«ПРЕСВЯТА БОГОРОДИЦЕ, ЗАХИСТИ ДІТЕЙ УКРАЇНИ!»,- таку назву матиме цьогорічна дитяча проща всіх дітей Бучацької єпархії до Улашківської Богородиці, яка відбудеться 1 червня 2014 р.Б. з нагоди ДНЯ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ.
Запрошуємо дітей віком від 6 до 14 років, їхніх батьків, священиків, катехитів, вчителів.(У ВИШИВАНКАХ!)
З благословення Владики Дмитра (Григорака), єпарха Бучацького організовують прощу на місцях місцеві парохи, катехити, вчителі християнської етики.Також активно ініціює та матеріально допомагає Чортківський відділ освіти РДА та управління освіти Чортківської міської ради
У програмі передбачається:
9 00 -реєстрація (біля монастиря отців василіян).
10 00 - Свята Літургія, участь дітей у Пресвятій Тайні Євхаристії (Сповідь попередньо вдома)
11 30 - солодкий стіл
12 00 – привітальне слово від організаторів
12 15 – художні номери за участю дітей на тему: »Дитинство, Бог і Україна, Богородиця»
13 00- флеш-моб із символами християнської України та благословенного дитинства
13 30- Молитва –посвята дітей під покров Улашківської Богородиці
ДОДАТОК:
Про монастир Чину св. Василія
Великого в Улашківцях
Розвиток та діяльність монастирів на території села
Монастир Чину св. Василія Великого
Українське василіанське чернецтво аж до ХХ ст. залишилось одинокою чернечою формою монашого подвигу та праці в українському народі, опорою Греко-католицької церкви, в якій саме з василіянських ченців походили всі найвищі ієрархи на протязі останніх століть. Василіянський Чин ґрунтувався на засадах св. Василія Великого, його правилах з 361 р. Діяв єдиний після Берестейської унії і за час своєї історії мусів перейти різні переформування в своїй зовнішній діяльності та в монастирській структурі, зокрема зреформований у 1617 р. Вельямином Рутським, а з 1882-1905 рр. єзуїтами. Чин оо. Василіян будучи сильною організаційною одиницею Української Католицької Церкви представляв найбільшу небезпеку для ворожих планів російського православ’я. Палаючи ненавистю у 1795 р. Катерина ІІ своїм указом зліквідувала УГКЦ, а головне Василіянський Чин (зліквідовано 145 василіянських монастирів з трьох провінцій, тільки Галицька провінція збереглась припадаючи Австрії, де також, завдано згубного удару Чинові оо. Василіян - декретом цісаря Йосифа ІІ у 1782 р.). З того часу важко було відродитись Василіянському Чинові, хоч після єзуїтських реформ він дещо утвердився наново, проте не на довго.
Подібна доля випала й на василіянський монастир . в Улашківцях, що знаходиться на полудневий схід від м. Чорткова, а на захід від Ягольниці. З 1744 р. по 1780 р. цей монастир належав до Руської провінції “Покрови Пресвятої Діви Марії”, а після поділів Польсько-Литовської держави у 1780 р. увійшов до Галицької провінції “Найсвятішого Спасителя”, яка утворилась з Руської. Щодо самих початків повстання чернечого життя, а відтак монастиря оо. Василіян на Улашківській горі, то існують різноманітні оповідання.
За традицією, ті початки сягають ще княжих часів. Проте, вірогідніші свідчення про монастир сягають лише ХVІІ ст. В Історії України – Руси, Михайла Грушевського є інформація, що під час “реєстру ігуменів 1724 р. до монастирів додаються монастирі в Чорткові, Улашківцях…” Але, в церковній енциклопедії зазначено, що цей василіянський монастир заклав Микола Потоцький допіру в 1750 р. Там, в половині гори, на рівному місці, що й зараз носить назву "престіл", мала б стояти найдавніша монастирська церква пiд покровом Матері Божої . Майже під самим верхом гори знаходяться печери, в одній з яких була церква чи каплиця Різдва св. Івана Хрестителя. Неподалік випливають потужні джерела, вода яких, як запевняють прочани, помічна на очі.
