Життя і діяльність єпископа Станіславського
Григорія Хомишина (1867-1945), який був видатною особистістю, патріотом, прихильником відродження української державності,
борцем за Віру Христову та мир на землі.
Григорій Хомишин народився, як зазначив сам на допиті у Лук’янівській в’язниці, 25 березня 1867 року у родині селянина-середняка в с. Гадинківці Густинського району Тернопільської обл., на Україні. Своє навчання Григорій розпочав у сільській початковій школі. Провчившись там чотири роки, у дванадцятирічному віці, по рекомендації і допомозі священика Сімовича вступає до Тернопільської гімназії, яку закінчив 1888 року на відмінно. З дитинства Григорій відзначався побожністю і вже як учень гімназії належав до товариства “Апостольство Молитви”. Завжди був одним з кращих учнів не лише у класі, а й цілій гімназії, був взірцем для інших. Після здобуття початкової освіти та закінчення Тернопільської гімназії 1888 року, побожний юнак вступив до Львівського Університету на богословський факультет. Роки навчання молодого богослова промайнули у ретельній праці над книжкою та над собою, і невдовзі після закінчення студій, 18 листопада 1893 року, він отримав єрейські свячення. Першим призначенням молодого священика був пост вікарія в кафедральному соборі Станіслава. Станіславський ординарій, Владика Юліян Сас-Куїловський побачив у молодому священикові велике майбутнє, і дав йому направлення на поглиблення богословії до Відня (1894-1899), де він навчався 5 років і одночасно був сотрудником греко-католицької парафії св.Варвари.
По закінченні Віденської Вищої Духовної Академії (“Августінеуму”) одержав звання доктора богослов’я. О. Григорій Хомишин спочатку отримав призначення на пост другого вікарія Станіславського кафедрального храму, а з 23 грудня 1899 року — призначення на пост першого вікарія, і до того ж став катехитом (учителем релігії) в школах міста. Незабаром за добру працю на духовній ниві о. Григорія призначено парохом міста Коломиї.
1902 року Митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицький покликав талановитого священика собі на поміч до Львова і призначив ректором семінарії.
Цікавими були колізії навколо призначення о. Григорія Хомишина Єпископом Станіславським. Пропольський уряд у воєводстві бажав бачити в особі Єпископа кого завгодно, навіть москвофіла, аби тільки не свідомого українця. Але, за наполяганням Митрополита Андрея, цісар Франц Йосиф I іменував Єпископом Станіславським саме о. Григорія Хомишина. Це сталося 16 квітня 1904 року, а вже 19 червня того ж року Митрополит Андрей Шептицький, Перемиський Владика Костянтин Чехович і Архієпископ вірменського обряду Йосиф Теодорович довершили інсталяцію новопризначеного Владики в Станіславській кафедрі.
На початку своєї діяльності новий владика зосередив свою увагу на духовній формації священиків, підкреслюючи роль молитви у житті та заохочуючи священиків щоб ті з більшою любов’ю поставилися до пасторальних завдань та місійних викликів часу. Він почав відвідувати всі парафії, організовувати в них тижневі а деколи і двотижневі місії, коли він сам часто проповідував та сповідав.
Єпископ Григорій Хомишин усіма силами працював над розбудовою єпархії. За стараннями Владики уряд асигнував фонди на утримання духовної семінарії в Станіславі, і 1907 року її нарешті було відкрито. Таким чином почала здійснюватися мрія Владики — виховати нове духовенство під своїм безпосереднім доглядом.
Одночасно Єпископ Григорій дбав про розвиток монаших Чинів і Згромаджень та допомагав їм матеріально. Так, в липні 1909 року, єпископська капітула (дорадчий орган при єпископові, що складається з священиків) віддала дім з фундації інж. Осостовича на вул. Петра Скарги, 17 (тепер вул. Василіянок) на власність Сестер Василіянок, які заснували там інститут для дівчат, початкову школу й учительську семінарію. З допомогою Владики Сестри вибудували на тій площі праве крило нового будинку, де примістилися монастир і названі установи.
У 1920-х роках Єпископ Григорій Хомишин запросив до Станіслава монахів Чину Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористів). Владика надав їм парохію (парафію) на передмісті Гірка і вибудував каплицю й приміщення на вул. Голуховського (тепер — Чорновола). Преосв. Григорій дбав не лише про монастирі Станіслава, але й усієї єпархії. Так, за його допомогою побудовано дім Сестер Служебниць в Микуличині. Мріяв також підняти з руїни історичний монастир Скит Манявський, але Друга світова війна перешкодила цьому. А загалом про розвиток монаших чинів у єпархії свідчить таке порівняння. У час, коли Владика Григорій 1904 року став Єпископом в Станіславській дієцезії (єпархії) були один чоловічий монастир і чотири жіночих, то у 1935 році їх було відповідно сім і тридцять чотири.
