода понад 10 років виконував сільський бібліотекар.
Наказом № 63 по Ковельському райкультвідділу від 7.02.1949 р. з 25.12.1948 р. на посаду завідувача бібліотекою с. Колодяжне було призначено Кошелюк Ніну Зіньківну. (Тут і далі використано архіви Ковельського райвідділу культури і Волинського краєзнавчого музею, усні розповіді колишніх музейних працівників). Саме вона була першою з тих, хто безпосередньо був залучений до діяльності музею.
Кошелюк Н.З. народилася 11 листопада 1928 р. у с. Колодяжне. Тут закінчила чотири класи сільської школи. Працювала завідуючою сільською бібліотекою, ланковою, пізніше завідувала сільським дитячим садочком у с. Колодяжне, де живе й досі. Заміжня, має сина.
Напередодні відкриття будинку-музею Ніна Зіньківна допомагала в оформленні першої експозиції музею, що розмістилася в одній з кімнат Лесиного будинку. Експозиція була, власне, виставкою фотознімків з життя Лесі Українки, які були оформлені традиційно для того часу: в багетових рамочках, під склом. Ніна Зіньківна пригадує, як вона, 21-річною дівчиною, уважно, за експозицією вивчала біографію видатної поетеси та намагалася якомога глибше розкрити її перед відвідувачами.
На жаль, спеціальної освіти Кошелюк Ніна не мала, а продовжувати своє навчання не було змоги, а тому наказом № 82 по Ковельському райкультвідділу від 5 вересня 1949 р. на посаду завідуючої сільською бібліотекою с. Колодяжне була направлена Скрильникова Марія Пилипівна.
Скрильникова М.П., в одруженні Кімлайчук, народилася 6 серпня 1927 р. в с. Орловка Запорізької області. Там здобула середню освіту. Згодом закінчила Мелітопольський культосвітній технікум і приїхала за направленням працювати на Волинь, у Колодяжне. Завідувала сільською бібліотекою, згодом районною, з 1960 р. – бібліотекар приклубної бібліотеки. В Колодяжному вийшла заміж, народила двох дітей, мала онуків. Померла 20 липня 2010 року. Марія Пилипівна була залучена і до роботи музейного закладу. Вона завжди сумлінно ставилась не лише до обов'язків бібліотекаря, а й до виконання своїх громадських доручень: проводила екскурсії, займалася господарською роботою, пов'язаною з музеєм Лесі Українки.
Це виявилося нелегкою справою, адже у всьому відчувався відгомін недавньої війни: і в тому, що не був повністю був відбудований Лесин "білий" будинок і в спустошенні навколишньої території, де раніше ріс сад і ліс.
Марія Пилипівна пригадувала цей складний період, коли все доводилося робити своїми силами, бо влада коштів не виділяла. Це і ремонт даху "білого" будинку, який протікав; це і відтворення меморіальності: висадка квітів на території садиби, що росли за Лесиних часів, (любисток, мальви, півонії, барвінок та ін.); та ще й потрібно було повністю насадити фруктовий сад, а по периметру садиби посадити липи, тополі.
Окрім господарських клопотів, в обов'язки Марії Пилипівни входило екскурсійне обслуговування як поодиноких відвідувачів, так і груп екскурсантів, які прагнули дізнатись більше про життя та творчість Лесі Українки. І в цьому їхні бажання задовільняла звичайна бібліотекарка, яка, виконуючи обов'язки екскурсовода, хвилювала їхні серця щирими й правдивими розповідями про письменницю.
Наказом № 48 по Ковельському районному відділу культури від 15 червня 1955 р. у Лесиному "білому" будинку в с. Колодяжне було відкрито районну дитячу бібліотеку. А наказом № 216 по Ковельському районному відділу культури від 1 лютого 1957 р. з м. Ковеля у с. Колодяжне, в "сірий" будинок було переведено районну бібліотеку для дорослих. І хоча Марія Пилипівна перейшла працювати бібліотекарем у "сірий" будинок, але продовжувала проводити екскурсії та підтримувати належний стан музею.
Про надзвичайні враження від екскурсій, проведених М. Скрильниковою та вдячність відвідувачів свідчать записи у книзі відгуків за 1955-1960 рр., яка зберігається сьогодні в архіві Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.