В акті візитації монастиря 1761 р., підписаному тодішнім протоігуменом Чину св. Василія Великого о. Атаназієм Шептицьким, пізніше перемиським єпископом, зазначено, що "Улашковецький монастир не має ніяких документів про свої найперші початки й невідомо, щоб колись мав, хіба лише, що тут такі старовинні келії як і церква Різдва св. Івана в скалі, частково природні, частково викуті в камені, а частково в давнину прибудовані з дерева, де, як можна здогадуватися, в давній минувшині або в часах безнастанних ворожих набігів, що в тих краях часто повторювалися, почав тут, як каже переказ, після звичаю мешкати один монах.”
За народними оповіданнями, ще у 1315р. прийшли сюди монахи - василіяни і оселилися в печерах. Принесли з собою старовинний чудотворний образ св. Івана Хрестителя. Багато людей діставало зцілення за молитвами до цього святого.
Шематизм провінції Святого Спасителя Чина Святого Василія Великого в Галіції і короткий погляд на монастирі і на монашество руське от заведенія на русі віри Христової аж по нинішнє время” подає такий матеріал про цей монастир:
“Переданьє говорить, же початково, і то уже в 17 ст., в скалі над якою нині монастир стоїть, подвизалися монахи печерники. Печера тота стоїть тепер перестроєна на каплицю св. Йоана Предтечі, котру люд побожний, сходячися тут на відпуст із далеких сторін, радо і з великою честію посєщає. Переданіє говорить також, же коли Іоанн Собєський, король польський, на встречу ворогам туркам під Хотин ішов, ціла його армія тут у монахів сповідалася і Святі Тайни прийняла; а король сам просив собі от монахів благословення і молитви.” За переказом, королівські вояки розширяли тоді печерну каплицю.
Найдавнішою згадкою про монастир є інвентар з 1722 р. Тоді, за ігумена Віталія відбулася перша значна фундація монастиреві, а властиво відновлення старої. Він з плачем благав властительку Улашковець, Равську каштелянову Людовику Залуську, щоб допомогла відбудувати обитель і підтвердила право, надане монастиреві її предками. Він тоді ледве животів, поруйнований і пограбований у 1672 р. ордою татар і козаками П. Дорошенка не тільки з церковних речей, але й документів.
20 вересня 1720 р. Людвика Залуска, каштелянка Равека і старостина Заміховська подарувала монастиреві кілька кавалків грунту. Ту даровизну побільшив 16 серпня 1749 р. Лаврентій Ланцкоронський, староста Стобницький, дідич Улашковець, не вкладаючи жодних обов’язків на монахів.
Другим джерелом є наступний інвентар, списаний ігуменом монастиря о.Макарієм Татаркевичем в 1803 р. на приказ протоігумена о. Доротея Михальського, колишнього ігумена монастиря св. Юрія у м. Львові. о. Татаркевич списуючи інвентар, подає на вступі короткий опис повстання монастиря в Улашківцях і його існування від давніх часів. Короткий тому, що досліди над наукою історії в ХVIII ст. не були так солідно і вичерпуючи ведені, як у другій половині ХІХ ст.
Каплиця св. Івана з XVII ст. була в одній із найпросторіших печер, а дещо вище над нею церква Різдва Пресвятої Богородиці з 1678 р. побудована з дубового дерева, вони служили для церковного вжитку аж до Першої світової війни. Коли після відступу турків із східного Поділля Улашківці стали розростатись у великий ярмарковий осередок, повстала тут у 1720 р. ще третя церква Преображення Господнього при джерелі над печерами.
Проте властивий розвиток монастиря датується від моменту, коли біля 1730 р. за тодішнього настоятеля монастиря о. Йосифа Брилінського і за згодою митрополита Атаназія Шептицького, церква була перенесена на гору й "іменем Благовіщення Благословенної Діви Марії титулована.” Стояла вона недалеко місця, де згодом поставили існуючу кам'яну церкву. За описом, вона була трьох-купольною, центральна баня дещо вища за бічні.