Владика також пильно тримав у полі зору розвиток мирянських організацій, дитячих захоронок, шкіл, католицьких видавництв і преси. З його ініціативи, 1927 року у контексті Католицької Акції, було засновано “Українську Католицьку Організацію”, яку 1931 року переіменовано на товариство „Українська Народна Обнова“. 1935 року створив товариство „Скала“, яке вело активну діяльність по зміцненню католицької віри та проти Радянської влади і комуністичних ідей. Організував на місцях “приходські читальні”. Також постали католицькі газети „Правда“ і „Нова Зоря” тираж яких становив, відповідно, 25 і 1.5 тисяч екземплярів. Часопис „Нова зоря” був заснований наприкінці 1925 року, згодом став друкованим органом Української Католицької Організації - Української Національної Обнови. Перше його число побачило світ 7 січня 1926 року. І хоча газета виходила у Львові, її духовним натхненником був Єпископ Станіславський Григорій Хомишин. В цих газетах друкувались статті і заклики Єпископа до віруючих, де він виступав проти Радянської влади. Крім того, з метою поширення релігії та заохочення до читання, матеріально підтримував інші Станіславські часописи про що було висловлено ним на сторінках “Вісника Станиславівської Єпархії” за жовтень-грудень 1934 року.
Попри всі свої численні душпастирські харизми, Владика був ще й дбайливим і талановитим господарем. Єпархіальне Товариство Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії під натхненням Владики закупило дві площі в Станіславі, на одній з яких вибудував фешенебельне приміщення, де розмістився кінозал, готель, крамниці і приватні помешкання (нині — готель „Дністер” та Народний Дім №1 на розі вул. Шевченка і Січових Стрільців). Здаючи це приміщення в оренду, єпархія отримувала поважні прибутки для своїх потреб. Мала Єпископська консисторія (судово-адміністративна колегія при єпископі) і дві чотириповерхові кам’яниці в місті, які також забезпечували її доходи. Був Владика Григорій, спільно з Митрополитом Андреєм, одним з фундаторів Земельного Банку Гіпотечного, поважної фінансової установи, яка дбала про розвиток українського підприємництва і капіталу. У зв’язку з цим єпархія часто брала кредити з цього банку, які спрямовувалися на будову церков, шкіл, захоронків, закупівлю землі і лісу.
Владика Григорій був загальнознаний як відданий український патріот. Він завжди підкреслював, що є гордим з того що він – українець та завжди молився за Україну і її народ. Це часто доводило до конфліктів з польською владою.
1918 року, після перенесення Національної Ради Західно-Української Народної Республіки зі Львова до Станіслава, Єпископ Григорій брав участь у її засіданнях і нарадах. Активно закликав населення до вступу в Українську Галицьку Армію. Направляв до УГА священиків у якості капеланів для ідеологічного зміцнення військ, виховання солдат в національному дусі. Безпосередньо зі своєї єпархії Єпископ Хомишин направив священиків Ткачука Фому, Будзенка Григорія, Галібея Івана, Микитка Луку та інших. Під час польської окупації він вперше, на Зелені Свята, попровадив процесію на могили Січових Стрільців, за що мав великі неприємності від влади. 12 липня 1941 року, на загальноміському мітингу в Станіславові, Владика першим офіційно привітав Акт відновлення Української Держави 1941 року.
1939 рік позначений новим періодом в житті Владики Григорія. Його сучасники з побожністю спостерігали здійснення пророчих передбачень Старця Григорія з приводу майбутньої долі України і її Греко-Католицької Церкви.
Єпископа Григорія Хомишина радянська влада заарештовувала двічі. Перший раз 1939 року. Цілу ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де розташувалося НКВС, і тільки над ранком відвезли додому, де було вже проведено обшук.
Вдруге ж арештували 15 квітня 1945 року, майже одночасно з усіма Владиками греко-католицької Церкви (більшість греко-католицьких єпископів, на чолі з митрополитом Й. Сліпим було заарештовано ще 11 квітня 1945 року). Лише зовсім недавно, завдяки доступові до архівів колишнього КДБ, вдалося з’ясувати важливі подробиці ув’язнення і перебування Владики Григорія у Лук’янівській в’язниці Києва. Цих фактів достатньо для того, щоб переконатися у мучеництві цього великого Визнавця Христового.