Але у зв'язку з тим, що районну бібліотеку з Колодяжного у 1960 р. перенесли в м. Ковель, за наказом № 1 від 4 січня 1961 р. Марія Пилипівна була переведена на посаду завклубом с. Колодяжне з виконанням обов'язків бібліотекаря приклубної бібліотеки.
У 1960 р. до штату музею ввели оплачувану посаду наукового співробітника, а наказом № 71 по Волинському обласному музею від 31 березня 1960 р. з 1 квітня 1960 р. цю посаду обійняв Струцюк Йосип Георгійович.
Струцюк Й. Г. народився 1934 року в с. Стрільці на Холмщині (нині Республіка Польща). 1944 року разом з батьками був депортований в Запорізьку область. З 1946 року мешкав на Волині, у с. Глинище Рожищенського р-ну. Навчався у Глинищенській початковій школі, згодом у Копачівській семирічці. Десятирічку закінчив у Рожищенській середній школі. У 1953-1958 рр. – навчався в Луцькому державному педагогічному інституті ім. Лесі Українки. Після закінчення працював вчителем у Білостоцькій середній школі, науковим співробітником у музеї-садибі Лесі Українки в с. Колодяжне та Волинському краєзнавчому музеї, журналістом, режисером народної самодіяльної студії. Відомий письменник, він майже 20 років очолював літературну студію "Лесин кадуб". Видав понад 40 поетичних і прозових книжок. Першим удостоєний звання лауреата літературно-мистецької премії ім. А. Кримського, є лауреатом Міжнародної літературної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого, лауреат літературної премії Національної Спілки письменників України "Благовіст", літературної премії ім. Григорія Сковороди. Як пригадує сам Йосип Георгійович, на той час, коли йому запропонували посаду наукового співробітника музею, він працював педагогом. Але десь у глибині душі він більше схилявся до літературної творчості, тому радо прийняв пропозицію. І ось уже першого квітневого дня 1960 року він прибув у Колодяжне, де день відразу розпочався з екскурсії для студентів і викладачів Львівського університету. Йосип Георгійович мобілізував усі свої знання, а від самої екскурсії отримав неабияке задоволення. З часом він дедалі більше розширював свої знання, а драматичні твори поетеси просто приголомшили його своїм глибинним філософським змістом.
У музеї-садибі на той час було всього-на-всього зо два десятки фотокопій, кілька меморіальних речей. Навіть самі будівлі було споруджено нові, котрі мали б відтворювати старі, ще Косачеві. З тогочасних дерев лишилися хіба що каштани, посаджені Михайлом Косачем, волоські горіхи та стара груша.
Отже, аби садиба й музей набули меморіального статусу, було до чого докласти рук. Йосип Георгійович розпочав зі спогадів старожилів, які згодом записав на магнітну плівку. Це була копітка робота. Взявся до "відтворення" садиби. За свідченнями очевидців, схематично наніс на папір ті дерева, які росли тут ще 30-40 років тому. А погожого квітневого дня 1961 р. разом з учнями Любитівської середньої школи уже садив яблуні на подвір'ї.
Накази по Волинському обласному музею за 1960-61 рр. свідчать, що Йосип Георгійович неодноразово відряджався до Луцька та інших міст з метою: обміну досвідом музейної справи; на курси працівників літературно-меморіальних музеїв; з питань ремонту музею; для обговорення плану експозиції і для збору матеріалів для експозиції, - тобто він був надзвичайно активним у музейній справі.
Але наказом № 60 по Волинському обласному музеї від 8 серпня 1961 р. Струцюк Й. Г. був звільнений з посади наукового співробітника меморіального музею Лесі Українки і зарахований у відділ історії радянського періоду Волинського обласного музею. Й. Г. Струцюк у співавторстві з І. І. Чернецьким став автором кількох путівників по музею-садибі Лесі Українки у Колодяжному.
Два роки своєї трудової діяльності присвятила музеєві Лесі Українки Парфенюк Анастасія Костянтинівна. Наказом № 76 по Волинському обласному музею від 5 жовтня 1961 р. вона була зарахована науковим співробітником будинку-музею Лесі Українки в с. Колодяжне.
