Парафією можна впевнено назвати ні священну споруду, ні територіальну округу населеного пункту, а духовно свідому й укріплену у вірі спільноту християн, які  люблять Христа, плекають Його науку, прямують за своїм душпастирем, не зважаючи на погрози, цькування і навіть смерть. І для того, щоб парафія була споріднена, активна і практикуюча, не так уже й обов’язкові величні храми, хоча сьогодні український народ нарешті може спокійно будувати святині, єднаючись у них із Всемогутнім. У часи, коли наша Церква страждала від жорстоких дій тоталітарних систем, спільнота парафіян існувала повсюди: переховуючись у лісах, відправляючи Богослужіння на кладовищі під прицілом «червоного ока» і скрито приймаючи Найсвятіші Тайни у приватних помешканнях. Усе це нині згадується, як історичний сон, який реально відбувався, хоч було б краще без нього. У цьому моторошному сні добро вершило бій зі злом, боязнь перепліталась з надією на краще, кожен наступний день міг стати днем розлуки зі земним світом.

Українська історія, як правило, завжди повертається «ad fontes», тобто до витоків, а беззаперечна, хоч і гірка правда є її сестрою. Яскраво це засвідчує минуле нашої Церкви. У Синяківському мікрорайоні Чорткова розташоване відносно недавнє кладовище, яке, на перший погляд, нічим не виділяється з-поміж інших. Однак для тих, які нині живуть довкола і знають історію цього місця із власного життя, воно, як не дивно, є духовною пристанню для безстрашних християн. У підпільні часи тут відбувалися Богослужіння за участю мирян з усього міста та околиць. Збереглася ще й капличка Пресвятої Богородиці, що була свідком цих відправ. Так із «Синякової» формувалася греко-католицька громада Чорткова, адже мікрорайон трохи віддалений від самого міста, оперезаний лісовою місцевістю і заселений негусто. Віддавна місцеві жителі мріяли про власну церкву та заспокоєння душі, яке б дозволило по-особливому наблизитись до Бога без перешкод і чийогось контролю. Цьогорічне свято архистратига Михаїла перетворило мрію у реальність, і вірні вперше ввійшли в новий ошатний храм. Усі ті нелегкі моменти парафіяльної історії тепер – тільки у спогадах. Вірні разом зі священиками у свій час неодноразово переховувались, наче християни у Римській імперії, у різних хатах, над якими справді витає Божа благодать. Із «Синяковою» пов’язане служіння багатьох священиків, які вже відійшли у вічність: Владик Якова Тимчука, ЧСВВ, Йосафата Білана, ЧСВВ, отця Володимира Дідича та інших. Служили тут також о. Іван Сеньків, о. Тарас Сеньків (сьогодні вже єпископ), сестри-монахині зі Згромадження сестер Пресвятої Родини, які катехизували дітей та молодь. Не один раз доводилось їм утікати від радянських спецслужб і постійно ризикувати життям. Напередодні української незалежності, коли в Чорткові наново відкрили Вознесенську церкву, вірні «Синякової» активно прилучились до неї, а пізніше брали участь у спорудженні Катедрального собору, не полишаючи надії на власний храм. Нарешті з ініціативи пароха церкви Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці о. Григорія Канака були відчутними певні дії в утвердженні громади: на Синяківському кладовищі біля фігурки Божої Матері відправлялись молебні, тривало будівництво церкви із перервами в роботі та відбулося освячення дерев’яної каплиці, перевезеної з парафії св. апостолів Петра і Павла після освячення катедри. Відтоді в каплиці тривали відправи, сформувався хор та недільна школа. Отож, справді дивовижна парафія «Синякової» історично й духовно існувала здавна, не маючи своєї церкви, але зберігаючи її в душі.

І от довгоочікувана мить: Апостольського Адміністратора Бучацької єпархії УГКЦ Високопреподобного Дмитра Григорака, ЧСВВ урочисто вітає громада Синяківського мікрорайону: учні недільної школи, хор та процесія церкви святого архистратига Михаїла та всіх сил безплотних. Отець Володимир Логуш, настоятель храму, передає отцю Дмитру ручний хрест, щоб за участю провідника єпархії всемогучим знаменням нашого спасіння відбувся обряд освячення спорудженої церкви. Спершу освячено зовнішні стіни храму, а потім інтер’єр. Збір вірних зацікавлено зосередився на омиванні престола-жертовника, адже для більшості це була перша нагода побачити, як виглядають обряди освячення церкви. І раптом важливий історичний момент – розпочинається перша Свята Літургія, у якій взяли участь священики з єпархіальної курії, парафій Чорткова та з інших єпархії, отці-диякони та сестри Мироносиці. Після Святої Євангелії отець Дмитро виголосив багатоаспектну проповідь про місію ангелів, порушивши відвічні проблеми змагань добра і зла за людські душі й наголосив на тому, що ангели служать і Богові, і людині, особливо ангели-хоронителі. Наприкінці відправи Апостольський Адміністратор подякував усім за плекання місії християнина і закликав: «Щоб ця церква не була порожньою». Отець Володимир Логуш також висловив подяку тим, хто активно спричинився до зведення храму, а отець Григорій Канак поділився свідченням, що ця парафія носить ім’я святого Михаїла з Божої волі, щоб відганяти сили темряви. Далі під супровід пісні в честь парафіяльного патрона присутні процесійно вийшли на церковне подвір’я, де відбулося освячення води та пам’ятного хреста. Згодом усі символічно обійшли церкву, а отець Дмитро ще раз окропив її, а також вірних освяченою водою.

Так у Чорткові з’явився ще один храм, покровитель якого св. Михаїл, наче на сторожі до в’їзду в місто, спостерігає, щоб зло не прослизнуло в душі його мешканців, а купол нової церкви помітний з різних околиць, нагадуючи про те, що хрест є перемогою добра над злом, світла над пітьмою, віри над безвір’ям. У серцях мирян нині панує радість від появи святині й одночасно сум, адже не всі встигли ввійти до нього. І тепер кожному з живих потрібно дбати, щоб храм власної душі був таким же білим, чистим і пишним, як нова церква.

Віталій Затильний