Сім останніх місяців життя Єпископа Хомишина докладно описані на 390 сторінках у кримінальній справі №35826, том 1, яка тепер зберігається в Архіві Служби Безпеки України в Києві. У ній є все — від „Постановления на арест” від 26 березня 1945 року аж до останнього протоколу допиту. Справа нараховує 36 протоколів допитів. 28 з них проводились удень, один уночі а решта — увечері. Тривали допити від 2 год. 20 хв. До 37 год. 20 хв. Останній з них задокументований 11 вересня 1945 року. Всі допити проводив заступник начальника підрозділу 4 відділу 2 Управління Народного Комісаріату Державної Безпеки (НКДБ) УРСР капітан держбезпеки Дубок.
У „Постанові на арешт“, виданій 26 березня 1945 року, на основі розглянутих матеріалів „про злочинну діяльність“, Єпископу Григорію Хомишину, зокрема, інкримінується:
„Підтримуючи зв’язок з Ватиканом, ХОМИШИН був провідником його уніатської політики, переслідуючи мету паралізувати серед трудящих Західної України ріст симпатій до народів СРСР.“
„У своїй практичній діяльності ХОМИШИН проводить тверду лінію зміцнення уніатської церкви і розповсюдження її впливу на Схід.“
На основі викладеного начальник підрозділу 4 відділу 2 Управління НКДБ УРСР капітан держбезпеки Ходін постановив:
„ХОМИШИНА Григорія Лукича піддати арешту і обшуку“.
11 квітня 1945 р. Станіславським облуправлінням чи слідчому Свистуну видано Ордер №634 „на переведення арешту і обшуку Хомишина Григорія Лукича за адресою м. Станіслав, вул. Червоноармійська №16.“
Після 11 допитів (з 21 квітня до 9 травня 1945 р.) 10 травня 1945 року заступник начальника 2 Управління НКДБ УРСР підполковник держбезпеки Танельзон затвердив „Постанову про пред’явлення звинувачення“.
У ній, зокрема, констатовано:
„ХОМИШИН Григорій Лукич, звинувачується у тому, що він, будучи єпископом греко-католицької церкви в Станіславській і Тернопільській областях, з моменту встановлення Радянської влади, проводив активну антирадянську агітацію, зводив наклепи на Радянську владу та її політику, будучи агентом Ватикану, вживав активних заходів на відрив українського народу від російського народу, намагаючись розповсюдити вплив католицької віри на територію Радянського Союзу...“
„Після визволення Західної України від німецьких окупантів, продовжував проводити антирадянську діяльність, вів тверду лінію зміцнення уніатської греко-католицької церкви і розповсюдження її впливу на Схід.
На основі викладеного — постановив:
Керуючись ст.ст. 126 і 127 КПК (Кримінально-процесуального Кодексу) УРСР, притягнути ХОМИШИНА Григорія Лукича в якості звинуваченого по ст.ст. 54-1„а“ і 54-II КК (Кримінального Кодексу) УРСР, про що оголосити звинуваченому під розписку про дану постанову“.
Вказані статті Кримінального Кодексу інкримінують „агітацію або пропаганду, проведену з метою підриву чи ослаблення Радянської влади“.
Останній допит Єпископа Григорія Хомишина відбувся 11 вересня 1945 р. Він тривав з 21год. До 23 год. 40 хв.
По те, за якими методами проводились допити, сказати важко, але багатогодинна тривалість більшості з них при порівняно невеликій кількості запитань і відповідей, свідчить про те, що до звинуваченого швидше всього застосовувались фізичні засоби впливу.
На окрему увагу заслуговує мова протоколів допитів. В’язень Григорій Хомишин, незважаючи на свій високий інтелектуальний рівень, був позбавлений права на своє слово. Протоколи писалися мовою слідчого, з притаманним для карних органів того часу кримінальним жаргоном, якого Владика Григорій Хомишин за свого життя не вживав ні разу. Мова протоколів також свідчить, що вони відбувалися в атмосфері фізичного і психічного терору.
21 грудня 1945 року Єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКГБ УРСР до лікарні Лук’янівської тюрми. А 28 грудня 1945 о 10 год. Після восьми місяців фізичних і моральних тортур перестало битися його серце.