Парфенюк А. К.(дівоче прізвище Євтушек) народилася 7 листопада 1904 р. в м. Ковелі, Волинської обл. в сім'ї залізничника-слюсаря. Під час Першої світової війни та евакуації з 1915 по 1922 сім'я проживала в містах: Уфа, Петроград, Тернопіль, Вапнярка. Саме у Вапнярці (Хмельницька обл.) у 1922 р. закінчила семирічну школу. Того ж року сім'я повернулася у м. Ковель. Працювала робітницею на тютюновій фабриці (1924-25 рр.); була членом, а згодом секретарем товариства "Просвіта" (1925-1928); інструктором-кореспондентом газети "Ковельський залізничник", депутатом ЗУНР (1939 р.). У 1940 р. закінчила педкурси (5 місяців) у Ковелі і працювала вчителем у школі с. Вербка, Ковельського р-ну, але через хворобу у травні 1941 р. звільнилась.
Під час Вітчизняної війни та у післявоєнні роки життя випробувало Анастасію Костянтинівну на міцність: вона працює бібліотекарем у військовому шпиталі (1941 р.); на колгоспних ланах Кіровоградської, Воронезької, Саратовської областей, аналізатором маслозаводу (1949-50 рр.); домоуправом (1953-56 рр.). А останні роки трудової діяльності вона віддала музеєві Лесі Українки у с. Колодяжне.
Анастасія Костянтинівна відповідально ставилася до своїх обов'язків, про що свідчать численні подяки екскурсантів у книгах відгуків 1961-1963 рр. Збирала нові експонати для експозиції музею, записувала спогади старожилів про родину Косачів, листувалася з Юрієм Косачем.
Саме у той час було продовжено роботу над створенням нової експозиції музею: у "сірому" будинку – літературної, у "білому" – меморіальної. До роботи були залучені київські художники-оформителі Леонід Євтушенко та Юрій Кисляченко, а також досвідчені науковці Лариса Скрябінська, директор Київського літературно-меморіального музею Лесі Українки та науковці цього ж музею.
Таким чином, тільки в 1963 році вперше була побудована повнопрофільна експозиція Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки, яка уже розміщалась у двох будинках. Значно збільшилась кількість відвідувачів. А з 1963 р. Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки став філіалом Волинського краєзнавчого музею. Цього року розпочалось вшановування пам'яті поетеси на державному рівні. До 50-ї річниці з дня смерті Лесі Українки 15-17 травня 1963 року на Волині була організована наукова сесія, яка мала велике наукове і громадське значення і перетворилась на всенародне свято. Початок цього дійства розпочався саме на території музею-садиби в Колодяжному з мітингу, присвяченого пам'яті Лесі Українки, в якому взяли участь письменники, вчені, науковці-дослідники літературної спадщини поетеси. Серед них був і Максим Рильський. У 1963 р. Анастасія Костянтинівна зустрічала на території музею-садиби і Олеся Гончара з сім'єю. У зв'язку з виходом на пенсію наказом № 235 від 14 листопада 1963 р. Парфенюк А. К. було звільнено.
Посаду наукового працівника музею Лесі Українки зайняла Данилюк М.П. і обіймала її впродовж 5-ти місяців, тому що 15 травня 1964 р. вона пішла у декретну відпустку. За цим же наказом (№ 71) з 15 травня 1964 р. науковим працівником музею Лесі Українки стала Ковальчук Олена Миколаївна.
Ковальчук О.М., в одруженні Пірог – народилася 17 березня 1929 р. в с. Колодяжне в сім'ї селянина-колгоспника. У 1936-1941 рр. навчалася в Колодяжненській початковій школі. Подальше здобуття освіти було перерване війною. Лише у 1945 р. продовжила навчання в школі № 1 м. Ковеля, де закінчила 7 класів. У 1950 р. працювала завклубом с. Колодяжне. У 1952-1956 рр. навчалася у Ківерцівському технікумі на курсах підготовки культурно-освітніх працівників, де здобула кваліфікацію бібліотекаря масової бібліотеки. У 1953-1959 рр. – секретар сільської ради с. Колодяжне. А вже з 1959 р. стала працювати за фахом – бібліотекарем Ковельської районної бібліотеки для дорослих. Та доля розпорядилася так, що 25 років свого життя Олена Миколаївна віддала музеєві Лесі Українки. Нині Олені Пірог майже 83 роки. Вона давно на заслуженому відпочинку, проживає у с. Колодяжне і з великим задоволенням і щирою усмішкою пригадує усі роки праці у музеї Лесі Українки.