В 1737 р. грамотою даною у Львові 4 жовтня митрополит Атаназій Шептицький підтвердив монастирській церкві 3 відпусти: Різдва Пресвятої Діви Марії, Різдва св. Івана Хрестителя, Усікновення глави св. Івана Хрестителя, а також надав ще відпуст на Благовіщення Діви Марії, бо так названо нову церкву, що перенесли на гору. У 1738 р. монастир дістав право на восьмиденний відпуст в день Різдва Івана Хрестителя 7 липня. Був ще відпуст на честь Преображення Господнього, але коли розібрали однойменну церковцю, що стояла прямо над каплицею св. Івана Хрестителя, тоді й відпуст той скасували.
У 1740 р. монастир зазнав великої руїни під час замішань у тодішній Польщі. Російська армія на чолі з генералом Мініхом повертаючись з-під Хотина, неощадно пограбували монастир: усе рухоме церковне майно, книги, рукописи й усі документи забрали до Москви. Саме через це, майже ніяких певних відомостей про початки монастиря не збереглось. Також, тоді вивезли у кайданах о. Йосифа Брилінського, до Києва, чи Москви, де його замучено за Католицьку віру.
Нове життя настало в монастирі, коли Лаврентій Лянцкоронський наділив його в 1749 р. просторим обширом орного поля та ліском “на Чагарах”. Однак, ще більшого піднесення зазнав монастир коли 14 липня 1763 р. призначено ігуменом о. Леона Подсонського. Бо саме за нього відбулася найзнаменніша подія - урочисте передання восени 1765 р. (в інших джерелах подається 1565 р., або 1675 р.) від родини Добринських - Раціборських чудотворної ікони Найсвятішої Діви Марії, писаної на полотні за зразком знаменитої Белзько - Ченстоховської Богоматері. За деякими даними та ікона датується 1678 р., проте існують думки про більш раннє її створення. 3 того часу став монастир поруч із 3арваницею найбільшим відпустовим місцем усього Поділля.
У 1774 р. справлено срібні позолочені шати на чудотворну ікону Діви Марії. У наступному році перероблено шати на іконі св. Івана Хрестителя. Ці шати збереглась до нині, хоч сама ікона перемальована.
У 1772 р. почали ламати камінь на монастирську огорожу, тоді ж почали копати фундаменти під нову кам'яну дзвіницю. Завдяки щедрим пожертвам прочан, в 1797 р. за ігумена о. Макарія Татаркевича закінчено будову теперішньої каплиці Різдва св. Іоанна Предтечі, за проектом Юліяна Майкута, яку розпочато було в 1779 р. за тодішнього ігумена о. Онуфрія Кружановського. “Він бачачи небезпеку в тому, що нарід тиснувся до каплиці св. Івана, а її дерево через свою стародавність цілком спорохніло, казав її повалити, а на її місце поставити мур рівно з входом до каплиці. Її будівництво закінчено . Каплиця тепер мала два вікна, а також двері з замком. Всередині стеля і підлога зроблені з дощок, дах покритий гонтою, був престіл св. Івана Хрестителя; а над ним поставлено сигнатурку і статую св. Івана.”
У 1783 р., коли прибув новий настоятель о. Макарій Татаркевич, який знову, уже вкотре, відновив монастирську церкву.
За нього продовжують будувати дзвіницю, проїзд якої виходив на подвір'я, де був монастирський цвинтар.
Але коштів бракувало, тому будову призупинили і 1797 р. всі зусилля спрямували на будівництво закладеної раніше каплиці Різдва св. Івана Хрестителя. Наступні два роки велися роботи коло дзвіниці й монастирської огорожі. Дзвіницю, що має форму поставної вежі, викінчено у 1799 р. В ній вміщено чотири дзвони, а теж зроблено отвір на в’їзд до монастиря. Давніше в’їжджалося до монастиря через браму на узвишші. Верх дзвіниці зробили дерев'яним і побили ґонтами.