З Акту тюремного лікарського висновку: „...При поступлении у з/к ХОМИШИНА было найдено резкое истощение, бледность кожи и слизистых. Мышцы атрофичны, лицо, руки, ноги отечны, сердце — все границы расширены, тоны глухие, пульс 62 слабого наполнения, в легких масса разнокалиберных хрипов застойного характера... Несмотря на проводимость лечения, состояние больного ухудшалось. 28.12.45 он умер при явленниях нарастающей сердечной слабости, от старческой дряхлости и алиментарной дистрофии...“
Цей офіційний діагноз смерті є найважливішим документальним свідченням мученицької смерті Слуги Божого Єпископа Григорія Хомишина, про що свідчить медична інтерпретація Акту.
Численні свідки підтверджують, що смерть Владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру.
Особливо цінними є спогади про останні місяці Владики Григорія Хомишина перед ув’язненням, які засвідчив під присягою о. Петро Герилюк-Купчинський, який нині проживає і є парохом селища Стебник Трускавецького деканату Самбірсько-Дрогобицької Єпархії.
Зацитуємо їх:
„Я був у 1943-1945 роках питомцем Станиславівської семінарії.
Прислуговував Владиці Григорію до Служби Божої. Владика вимовляв кожне слово з пієтетом, виразно, чого я не бачив в інших священиків. На освяченні в молитовному екстазі він кликав: „Господь мій і Бог мій“ та „Радуйся, Маріє!“ та повністю вникав у ту Службу Божу.
Коли під час війни німці нищили жидів, Владика у катедрі виголосив рішучу проповідь із закликом: „Не убий! Кров невинна кличе о пімсту до неба…“ За це гестапо його арештувало. Преосв. Григорія не було цілий день, і аж десь близько 9-ї години вечора Владика Іван Лятишевський умовив гестапівців відпустити Кир Григорія…
Владику арештували вночі з 14 на 15 квітня 1945 року. Десь коло 11 години били кольбами в двері, але не могли розбити: двері були дубові, оковані залізом. Аж вранці один з солдат переліз через ковану загорожу, розбив вікно, заліз в середину єпископського палацу і двері невдовзі відчинилися. Розлючені енкаведисти вхопили Владику, копали його чоботами, а потім кинули по сходах. Преосвященні вже не могли стати на ноги і їх, як мішок, викинули на вантажну машину та повезли в НКВД на допит.
У київській в’язниці слідство вів слідчий Дубок. Був це страшний садист. Він переслухував і мене. Цей Дубок допитував Владику Хомишина та інших владик, як Кир Коциловського, Будку, Лятишевського, Сліпого, о. Котіва.
Цей Дубок сам розповів мені, як він вбив Владику. „Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?“ Владика, як завше, відповів рішуче: „Виступав і буду виступати“. „Ви виступали проти комсомолу?“ — „Виступав і буду виступати“. „Ви поборювали радянську владу?“ — „Поборював і буду поборювати!“ Тоді Дудок зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало. Владика зомлів. Його забрали в тюремну лікарню Лук’янівку, де він невдовзі помер. Пізніше цей Дубок був начальником міліції Житомирської чи то Вінницької областей.“
Місце поховання Єпископа Григорія Хомишина не встановлене. Найімовірніше, і цю версію підтримали працівники київського управління СБУ, тіло поховане на Лук’янівському цвинтарі, який знаходиться недалеко однойменної в’язниці. За іншою, також правдоподібною версією, воно могло бути похованим в урочищі „Биківня“ на околиці Києва — відомому місці страти десятків тисяч жертв сталінського режиму.
Під час Божественної Літургії у візантійському обряді у Львові, на місцевому іподромі, 27 червня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ оголосив Блаженними 28 мучеників Української греко-католицької церкви, зокрема, сімох єпископів (до числа яких належить і Владика Григорій Хомишин), шістьох єпархіальних священиків, сімох ієромонахів, трьох монахинь і одного мирянина. “Як пшеничне зерно, кинуте в землю, вмирає, щоб дати життя колосу, так і вони пожертвували своїм життям, аби Божа нива приносила новий і щедрий врожай”, - заявив про нових Блаженних Української греко-католицької церкви Святійший Отець.
Руснак О. В.
Єпископу Хомишину на батьківщині відкрито пам’ятник
5 серпня 2007 року в с. Гадинківці, Гусятинського району, Тернопільської області відбулося освячення пам’ятника Блаженному Мученику Григорію Хомишину. Божественну Літургію провів Преосв. Владика Володимир Війтишин.
