«Пречистому образові Твоєму
поклоняємося, Благий,
просячи відпущення гріхів наших,
Христе Боже»
(Тропар).

Дорогі у Христі! Сьогодні перша неділя Великого посту. Цю неділю ще в ІХ столітті визначили як день спогадування в Церкві великої перемоги над іконоборцями, тими, що заперечували ікони, а, властиво, заперечували природу Ісуса Христа як Богочоловіка.

Християни становлять приблизно третину населення нашої планети. Більшість християн почитають або ікони, або релігійні зображення чи статуї. Це Православна, Католицька та Англіканська Церкви. Навіть ті, що заперечують ікони або релігійні зображення, здебільшого шанують вітражі та ілюстрації у Бібліях і у релігійних виданнях, які виконують подібні функції.

Як передають Божу правду папір і чорнило (у Святому Письмі), так засобами малярства її передає ікона.

Слово «ікона» – грецьке, у перекладі означає «образ», «зображення». Ікона є невід’ємною частиною візантійської традиції. Ікона, як вияв християнської віри, є носієм духовності. Як письмо передає духовний зміст, коли описує Божі речі, так само іконографія передає глядачеві Господні істини. Духовність ікони в загальному можна описати як зображення віри в кольорах, оскільки іконографія зроджується в лоні віруючої Церкви. Написану ікону Церква одобрює і приймає як справжнє правовірне (православне) визнання віри, що завершується чином благословення ікони.

Часто ікону називають вікном у духовний світ. Через вікно ллється природне світло, через ікону – надприродне. Ікона є візуальним виявом східної містики, яка доповнює західне, раціональне богослов’я, і навпаки – західна думка доповнює східну.

Ікона – не є мертвим предметом. У житті Церкви вона стає «живим» словом, коли твір породжено вірою Церкви й іконописця, та коли молільник вдивляється в неї.

Ікона ближча душі, ніж тілові . Дуже часто можна почути, що іконографія храму – немов родинний альбом Церкви. Як сім’я зберігає оправлені портрети чи знимки, а в альбомі пам’ятні фотокартки, та з любов’ю оглядає родинний альбом, так і Східна Церква милується своєю іконографією.

Ікона – це молитовний вислів та заклик до молитви. Вона унаочнює приклади святого життя і закликає нас до нього. Ікона є немов відлунням краси створеного світу. Ікона послуговується символікою.

Ікону пишуть у молитві і для молитви. Щоб пізнати і сприйняти ікону, треба її молитовно споглядати. Хто лише розглядає ікону, той сприйме її тільки як витвір мистецтва.

Ікона – це також образно виражене вчення Церкви, тому її слід писати не довільно, а тільки згідно з іконописним каноном. Завдяки цьому канонові лики Христа, Богородиці та святих є пізнаваними завжди і всюди.

Сицилійський монах Епіфаній мав Божий дар: писав дуже гарні ікони. Якось вирішив написати ікону, яка мала б бути вершиною його мистецтва. На цій іконі хотів зобразити лик Христа.

Але де знайти підхожий прототип обличчя, що одночасно виражало б страждання і радість, смерть і воскресіння, божество і людськість?

Епіфаній втратив спокій. Рушив у дорогу. Пройшов цілу Європу, вглядаючись у кожне лице. Але обличчя, що відображало би Ісуса Христа, не міг знайти.

Одного вечора, засинаючи, повторював собі слова псалма: Лице Твоє шукаю, Господи, не відкидай мене від обличчя Твого (Пс. 50, 13). Вночі йому приснилося, як Ангел ніс його від людини до людини і вказував йому риси, що подобалися Ісусові Христові. Показав йому радість молодої невісти, невинність малої дитини, силу хлібороба, страждання хворого, страх засудженого, доброту матері, жах сиріт, суворість судді, веселість жартуна, милосердність сповідника, обвите лице прокаженого. Епіфаній повернувся до свого монастиря і почав працювати.

До року ікона Христового лику була завершена. Вона приголомшила всіх. Кожен, хто зрів її, падав перед нею на коліна. Христове обличчя було пречудове, захоплююче, виражало цілковито Христове єство. Марно досліджували, чиє лице послужило Епіфанові прототипом Ісусового лику.

Ніколи не шукаймо Христа в обличчі однієї людини, але шукаймо в кожному людському обличчі часточку лику Христового.