«І поки я у світі – я світло світу»
(Ів. 9, 5).
Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня неділя називається Неділя про сліпонародженого. Ми читали сьогодні євангельську розповідь про те, як Господь зцілив незрячого. Були й інші сліпі, яких Господь зцілював, але на цього євангелист звертає особливу увагу. Бо цій людині після прозріння довелося визнати Господа перед людьми, перед книжниками і фарисеями, які у нього пристрасно допитувалися, як він, народившись сліпим, віднайшов зір. Але той, хто прозрів, був несхитний і не відрікався від того, що над ним звершилося чудо.
Саме чудо описано дуже стисло і просто. За Ісусом ніколи не можемо спостерігати якусь надто велику увагу на його силу зцілення: він вживає прості слова і жести. Якусь вказівку для тлумачення чуда все ж таки дає нам сам євангелист, тлумачачи назву «Силоам». У єврейській мові – це активний дієприкметник (той, хто посилає…; і може бути натяком на потічок, який живить купіль). Натомість євангелист інтерпретує назву у формі пасивного дієприкметника: посланий (зісланий), натякаючи таким чином на Месію, посланого Отцем. Значення очевидне: це Христос, що зцілює, а не вода!
Якщо уважніше поглянемо на сьогоднішнє оповідання про оздоровлення сліпонародженого, зрозуміємо, що тим дійсним чудом є не відкриття очей для бачення цього світу, а відкриття людини для Бога.
Для сліпонародженого це був дійсно винятковий день. Був сліпий від народження. Бачити – означало для нього цілком нове життя, величезну постійну радість, котру собі не можемо навіть уявити. Це нове життя є однак лише слабким прототипом, праобразом зміни, котра настала в його душі в ту мить, коли визнав: «Вірую, Господи!» (Ів. 9, 38).
Сьогоднішній євангельський уривок показує шлях від темряви до світла, або боротьбу здорового глузду проти релігійних спекуляцій фарисеїв. З одного боку маємо одного чоловіка, а з іншого – цілу групу людей. Уривок розпочинається, отже, з одним сліпим на сцені, а закінчується, натомість, із натовпом сліпих, зцілити яких видається неможливим і які самі винні у власній сліпоті. Наприкінці уривку наш сліпий не лише матиме рацію, але зможе так само зустріти того, хто дав йому зір і повернув сенс його існуванню. Шлях віри сліпонародженого – це шлях до світла, до повноти життя, яким є сам Ісус.
Христос пригадує, що Він є світлом для світу (пор. Ів. 8, 12) – усе, що поза ним, - темрява. Можемо ходити у світлі й не спотикатися у гріхах; можемо бути братами й сестрами Ісуса Христа, виконуючи Його Божу волю (пор. Мт. 12, 50; Мр. 3, 35). Не стидаймося бути дітьми світла, не стидаймося бути свідками правдивого християнського життя! Погляньмо навколо себе: на вулицях і в парках, у транспорті та на майданах – багато безстидних свідків темряви.
Загляньмо в наше сумління щиро, там знайдемо багато темних місць, що потребують Божого просвічення. Господи, Ти – вічне світло, дай мені та іншим людям доброї волі твого світла, щоб темрява не обняла нас! Просвіти нас!
У лікарні в одній палаті лежали два важкохворих чоловіки. Один лежав під вікном, а ліжко іншого стояло біля дверей.
- Що там видно у вікні? – якось запитав той, що лежав біля дверей.
- О! – пожвавіший перший. – Я бачу небо, хмари, подібні до звірів, озеро й ліс удалині…
Щодня той, хто лежав біля вікна, розповідав сусідові про те, що відбувається надворі.
Він бачив човна, рибалок зі щедрим уловом, дітей, що бавляться на березі, юних закоханих, що тримаються за руки і не відводять одне від одного блискучих очей.
Поки він спостерігав за всіма цими вельми цікавими подіями за вікном, його сусіда катувала глуха злість. «Це несправедливо, - міркував він. За які заслуги його поклали біля вікна, і чому я мушу дивитися на двері з облупленою фарбою, поки він милується краєвидом з вікна».
Одного разу той, хто лежав біля вікна, сильно закашлявся і почав задихатися. Він намагався дотягнутися до кнопки виклику медсестри, але йому забракло сил. Сусід тільки спостерігав за тим, що відбувається. Він легко міг натиснути на свою кнопку, але не зробив цього.
Невдовзі перший затих і випростався у своїй постелі.
Коли його винесли, сусід попросив медсестру, щоб його самого переклали до вікна. Медсестра виконала прохання, перестелила постіль і, переконавшись, що хворому зручно, попрямувала до дверей. Раптом її спинив здивований вигук:
- Як так може бути! Це вікно виходить на глуху сіру стіну! А той, хто помер, розповідав мені, що бачив ліс, озеро, хмари, людей… Як же він міг усе це бачити з цього вікна?
Медсестра сумовито усміхнулася.
- Він не міг бачити взагалі; ваш покійний сусід був сліпий.
- Але навіщо?... Навіщо він розповідав це все мені?
- Він, мабуть, хотів вас трохи підбадьорювати; у нього було добре серце…