Нещодавно парафіяльний музей, створений в листопаді минулого року при храмі Покрови Пресвятої Богородиці м.Заліщики, поповнився безцінними реліквіями. Це богослужбові та особисті речі, які використовував у роки свого підпільного служіння Владика Яків Тимчук, ЧСВВ. З трепетом і глибоким хвилюванням доторкаємось до цих речей і ніби поринаємо в ті далекі тривожні часи. А перед очима постає образ Священика, Ісповідника Віри, Владики. Його дитинство пройшло в рідному селі Дуплиськах на Заліщанщині, де народився 24 вересня 1919 року. В 16 років Ярослав став ченцем Бучацького монастиря оо. Василіян і отримав ім`я Яків. Потім були Крехівський монастир, духовна семінарія в Кристинополі. У 1943 році в м. Ярославі (Польща) рукоположений у священики. Свою першу Святу Літургію відправив у Гошеві на Ясній Горі.
Молодого єромонаха настоятелі Чину за благословенням Єпископа Григорія Хомишина скеровують у Чортків, де о. Яків служив парохом у церкві Святої Покрови до 1946 року. Серед реліквій, переданих у наш музей, є Антимінс з мощами, посвячений Єпископом
Григорієм Хомишиним, на якому о. Яків Тимчук звершував таїнство Євхаристії. З початком ліквідації УГКЦ його змушували перейти в московське православ’я. Та мужній молодий єромонах не зрікся католицької віри. Лише міцніше стиснув у своїй руці хрест і, відправивши останню Святу Літургію у храмі, попрощався з парафіянами та перейшов на нелегальне становище.
Бережно тримаю в руках невеликий ручний хрест – це теж реліквія із скарбу владики Якова. Це його - цей потертий, потемнілий хрест, він стискав у своїх руках, коли було по справжньому страшно - коли небезпека чигала на кожному кроці. Отець Яків був змушений шукати роботу, щоб не бути переслідуваним органами влади. Спочатку влаштувався доглядачем у Коломийському краєзнавчому музеї, що на Івано-Франківщині, згодом переїхав на Тернопільщину, де знайшов роботу лаборанта аптеки, потім працював на Чернівеччині на цукрозаводі „Хрещатик”. Але й тут влада наказала його звільнити. З того часу змушений був вдатися до найсуворішої конспірації, живучи постійно в умовах переслідувань. І так аж до самої смерті.
Благородне серце владики Якова жило постійною турботою за долю рідного народу. Владика Софрон Дмитерко ЧСВВ, говорив про нього: "Єпископ Яків Тимчук був людиною незвичайної вдачі. Незважаючи на переслідування і постійну небезпеку арешту, він був надзвичайно мобільним, всюди встигав, опікувався кожною душею, яка потребувала священичої допомоги. Завдяки його активності і неабияким організаторським здібностям по всій Галичині були організовані осередки ІІІ-го Чину Святого Василія Великого та гуртки Апостольства молитви». Титулярний єпископ (з 1979 року) Яків Тимчук багато спричинився до організації нових і пожвавлення діяльності вже існуючих спільнот Апостольства молитви в Галичині (на Тернопільщині, Івано-Франківщині і Львівщині). Владика Яків часто навідувався і до Чернівців, де відправляв Службу Божу, сповідав людей, хрестив дітей. Проводив регулярні богослужіння на Самбірщині, Дрогобиччині, Стрийщині. Служив підпільно на Чортківщині, в Тернополі, Коломиї. Як священик, опікувався підпільним монастирем Сестер Пресвятої Родини у Чорткові. У 1977 - 1978 роки у містах Чорткові, Бучачі та Борщеві за його ініціативою було засновано підпільні монастирі отців-василіян.
Вірним разом зі священиками в ті часи нерідко доводилось переховуватись, наче християнам у Римській імперії у різних хатах, утікати від радянських спецслужб і постійно ризикувати життям. Як розповідав Владика Софрон Дмитерко, ЧСВВ: «Мій товариш і помічник, підпільний єпископ Яків Тимчук у Львові часто обслуговував членів Апостольства. За ніч він правив по три служби Божі в різних місцях. І всюди було повно людей, що чекали на Богослужіння, щоби висповідатися чи помолитися, бо чули живу Церкву...».
На одному із заходів вшанування пам’яті Владики Якова Тимчука протосинкел Бучацької Єпархії о. Володимир Заболотний наголошував, що мужні ісповідники віри «не мали величавих храмів, засобів комунікації, але вони мали силу свідчити живого Христа». Владика Яків залишив нам прості та реальні свідчення того, як у складних умовах переслідувань Церкви можна силою Віри і Духа перетворити просту кімнату на Храм. З хвилюванням перебираємо його богослужбові речі: ілитони, рушнички, покровці, дискос, копіє, ложечка... А ось монаша ряса і епітрахиль – головні ознаки священика і ченця. Це теж спадщина Владики Якова.
