Преобразився Ти на горі, Христе Боже,

показавши ученикам Твоїм славу Твою,

скільки змогли.

Нехай засіяє і нам, грішним,

Світло Твоє повсякчасне,

Молитвами Богородиці,

Світлодавче, слава Тобі

(Тропар Преображення).

Назва празника, який святкуємо 19 (6) серпня, - Преображення Господнє – (означає, що через людське тіло Ісуса Христа просіяло Його Божество) наближає цей день до Богоявлення. Охрестившись, Господь Ісус об’явився світові, а у преображенні об’явив своє Божество вибраним апостолам у присутності знакових постатей Старого Завіту – Мойсея та Іллі. Незадовго перед своїми страстями Ісус свідчить про славу свого Царства, що надходить.

Початок святкування празника, ймовірно, припадає на IV ст. До формування свята могла спричинитися епоха Юстиніяна з її богословським сприйняттям царювання Христа (це час створення гимну «Єдинородний Сину» та Херувимської пісні), що проявилося і в розумінні преображення. І коли на Сході празник поширився і став одним із числа дванадцяти головних, на Заході його впровадив папа Калікст ІІІ  щойно у 1457 році у пам'ять перемоги над турками.

Згідно з традицією, преображення відбулося за сорок днів перед розп’яттям Христа[1]. Та свято все ж святкували 19 (6) серпня, тобто за сорок днів до Воздвиження Чесного Хреста. Про зв'язок між двома святами свідчить і те, що у візантійській Церкві починають співати хрестовоздвиженську катавасію[2] під час утрені 19 (6) серпня. Але думка про хрест з’являється також майже у кожному піснеспіві на вечірні: «Перед Твоїм розп’яттям, Господи, … Ти переобразився», «Перед Твоїм розп’яттям, Господи, взяв Ти своїх на високу гору»[3].

Іконографія празника, як і сам його історичний розвиток, бере свій початок з часів Юстиніяна. Ідея преображення тут пов’язується з царським і космічним пануванням Христа, тобто розповідь Святого Письма збагачується ідеєю славної величі Господа.

Найдавніше зображення Преображення Господнього знаходимо у святилищі церкви монастиря святої Катерини на горі Синай[4], яке є основою композиції пізніших ікон, хоча сцену преображення можна побачити вже у храмі святого Аполінарія у Равенні[5].

Преображення Господнє – справжня теофанія: через людську природу Ісуса Христа просіяло Його божество; Він постав перед своїми учнями як Бог. Він об’являвся й у старозавітних теофаніях, але порівняно зі Старим Завітом відбулися величезні зміни – перехід із Синаю на Тавор, з темної хмари на яскраве світло преображення[6]. 

Ікона Преображення повністю залита світлом. На ній – жодної тіні, які зазвичай присутні на картинах. Адже тінь спричинюють природні джерела світла, передовсім Сонце, а на іконі Преображення світло сяє не зі звичайного джерела, а з особи Христа. Інші  зображені постаті також світяться внутрішнім світлом, через сопричастя зі світлом Христовим[7].

Відповідно до євангельського опису і літургійних пісне співів, центральною на іконі є Христос, що сяє світлом. За свідченням Святого Письма, «коли Він молився, вигляд Його обличчя став іншим» (Лк 9, 29), тобто «обличчя Його засяяло, наче сонце» (Мт 17, 2), а «одежа Його заблищала» (Мр 9, 3), «побіліла, наче світло» (Мт 17, 2), «так вельми збіліла, що на землі й білильник так не вибілив би» (Мр 9, 3).

Фігуру Христа оточує мандорла, що випромінює світло. Під Христом – гора, й апостоли упали ниць. Світло на всю ікону виливається з мандоли, у центрі якої є сяючий Христос. Отже, структура композиції ікони в своїй основі демонструє, що повнота життя, означена колом, з’являється в образі світла, що сяє з постаті Христа; ця постать не замикається сама в собі, а втягує у свій рух увесь створений світ й особливо людину.

Христос стоїть посередині ікони як цар, сяючи світлом. Світло означає божественну велич Ісуса Христа, бо у преображенні Христос являє свій стан після воскресіння, вознесіння на небо, це – прославлення. Тому сяючу одежу Христа можна порівняти до Його білих риз на іконі Воскресіння, бо ж Христос віддзеркалює божество, життя, те життя, що є «світлом людей» (Ів 1, 4).

Це світло – Господь, що являється у вигляді трьох променів, це – символ Пресвятої Тройці. Як на іконі Різдва Христового, так і на іконі Богоявлення, ці промені спрямовані на світ. Він (Христос) світиться променями, що на деяких іконах досягають учнів. Промені – знаки об’явлення триєдиного Божества. Промені повергають апостолів на землю (див. Мт 17, 6), бо ті не можуть витримати сліпучого світла. Так триває, відколи людині в Едемі відкрилися очі. Відтоді вона завжди ховається від Бога, бо не може бачити очима Господньої слави.     

Обабіч Христа стоять Мойсей та Ілля, які вже дійшли до Бога: «І ось два мужі з Ним розмовляли; то були Мойсей та Ілля, що з’явившись у славі, говорили про Його смерть, якої Він мав зазнати в Єрусалимі» (Лк 9, 30-31). Тут вони є предтечами тих людей, які гідні перебувати у Божому Царстві. Їх постаті також сяють світлом, але не такою мірою, як Христос: вони тільки віддзеркалюють Його славу.