Саме у ті часи, в кінці 1960-х- на початку 1970-тих, простежується найбільш активне відвідування музею. До 100-річчя від дня народження Лесі Українки (1971 р.) було удосконалено музейну експозицію, доповнено її новими матеріалами. У ювілейний рік музей відвідало 44587 чоловік, для яких проведено 1439 екскурсій. У наступні роки щорічна кількість відвідувачів становила близько 40 тисяч. Слід відмітити активність і великий безкорисливий ентузіазм, з яким працювала Олена Миколаївна. Вона приймала групи екскурсантів і індивідуальних відвідувачів у будь-який час.
Часто Олена Пірог підвищувала свою кваліфікацію у музеях Канева, Москви, Львова, Луцька.
Значно активізувалась у ті роки лекційна діяльність музею: лекції читалися за межами музею переважно для трудових колективів, масова робота проводилася разом із клубом та бібліотекою. Так, щороку 25 лютого в клубі відбувався літературно-музичний вечір, присвячений дню народження Лесі Українки. Музей ставав усе популярнішим. Цьому сприяли і путівники (1969, 1971 рр.), авторами яких були письменники Струцюк Й.Г. (колишній науковий співробітник музею-садиби Лесі Українки) і Чернецький І.І. Періодично відбувались виступи про діяльність установи по радіо, друкувалися статті про музей та його колекції в обласних та районних газетах. Зростали і музейні фонди: станом на 1975 р. музей налічував 779 експонатів, з них 656 основного фонду; музей поповнювався і речами Лесі Українки та інших членів Косачівської родини.
У 1979 р. на території музею-садиби Лесі Українки було розпочато спорудження приміщення літературного музею.
Саме у цей нелегкий період в історії музею завідувачкою його стала Комзюк Віра Михайлівна.
Комзюк В.М.(дівоче прізвище Колдуба) народилася 8 серпня 1948 р. в с. Колодяжне. Здобувши у 1966 р. середню освіту, розпочала свою трудову діяльність електрослюсарем Ковельського райоб'єднання "Сільгосптехніка". У 1973 р., закінчивши історичний факультет Луцького педінституту, поїхала за розподілом у село Дольськ Любешівського району, де в місцевій школі викладала історію та географію. Тут вийшла заміж, але все ж таки рідне село вабило до себе. І тому, коли в музеї-садибі з'явилась вакансія наукового співробітника, наважилась повернутись у Колодяжне, щоб присвятити себе улюбленій справі.
Сьогодні Віра Михайлівна Комзюк, невтомна трудівниця, яка ось уже 32 роки свого життя віддала музейництву, утвердилась як першокласний дослідник-науковець, експозиціонер, досягнувши водночас визнання в Україні і на Волині. Свідченням цього є ряд нагород: Почесна грамота Президента України (1994 р.), звання "Заслужений працівник культури України" (1994 р.), обласна літературна премія "Одержимість" (1996 р.), звання "Кавалер ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня" (2009 р.). А восени минулого року їй присвоєно звання почесного краєзнавця України. Усім цим здобуткам передувала багаторічна подвижницька праця завідувачки Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки, яка очолила музей, як уже зазначалося, у період будівництва приміщення літературного музею. Восени 1980 р. у новобудові відкрилась перша літературна експозиція. А "сірий" будинок доповнив меморіальну частину. В Колодяжне прибула делегація письменників на чолі з першим секретарем Спілки письменників України лауреатом Державної премії ім. Т.Г.Шевченка Павлом Загребельним. Першу екскурсію по новозбудованій експозиції для почесних гостей провела Віра Михайлівна Комзюк.