У1800-1803 рр. за о. Татаркевича побудовано нові муровані приміщення монастиря, які, незважаючи на всі лихоліття, добре збереглися. у 1811 р. огорожу було завершено. Близько 1838 р. новим настоятелем став о. Петро Дровницький, що був ним аж до 1849 р., коли призначено на ігумена о. Ігнатія Нагурського. У 1850 р. через необережність згоріли дахи монастиря, але з Божою поміччю Їх швидко перекрили заново й побили ґонтом. 1856 р. задумав ігумен будувати нову церкву і вже на другий рік почали ламати камінь й гасити вапно. У тому ж році о. настоятель своїм коштом поставив кам'яний хрест на старому постаменті, неподалік від джерела, де раніше знаходилась фігура св. Івана Хрестителя. Хрест, хоч дещо пошкоджений, зберігся до наших днів.
В документах Улашківського монастиря ЧСВВ, зберігся важливий запис, в якому йде мова про престол, але не зазначено з якої церкви. Можна припускати, беручи під увагу подані дати, що тут описано престол з церкви Благовіщення. Отже: “престол поставлений у 1846 р., різьбярської роботи, намальований з добрим смаком. Трохи вище від нього знаходиться стародавній престол Преображення Господнього, щоправда дуже знищений часом. Побіч нього – престол св. Миколая, що закривається образом св. апостолів Петра і Павла. Цей престол, поставлений у 1846 р. Павлом Беренди де Чайковським, гарного різьбярського золота. Далі можна побачити великий престол з образом на подобу Ченстоховської Божої Матері, який закривається образом Благовіщення різьбленої роботи і гарного розпису. Побіч нього – захристія, під якою є пивниця, вимурувана у 1790 р.”
Плани нової церкви виготовив "баумайстер" Улашковецького скарбу Адальберт Гаар. У 1860 р. освячено перший камінь. В 1866 р., завершено будову - постала теперішня мурована церква. До освячення нової церкви о. Нагурський не дожив. Він помер З жовтня 1866 р. Після нього заряд монастиря перебрав сотрудник о. Самуїл Чарноруцький, 70-літній старець, який всіма силами старався довести церкву до посвячення. Посвятили церкву 20 вересня 1867 р. в день Різдва Пречистої Діви Марії. В старій книзі “Церкви Русскія…” з 1877 р. цю церкву виділено, як одну з найкращих мурованих церков Галичини.
Великий вівтар у новій церкві вирізьбив, визолотив й розмалював Л. Лесікевич. Він же виставив малий іконостас і два побічні вівтарі св. Василія Великого і св. Івана Хрестителя, які збереглись до сьогодні. Тоді ж він розмалював церкву. Зі старої церкви перенесено лише чудотворну ікону Найсвятішої Діви Марії, “по вибудуванню новой церкви, котра тепер стоїт, перенесло двох старих священників образ Пречистої з старой церкви деревляной, де стояв на престолі великім,” а решту було продано й передано до інших церков. В теперішній церкві знаходиться також чудотворна ікона св. Івана Хрестителя.
Слід згадати за ще один відпуст - св. Онуфрія Пустинножителя, відновлений 1870 р., бо за переданням десь тут знаходилась і його каплиця. В Календарі “Місіонар” згадується так: “Завдяки жертводавцям, ченці в 1797 р. мали змогу до печери в скалі коридорчик додати і накрити його дахом, так. Що тепер виглядає мов каплиця з поверхом. На долині є каплиця з престолом св. Онуфрія, а на поверсі - печера св. lвана, завбільшки 4-5 м. квадратових і прилучений коридорчик, де побожні паломники в більші свята слухають Служби Божої.
У 1896 р. помер ігумен о. Модест Бущак. Першим реформованим ігуменом став тоді о. Мирон Хмілєвський. Від 1898 р. по 1901 р. настоятелем був о. Маркіян Шкірпан, пізніше місіонар і перший василіанський протоігумен у Бразилії. Він, за сприянням тодішнього Станіславівського єпископа Андрія Шептицького, відреставрував монастир, а також підняв на два метри купол церкви й дав на ньому нову, покриту мідною бляхою, сигнатурку, так що монастирську церкву було далеко видно на цілу околицю, і мала вона щораз помітніший вплив на все довкілля. За ним один рік був ігуменом о. Аркадій Мурій, який збудував нову муровану стайню. У 1903 р. стає ігуменом о. Єремія Ломницький, а від серпня 1905 р. знову о. Мирон Хмілєвський.