Він палав великим вогнем любові до своєї Церкви і народу. Ходив у простій скромній одежі, але відзначався широкою ерудицією, багато читав, цікавився літературними новинами, пояснюючи це тим, що кожний священик, який себе поважає, має знайти спільну мову з людиною будь-якої професії. Був справжнім психологом та педагогом і з особливою увагою ставився до дітей, яких любив та заохочував вірити в Ісуса. Владика Яків часто повторював слова І. Франка: «Кожен думай, що на тобі мільйонів стан стоїть. Що за долю мільйонів мусиш дати ти одвіт».
У 50-80-х роках минулого століття підпільно проводив душпастирську працю і в Заліщиках. У нашому місті тоді маленькою підпільною Церквою був дім священика Ярослава Мартинюка - будинок за №39 по вул. С. Крушельницької. До цього дому і приїжджав Владика Яків. В 1976-1979 роках тут відбувалися зібрання жінок-монахинь III-го чину і Владика їх сповідав та приймав обіти. Був час, коли протягом декількох місяців Владика Яків нелегально проживав у домі сестри-монахині Килистини СНДМ. Тут Єпископ теж проводив підпільно душпастирську працю. Сучасники розповідали, що все робилося в суворій таємниці: остерігалися міліції та агентів радянських спецслужб. Священик прибував до будинку, де відправлялися богослужіння, ввечері або вдосвіта. Підпільні відправи проходили зранку або вночі за зачиненими дверима і заштореними вікнами. Владика Яків проводив тут не лише богослужіння, але й хрестив дітей, уділяв перше Святе Причастя дітям, яких готували сестри, давав шлюб. На підпільні відправи священики одягали переважно епітрахиль, монахи - ще й габіт. Фелони одягали тільки у неділю і в святкові дні. Це пояснюється тим, що у випадку міліцейської облави епітрахиль можна було зняти і заховати легше та швидше, ніж фелон. Книги священики мали свої, так само, як і посуд.
Зважаючи на небезпеку, яка дійсно загрожувала підпільному греко-католицькому священикові, владика Яків змушений був довго не залишатися на одному місці, а переїжджав по різних селах і містах. Неодноразово його затримували. Але щира і правдива любов до Бога усе перемагала і допомагала. А ще, завжди підтримували свого духовного провідника люди. В Заліщиках це були перш за все сім’ї Ярослави та Василя Гарбузяків, Ярослава і Лесі Бачинського з родини Тимчуків та багатьох інших. Олександра Боднар-Топольницька записала з розповідей своєї мами, як на Великдень отець Яків та його брат отець Єронім приїжджали у с. Дуплиська до рідної сестри: «Дуже часто було так, що отці не добували того часу, на який планували свій приїзд.…вони дізнавалися про переслідування і тоді ж ввечері через ліс ішли на станцію до поїзда у Торське. Назавжди мені запам’яталось, як покійна сестра отців одного разу прибігла до нас до хати і просила маму заховати якийсь згорток із матерії. Мама заховала в шафу між одяг, а потім наказала, щоб ми нікому ні про що не розказували. Вже пізніше мама розповіла, що у тому клуночку були заховані священичі ризи, фелон і церковні книги». Ще одна заліщанка Ганна Свіченюк-Мицко описувала о. Якова Тимчука, з яким познайомилася в 1956 році, так: «Пересічна людина, яка особисто не була знайома з о. Тимчуком, навіть подумати не могла, що це священик. Він одягався в куфайку, в руці мав чорну дермантинову сумку. Надзвичайно скромний, життєрадісний, хоча поважно хворий».
Таким запам’ятався сучасникам блаженної нам'яті єпископ Яків Тимчук – душпастир, з когорти тих, завдяки кому наша церква вистояла у роки переслідувань. 20 грудня 1988 року отець Яків відправив богослужіння, відвідав одну родину в місті Чорткові, сів на крісло, схилив голову і помер. В останню дорогу в Заліщиках його проводжали тисячі людей з різних міст та сіл нашого краю.
Влітку 2015 року Ольга та Маркіян Бачинські передали парохові храму Покрови Пресвятої Богородиці в Заліщиках о. Івану Сендзюку стару потерту сумку з речами Владики Якова Тимчука з побажанням розмістити в парафіяльному музеї. Майже тридцять років зберігалася вона в їхньому домі. Ця «чорна дермантинова сумка» служила отцеві Якову десятиріччя у його подвижницькій місійній діяльності, коли він не шкодував сил і здоров’я, щоб об'їхати найвіддаленіші куточки Галичини й своїм полум'яним словом та порадою вказати вірним шляхи до Бога. А сьогодні повернулася до нас з славними реліквіями, як ще одне свідчення нетлінності великої сили Божої Любові і незламності нашої Церкви. Ці реліквії закликають нас пам’ятати про духовний подвиг Владики Якова Тимчука, який впродовж 45 років священичого і 53 років чернечого життя невтомно засівав зерно Боже, зміцнюючи народ у Вірі, Надії і Божій Любові.
Михайло Сопилюк, заступник директора
Заліщицького агроколеджу ім. Є. Храпливого