Коли наша держава здобула незалежність, постала гостра необхідність побудови нової літературної експозиції, адже ідеологія стрімко мінялась. На тендітні плечі завідувачки лягла наукова, пошуково-збиральницька, фондова та експозиційна робота. Одночасно доводилось вирішувати організаційні, господарські питання та тижнями бувати у відрядженнях, але з усім цим вона справилась. І з 1991 р. музей має експозицію, створену на високому науковому й естетичному рівні, яка з роками не втрачає своєї актуальності.
Під керівництвом Віри Михайлівни було удосконалено збір, облік, та збереження музейних предметів, зокрема, проведена інвентаризація фондів музею. Станом на 1.01.2011 р. тут нараховується 5 тис. 920 експонатів основного і 5 тис. 167 науково-допоміжного фонду. В колекції музею – 105 меморіальних речей, які належали Лесі Українці та її родині. Лише завдяки комунікабельності і високопрофесійності завідувачки музею у 1991 р. в Колодяжне надійшло 78 одиниць меморіального фонду Косачів. А листування з Мар'яном Коцем, повноважним представником у США з питань повернення в Україну культурних цінностей, принесло музею близько 800 одиниць архіву Юрія Косача (племінника поетеси).
Результатом великої науково-дослідницької роботи колективу музею на чолі з завідувачкою є участь науковців музею у багатьох наукових конференціях (як у стінах рідного музею, так і за його межами) та ряд статей у наукових збірниках.
Особливої уваги заслуговує виставкова діяльність музею та організація масових заходів.
Зростає активність популяризації не лише життя і творчості Лесі Українки, а й усієї родини. Минулого року на Волині побачили світ два видання: повне видання українських узорів, зібраних Ольгою Косач-Кривинюк – сестрою поетеси, та факсимільне видання альбому "Олена Пчілка. Український народний орнамент. – К., 1876", одним з авторів проектів видань є Віра Комзюк. А до 140-річчя від народження Лесі Українки науковці музею разом із завідуючою готують нові видання путівників по музею Лесі Українки, разом з Волинським краєзнавчим музеєм планують проведення ІV Всеукраїнської науково-практичної конференції "Леся Українка і родина Косачів в контексті української та світової літератури".
Популярність Колодяжненського літературно-меморіального музею садиби Лесі Українки зростає з року в рік, він став відомим далеко за межами України. Цьому сприяє гостинність берегині цього дому та його колективу, який вона зобов'язує не просто працювати, а працювати дуже добре.
Ольга Антонюк
ІСТОРІЯ ПАРАФІЇ ТА МОНАСТИРЯ ЧНІ В М КОВЕЛІ
12 вересня 1927 року до Ковеля прибули отці-монахи Чину Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористи), Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Вони прибули надав ати духовну обслугу вірним УГКЦ нашого міста та довколишніх сіл.
Назва Чину Найсвятішого Ізбавителя походить від латинського слова «Редемптор», що означає «Ізбавитель-Відкупитель». Чин заснував святий Лігуорі у 1732р. в м.Скаля на півдні Італії. Дороговказом нашого життя є слова Біблії: «Многое у Него Ізбавленіе» (Пс. 130,7). Христове велике і щедре Відкуплення не має меж. Це спонукає редемптористів ділитися зі всіма нашого вірою і надією, а Пресвята Богородиця, Мати Неустанної Помочі, є в цьому нашого Провідницею та Опікункою. Сьогодні Чин Найсвятішого Ізбавителя налічує близько 6000 членів, які працюють у 73 країнах світу. Редемптористи покликані продовжувати присутність Христа і Його місію Відкуплення у світі. Вони обирають особу Спасителя центром свого життя і намагаються з’єднатися з Ним у чимраз тіснішому особистому зв'язку.
Церква є свята, але водночас потребує постійного очищення. Оскільки до неї належать також і грішники, вона постійно йде дорогою віднови та покути. Місії є дуже важливим засобом у досягненні цієї мети. За допомогою такого способу душпастирства місіонери-редемптористи проповідують спасіння та навернення. Навернення вимагає докорінного; постійного і не
змінного прийняття Христа. Воно має особистий та спільнотний характер. Редемптористи через власне свідчення намагаються привести людей до радикального вибору в житті - прийняти Христа і йти за Ним.