Після смерті о. Якова Тарнавського цілий рік на парафію доїжджали отці з монастиря, такі як: о. Мар’ян Лютак, о. Павло Прокіп та о. Кацалай.
У міжвоєнний період перебувало тут не більше трьох-п'яти монахів: священиків і братів. В часі II світової війни, особливо під час відступу німців, що тримали оборону на правому березі р. Серет, монастир зазнав руйнувань. Кілька днів тривали бої за висоту, на якій стоїть монастир. Тоді церква була пошкоджена. На Благовіщення 1944 р. в Улашківцях вже не було німців. Та найбільшого удару монастиреві було завдано після так званого Львівського псевдособору 1946 р., коли Греко-Католицьку Церкву було ліквідовано. Монастир було закрито, а монахів вивезено на заслання. Отець Олінський, ЧСВВ, останній настоятель монастиря, до нього так і не повернувся. Вернувся тільки один о. Мар’ян Лютак, ЧСВВ, який до середини 1960-их рр. проживав в Улашківцях і там помер. Монастирську бібліотеку спалили совєти на подвір'ї самого монастиря. Частину книг забрали жителі села, хоч невдовзі за це деякі з них зазнали знущань і побоїв. Незважаючи на терор, одна селянка зберегла печатку Улашківського ігуменату, яку передала монастиреві на початку його відродження.
Від 1942 р. до 1986 р. в Улашківській парафіяльній церкві відправляв о. Володимир Рущицький, родом з м. Борщева. Не легкі часи випали на долю о. Володимира, бо КГБ всіма силами старалося про те, щоб усіх перевести на православ’я. Отець Рущицький виявився незручним із своєї позиції. Незважаючи на погрози продовжував відправляти Святу Літургію в у злуці з Апостольською Столицею, читаючи Євангеліє та служачи суто по-українськи. А коли приказано йому відректися правдивої віри - о. Володимир залишив церкву і відправляв у себе в дома, куди й сходились вірні протягом чотирьох років. В церкві на той час відправляв православний отець - Роман Левенець, наданий КГБ - істами. Та спокою о. Рущицькому КГБ не давало. Обшуки, при яких від отця забрали всі церковні речі і книжки, постійні погрози, допити підірвали здоров¢я вже й так хворому на цукровий діабет о. Володимиру. В 1986 р. о. В. Рущицький помер і похоронений на сільському цвинтарі.
Монастирська церква довший час була запущена. Тут зберігали зерно, потім цемент. Огорожу з каменю, висотою до трьох метрів, було розібрано і з її матеріалу побудовано конюшні кінзаводу в с. Ягольниці. Бічні вівтарі - св. Василія Великого та св. Івана Хрестителя - в радянські часи забрали до с. Сосулівки. Сама чудотворна ікона Найсвятішої Діви Марії знаходилась в Улашківській парафіяльній церкві, а де знаходилась ікона св. Івана Хрестителя – не відомо.
В кінці 1980-их років у відновленні монастиря велику роль відіграли миряни. Деякі з них їздили по селах, розповсюджували фотографії монастиря і збирали пожертви на відбудову святої обителі. Після відродження у 1990 р. монастиря багато старань і праці вкладає у відбудову його духовного життя настоятель о. Теодозій Крецул ЧСВВ. Спільною працею мирян і ченців піднято з руїн господарські будівлі, побудовано капличку на честь св. Йосафата Кунцевича.
Завершуючи розповідь про василіянський монастир, до якого ще неодмінно треба буде пиригадувати, варто наголосити, що улашківський монастир ЧСВВ справді має чим пишатись. Його історичне минуле, так багате і неповторне, що таки манить до себе звідусіль паломників. І хоч, надзвичайно важкі історичні часи випали на долю монастиря, проте він витримав до наших днів, щоб розповісти свою історію. А, цьому, з певністю він і ціле село Улашківці завдячують своїм опікунам - Пресвятій Богородиці та св. Іванові Хрестителю в чудотворних іконах, що на протязі цілої історії перебували в улашківських святинях.
Катехитична комісія Бучацької єпархії УГКЦ