Чудовий 4-х метровий пам’ятник вдалося створити на пожертви багатьох доброчинців, стараннями громади с. Гадинківці та пароха храму Різдва Богородиці о. Василя Квіка. Втілити в життя задум вдалося завдяки майстерності скульптора Івана Малярчука.
Крім того, відкрито меморіальні дошки на фасаді реконструйованого будинку, в якому народився Єпископ Хомишин, а також на місці школи, у якій він здобув початкову освіту.
Від імені родини Блаженного Єпископа Григорія Хомишина – сім’ї Хомишиних і Кабачіїв (м. Заліщики) та сім’ї Руснаків (м. Чернівці) – висловлюємо щиру подяку всім, хто долучився до реалізації даного проекту.
СПОГАД ПРО ЄПИСКОПА ГРИГОРІЯ ХОМИШИНА
У в’язничній лічниці в кожній палаті було від 12 до 16 ліжок. Склад в’язнів був мішаний: політичні та урки, звичайні селяни, службовці й робітники, а за віком — від 16-літніх до старших, серед яких я був може найстарший, коли не рахувати греко-католицького єпископа Кир Григорія Хомишина зі Станиславівщини. Привезли його із Львівської до Київської в’язниці цілком хворим, де відразу положили до в’язничної лічниці. Тут, у Києві, мали додатково перевести слідство в справі Греко-католицької Церкви в Галичині, якої московські можновладці боялись не менше Української Автокефальної Православної Церкви. Допитувати єпископа Хомишина київським слідчим не довелося, бо він з ліжка вже не вставав і смерть йому тут була прискорена...
Коли до палати принесли єпископа Хомишина, а разом з ним і куфрик з речами, за пару годин санітар, що, очевидно, належав до блатного гурту, вивів з палати двох селян, а на їхнє місце привів двох урків. Спочатку вони тримали себе порівнююче тихо. До них приєднались молоді вуркагани і поінформували їх про всіх перебуваючих у палаті, головно про Єпископа та архітекта, від яких можна було поживитись. Потім один із блатних підійшов до ліжка Єпископа, який тихенько молився. Урка нахабно оглянув його, а потім заговорив на своєму жарґоні:
— Так що, батя, попався! Не поможе тепер тобі і твоя... (з огидним епітетом) богородиця. Даремно ти їй тут молишся. Все рівно подохнеш. Що там у тебе в куфрику? Дай но сюди!
— Що вони говорять? — запитав, не розуміючи їх, Єпископ. — Як вони називають Богородицю?
— То, Ваше Преосвященство, огидне слово. Вони найгіршими словами лають Бога. Для них немає нічого святого. Вони хочуть взяти ваш куфрик, — відповів я Єпископові по-українськи.
— Боже, прости їм, бо вони не знають, що творять! Хай беруть все, що хочуть, мені вже нічого не потрібно.
Блатні взяли куфрик, в якому були харчові продукти. Все те вони з жадобою зжерли. Далі почали радитись, що можна взяти у Єпископа. Його одяг їм не подобався. Ряси вони не потребували, а з підрясника також великого вжитку не могло бути. Охочих купити ці речі тяжко найти. Хіба рясу можна порізати і як шматки доброго вовняного матеріялу «спустити».
— Слухай! Може у нього є щось золоте. Цей піп мусить мати золотий хрест, — додумався один урка.
— Гей, батя! Де твій хрест?
— запитав другий.
— Немає у мене хреста, його вже відібрали, — слабо відповів Єпископ.
— Ми ще перевіримо, — пообіцяли урки.
Потім вони забрали в архітекта, коли він вийшов для потреби з палати, його торбину з рештою передачі. Після цього вони закурили і лягли на свої ліжка, ніби відпочивати. Єпископ продовжував тихо молитись...
Був гарний вересневий день. Користаючи з соняшної теплої погоди бабиного літа, я з учителем пробули довший час на подвір’ї лічниці. Навіть і архітект виходив. Коли ми повернулися до палати, Єпископ лежав накритий ковдрою і ніби спав. Блатні перейшли до іншої палати. На мій запит, що тут було, селяни сказали, що блатні «допомогли» санітарові переодягти Єпископа у шпитальну білизну, забрали речі й зникли. Коли принесли вечерю, Єпископ не пробудився, він був без свідомости. Тоді архітект сказав санітарові покликати лікаря. Останній щось довго не приходив, а коли прийшов, єпископ Кир Григорій Хомишин був уже мертвий.
Василь Прихода. Спогади непокірливого. Новий Ульм, 1976.