Редемптористи східного, українсько-візантійського обряду в Україні завдячують своїм існуванням великому Галицькому Митрополиту Андрею Шептицькому. Ознайомившись із харизмою Чину, він запрошує їх на терени Києво-Галицької Митрополії. 21 серпня 1913 року бельгійські Редемптористи на чолі з о. Йосифом Схрейверсом прибули на українськуземлю і поселилися в Уневі, біля Львова. Після Першої Світової війни вони розгорнули широку душпастирську діяльність, проповідуючи Слово Боже, проводячи місії, реколекції та інші духовні вправи.
Отці Редемптористи 80 років тому прибули і оселилися в Ковелі.
Душею місійної праці був отець Миколай Чарнецький. Спочатку Отці винайняли дім по вул. Колійовій (теп. Ветеранів), де все улаштували на мопастирський спосіб: каплиця з іконостасом, келії, трапезна, розмовниця. Крім монаших щоденних молитов, щодня для людей служилася зранку Служба Божа і ввечері Вечірня або Молебень з короткою наукою. Отці крім душпастирської праці у Ковелі їздили до вірних греко-католиків у такі села Волині, як: Бубнів, Колодянсне, Дубечно, Голоби, Марія-Воля, Черничі, Гнійне, Тутовичі, Рафалівка, Верба, Охнівка, Великі Кусківці, Гумнища, Уздютичі (всього було 29 парафій і понад 20 тис. вірних). У 1931 році отця Миколая Чарнецького висвячено на єпископа. У тому ж році отці отримали дерев'яну церкву Св. Юрія, по вул. Будивляній,3 (теп. Винниченка). Біля церкви була гарна велика земельна ділянка, на якій почалося будівництво великого монастиря, яке завершилося у 1933 році. Монастир був двоповерховий, розміром 20х12 м.
Тут розміщувалося близько 10-ти келій, простора каплиця, спільний зал та розмовниця. У підвальній частині окрім кухні та трапезної був зал для зустрічей Братства Матері Божої Неустанної Помочі та гостей, а також столярна майстерня. Будував монастирмісцевий інженер Васильківський. Освячення нового будинку довершив Владика Миколай. Наші отці перебралися жити до нового монастиря. У 1933 році парафія налічувала близько 300 осіб. Регентом хору, який налічував 50 осіб, був Дамян Куліш. Активними парафіянами були такі родини: Бондаруки, Морозовські, Тишецькі, Пивовари, інші. Старостою церкви був Артомонов, потім Морозовський.
У ковельському монастирі впродовж його історії працювали такі отці: Ришард Костенобль, Йосиф Гекіре, Маврикій Вандемале - бельгійці, о. Миколай Чарнецький (згодом єпископ), Григорій Шишкович, Миколай Якимович, Василь Величковський (єпископ мученик), Михаїл Пристай, Роман Бахталовський, 3иновій Ковалик (мученик за віру), Володимир Стернюк (митрополит), Михаїл Пилюх, Пётро Козак (єпископ), а також брати-монахи: Авксентій Кінащук, Миколай, Еронім Герасимів, Антоній Сидор.
Редемптористи кріпили український народ у Христовій вірі також в часи переслідування. Період катакомбного життя нашої Церкви тривав з 1945 по 1990 рр. Всі наші єпископи і більшість священиків були ув'язнені. Єпископа Миколая Чарнецького ув'язнили в 1945 р. Він перетерпів 11 років жорстоких знущань і тортур у Сибірі. І хоча фізично редемптористи не були присутні в той час у нашому місті, однак, вони були присутні духовно. Владика Миколай і 13 Отців, які тут працювали, заносили до Господа свої молитви і складали ливну жертву свого життя за свою паству на Волині, за відродження Церкви.
І хоча воєнна хуртовина зруйнувала монастир і храм св. Юрія та новітнє гоніння на Церкву Христову знівечило діло наших Отців, проте як існує Вічний Бог і Його Мудрість, так не вмирають великі Божі 3адуми, які Він об'являє своїм слугам: вони здійснюються в означений час з тією ж певністю, як обертаються небесні світила, бо одне й друге - в руках Божих.
