«Якже минула субота,
Марія Магдалина, мати Якова,
та Саломія купили пахощів,
щоб піти та намастити його»
(Мк. 16, 1).

Дорогі брати і сестри! У неділю мироносиць Христова Церква вшановує тих, хто залишився з Ісусом в останні хвилини його земного життя – Йосифа з Никодимом і жінок-мироносиць.

Євангеліє неділі мироносиць складається з двох різних частин. У першій частині йде мова про похорон Ісуса Христа, в якому беруть активну участь Йосиф з Ариматеї і Никодим. У другій частині євангелист Марко розповідає про воскреслого Христа, який заявився найперше жінкам мироносицям. Ці дві групи осіб мають спільну рису, це безкорисливе служіння і милосердна любов.

Люблячі і милосердні руки Йосифа з Ариматеї зняли мертве і скатоване тіло Божого Сина з хреста, поклали на руки Божої Матері, віддали Йому останню людську честь і послугу – намастивши пахучими оліями і обгорнувши плащаницею Пречисте Тіло Спасителя, похоронили у власному новому гробі. Ось приклад милосердя, безкорисливої, жертовної і досконалої любові. В нагороду за це імена Йосифа з Никодимом записано на сторінках Євангелія і згадується в молитвах Страсного тижня.

Саме від гробу, який виявився порожнім, бере початок неймовірна вістка про воскресіння. Перший зв'язок між страстями і воскресінням проходить через жінок, які вирушають до гробу, щоб намастити тіло. Це Марія Магдалина, Марія, мати Якова, і Саломія, - ті самі жінки, які в момент розп’яття «дивилися здалека» (15, 40). Тож в обох випадках свідки були ті самі: три жінки. Саме вони вирушили до гробу «рано-вранці, першого дня тижня» для того, щоб підготувати тіло до погребіння.

Марія з Магдали (її згадують усі чотири євангелісти), Марія, мати Якова (згадують Матей, Марко і Лука), Саломія (згадує тільки Марко) та Йоанна (згадує тільки Лука) йдуть до гробу Ісуса, щоб, за юдейським звичаєм, занести туди миро – запашні олії, що потрібні для бальзамування мертвого тіла.

Жінки приходять до гробу, на кладовище, місце спочинку померлих і там чують благовість воскресення: той, хто був мертвим, пішов звідти живим. Почувши слова ангела, жінки усвідомлюють, що смерть Христа все змінила і що місце, де було поховане тіло Розп’ятого, стало гробом, звідки ллється життя. Вони ще дивуються, бо настала нова ера, у світ увірвалося щось нове: життя, що розпочинається смертю! Це щось таке, чого людство ще не знало, бо і не могло знати. Жінки-мироносиці одержують завдання – іти і розповідати про цю і для них незбагненну подію.

Пахощі, тобто олії, потрібні для намащення мертвого тіла, можна порівняти з миром, принесеним новонародженому Ісусу. Так само можна зауважити паралель і між трьома східними мудрецями та трьома мироносицями.

Роман Сладкопівець цю думку формулює наступним чином, вкладаючи в уста мироносиць такі слова: «Подруги, ідім, намажмо пахощами життєдайне і поховане тіло, покладене у гріб, яке воскрешає упалого Адама! Швидко ходім як і мудреці, прославмо Його і принесім Йому, покритому вже не дитячою, а погребальною пеленою, у дарунок пахощі!»

Жінки-мироносиці символізують кожного християнина чи християнку, і, дивлячись на їхню любов до Бога і вірність, подумаймо, чи ми кожної неділі йдемо до Святого Храму, чи кожен з нас несе у своєму серці «пахучі олійки», тобто, що ми приносимо кожної неділі чи свята Христові? Тільки наше «пахуче миро» - щиру молитву, покору, смиренність, чистоту серця, любов до ближнього, до брата, сестри, чоловіка, дружини, дітей, повагу до сусідів, чи навпаки – замість цих «пахощів» ми, ідучи до Христового Храму, несемо гнів, злобу, непрощення, гордість, зверхність, обмову, нечистоту, пияцтво, нерозкаяність у своїх гріхах?

Святі жінки-мироносиці виявляють нам приклад дійсної жертовної любові і самовідданого служіння Господу. Коли всі залишили Його, вони були поряд, не злякалися можливих переслідувань. Не випадково саме Марії Магдалині першою з’явився Воскреслий Христос. Згодом, за переказами, свята рівноапостольна Марія Магдалина багато потрудилася в проповіді Євангелія. Саме вона піднесла римському імператорові Тиберію червоне яйце із словами – «Христос Воскрес», звідки і пішов звичай на Паску фарбувати яйце.

Німецька письменниця Валі Шлюс, що була заслана більшовиками до Воркути на Сибірі, описуючи свої спомини, згадує про релігійні практики українських жінок-в’язнів, які були разом з нею в одному концентраційному таборі. Пані Шлюс каже дослівно так: «Я полюбила українських жінок, які завжди носили щось вишиване. В неділю, чи свято їх не можна було собі уявити без вишиванок, чи народного строю. Ми всі спішили з роботою до дванадцятої години й тоді йшли на молитву, яку ми називали Службою Божою, хоч це не була дійсна Служба Божа, але спільна молитва в одному з бараків… Ми молилися мовчки перед іконою або медаликом, які хтось заховав. Всяко бувало: часом режим був твердий і загострювалися переслідування, і тоді ми не могли мати спільної молитви. Нас за те карали, кидали до пивниць і забороняли писати листи, а під час ревізій забирали вервиці, ікони й молитовники. Молитовник був рідкістю, тому цінили його дуже високо, бо з нього можна було читати молитви і це було дуже важне для спільної молитви, бо здавалося їм, що перебувають у церкві на молитві… Крім того, українські жінки носили на шиї малі хрестики з кості, що їх робили в’язні й посилали нам в дарунку перед святами, замість листів з побажаннями…».

Що ж було причиною заслання тисяч українських жінок-героїнь до таборів смерті на Сибірі? Вірність Христові, вірність Його Церкві, вірність своєму народові, своїй рідній мові, своєму рідному обрядові і любов до свого Рідного Краю, за який вони віддали все найкраще в світі: своїх рідних, а навіть своє молоде життя. Українські геройські жінки пішли за покликом Христа і за прикладом жінок-мироносиць, які йшли за своїм улюбленим Учителем і Йому служили. І наших жінок-героїнь нагородив Христос вічною славою в небі і на землі, бо їх великої жертви ніхто не забув і не забуде (Нагаєвський Ісидор., Проповіді, Рим 1991, 44-46).