Мойсея зображено на іконі праворуч Ісуса. Його борода коротка, обличчя не старе. «Було ж Мойсею сто двадцять років, як помер; очі його не потемнішали, і сила його не зникла» (Втор 34, 7), - сказано про нього у Святому Письмі. Мойсей шанобливо нахилився у бік Ісуса, тримаючи у руці книгу Закону і водночас дивлячись на того, кого хотіло бачити багато пророків і праведників, але не бачило (див.: Мт 13, 17).  

Ікона показує і те, про що писав Іван Золотоустий: «Мойсей та Ілля, що з’являються обабіч Христа, не мовчать, а розмовляють… про страсті та прославу Господа»[8]. Згадуючи, чому Мойсей та Ілля були присутні під час преображення, святий Іван Золотоустий пише й ось про що: «Ісус хоче дати зрозуміти, що Він – Господь життя і смерті, Цар небес і підземного світу. І тому запрошує Мойсея, що помер був, та Іллю, що не зазнав смерті»[9]. Бо ж Іллю Господь узяв на небо на вогненній колісниці.

Ілля також мав привілей побачити Господа. Ця зустріч відбулася таким надзвичайним чином, що її опис у Святому Письмі належить до найбільш вражаючих і поетичних фрагментів Старого Завіту (див.: 1 Цар. 19, 9-13). 

На нижній частині ікони бачимо трьох вибраних учнів: Петра, Якова та Івана. Ці апостоли були тими, кого Ісус вибрав з-поміж учнів, щоб вони швидше за інших, вже у своєму земному житті побачили світло Його Божої величі. Однак і вони не змогли встояти перед Христом, що преобразився, не могли віч-на-віч перебувати з Його сяянням. Вони, засліплені, впали на землю, бо ще не готові безпосередньо бачити славу, ще відповідно до власних сил вони мусять трудитися над тим, щоб збагнути святість і чистоту Бога, щоб набути у цьому досвід і впродовж свого земного життя прямувати до Нього.

«Чому лише цих трьох апостолів узяв Христос із собою? Тому що вони стали вище за інших. Петра, бо гаряче любив свого Учителя; Івана, бо улюблений учень (див.: Ів 13, 23), Якова, бо він разом із братом Іваном виявив готовність пити з чаші, з якої питиме Христос (див.: Мт 20, 22), і не тільки словами сказав про це, а і засвідчив сказане на ділі (див.: Ді 12, 2)… »[10].

Спосіб зображення апостолів іконописцю підказав наведений фрагмент з Євангелія, а також молитви з вечірні Преображення: «божественним охоплені страхом і світлою хмарою осяяні»[11] та «неспроможні бачити Твою осяйність, впали на землю»[12]. Натомість євангеліст Лука розповідає про те, що коли Ісус розмовляє з Мойсеєм та Іллею, які явилися у славі, «Петро й його товариші були зморені сном» (Лк 9, 32).

«Сон – це та «паралізованість», яку спричинює у них надзвичайна подія. Апостоли так засліплені сяянням слави Ісуса, немов їм в очі світить дуже яскраве світло. Преображення відбувається не вночі, а вдень і його надзвичайне сяйво засліплює їхні очі»[13].

Яків та Іван, засліплені, упали на землю; іконописець зображує навіть те, як вони затулили долонями очі. А Петро вже підвівся і, здійнявши руку, звертається до Христа: «Наставниче, добре нам тут бути! Зробимо три намети: один Тобі, один Мойсеєві і один Іллі!» (Лк 9, 33).

На іконі Мойсей, що символізує закон, Ілля – символ пророків, і Христос – повнота завіту, що укладений із Богом, зображені на трьох вершинах. Ці вершини здіймаються з однієї гори, біля підніжжя якої розміщено апостолів, що символізують усе людство. Свята гора, на яку можна піднятися, - незбагненне пізнання Бога. Вона стрімка і важка для підйому: «крута і неприступна гора – богослов’я»[14].

Ікона Преображення Господнього говорить про світло, про те світло що було явлене апостолам, про одкровення божественного сяяння, про славу поза часом. Отже, ця ікона понад усі інші ікони є прикладом основного принципу богослов’я ікони – її треба не бачити, а споглядати.

Упродовж життя Господь завжди дозволяє завважити людині свою славу, щоб підтримувати її у випробуваннях. Є дні, коли Бог видається дуже близьким, у молитвах ми можемо провадити з Ним справжній діалог. Мало того, деколи ми дуже сильно відчуваємо Його присутність і Його любов. А потім якось настає тиша, і все починає здаватися сірим і безбарвним, світ стає безрадісним, а Бог – ніби «байдужим до наших бід». Таким чином у буденному житті ми переживаємо одні за одним смерті і воскресіння. Проте тоді слід думати про Господнє преображення, коли Він дозволив вибраним побачити Його славу, а потім повів їх з гори до страждань, до хреста. Але наприкінці дороги і на Нього, і на нас чекає славне воскресіння.    

підготував о. д-р Мирослав Думич