На свято Покрови в 1996 році була відновлена греко-католицька парафія нашого міста. Богослужіння відбувалися у каплиці по бульв. Л. українки, 16. 18 грудня 1997 року до м. Ковеля прибули два ієромонахи-редемптористи о. Л. Григоренко і о. В. Оприско для проведення місії у греко-католицькій парафії. Це був перший приїзд і перша місія після тривалої перерви. Другий приїзд мав місце у 1999 році на чолі з Протоігуменом о. Михаїлом Волошином.
Завдяки його великим старанням і самовідданій праці була відновлена присутність Редемптористів у Ковелі.
Парафіяни довго молилися і просили Бога, щоб Отці відновили свій монастир і церкву у Ковелі. Третю і четверту місії, які стали визначальними в заснуванні монастиря провадив о. Леонід Григоренко у 2000 та 2001 роках. Його мужність і невтомна праця сприяли відновленню монастирського осідку в Ковелі і початку духовного служіння для парафії. У 2001 році було придбане тимчасове помешкання для облаштування монастиря, в якому проживають отці. У червні 2002 р. монастир офіційно зареєстрований державою. Разом з о. Леонідом ніс послух брат Юрій Ждянський. Пізніше настоятелем парафії був призначений о. Микола Гнатишак. 3
січня 2003 року настоятелем монастиря і парафії є о. Евген Задорожний, з ним працював о. Анатолій Живчак. Також працювали отці диякони: Роман Грица, Ігор Безкостий, Тарас Свірчук, Ярослав Федунів, Петро Лоза і несли послух брати монахи із Львівського монастиря.
В 1999 р. місцева влада надала земельну ділянку для будівництва церкви і монастиря. 19 січня 2003 р. на новому місці було освячено тимчасову дерев'яну каплицю, в якій ми молимося і досі. Чин освячення довершив Владика Михаїл Колтун. У травні цього ж року було освячено місце і наріжний камінь під будівництво храму і монастиря. Чиносвячення провів Владика Михаїл Гринчишин із Франції.
Співслужили йому о. Протоігумен М. Волошин та собор отців.
Будівництво храму і монастиря розп очалося у липні 2003 року. Його веде Львівська Провінція отців Редемптористів. Співбрати з усього світу надають фінансову допомогу на наше будівництво.
Визначною подією у житті парафії стало ювілейне святкування 10-ліття її відновлення. При чисельному здвизі людей і собору священників на чолі з Архієреєм М. Грин чишинимвознеслась донеба подячна молитва Богові.
В духовній праці отцям Редемптористам активно допомагають парафіяни. Щодня правиться служба Божа. На потребу душпастиря парафіяни завжди спішать з допомогою, послушні голосу
свого пастиря. Їх імена є відомі Богові, який щедро віддячує за добрі вчинки. В парафії діє
молитовна група «Матері в молитві», засноване братство Матері Божої Неустанної Помочі. Ведеться катехізація дітей та молоді. Ми відбуваємо прощі до святих місць нашої Церкви:Зарваниця, Крехів, Гошів, Страдч та ін. До нашої парафії на даний час належить понад 75 родин. Кожного місяця відбувається сповідь парафіян. У кожну першу неділю місяця служиться оздоровчий молебень до блаж. М. Чарнецького з єлеопомазанням.
Парафіяни радо приймають співбратів-монахів ЧНІ, які приїжджають у го сті до нашого храму.
До нашої громади приїжджалиі очолювали Архиєрейські Святі Літургії такі Єпископи УГКЦ, як Кир Василій Медвіт, Кир Михаїл Колтун, Кир Михаїл Гринчишин із Франції, який часто в нас буває, Кир Богдан Дзюрах. Владики заносили до Господа молитви за парафію і жителів нашого міста. В гості часто приїжджає о. Протоігумен Йорктонської Провінції Іван Сіянчук з Канади.
Теперішній о. Протоігумен Львівської Провінції ЧНІ Василь Іванів часто відвідує наш монастир і парафію, дбає про розвиток місійної праці, опікується будівництвом церкви і монастиря.
Сьогодні Редемптористи невтомно працюють у Христовому винограднику задля спасіння людських душ і на більшу Славу Божу. Вони проповідують Велике Відкуплення, що його Син Божий неустанно здійснює у світі через своїх вибраних робітників.
