Диякон. Грецьке слово «діяконос» означає «служитель». Вживає його ап. Павло в листі до Тимотея (1 Тим 3, 8-10), і до филип’ян (1, 1).  Чин цей встановили самі апостоли, щоби звільнити себе від обов’язків чисто матеріального порядку: «Не личить нам лишити слово Боже та при столах служити» (Ді 6, 2). Тож вибрали вони сімох мужів, «повних Духа і мудрости» - «і поставили їх перед апостолами і, помолившись, поклали їх перед апостолами і, помолившись, поклали на них руки» (Ді 6, 6).

Обов’язком диякона було: послугувати при столах удовам і вбогим; допомагати апостолам у оголошенні Євангелії, і єпископам у виконуванні св. Таїнства Хрещення (Ді 6, 8; 8, 5 і 12), навчаючи неофітів правд віри, як про це згадує Тертуліян (Хрещення 17). Стверджує це також св. Ігнатій Мученик у своїх листах (Еф 2, 1; Флд 11, 1). Диякони приводили неофітів-оглашенних на Божественну Літургію. По закінченні дидактичної частини, коли один з дияконів виголошував «Оглашенні, вийдіть!», другий випроваджував їх поза церковні двері. Під час богослужінь диякон, послугуючи єпископові чи священикові, відкривав чашу (Юстин, Апол. 1, 65), роздавав освячене вино вірним (Апостол. Констит. 8, 13), співав єктенії, повідомляв учасникам про хід богослужіння відповідними виголосами: «Будьмо уважні», «Премудрість» тощо.

У нас Володимирський синод (1247 р.) обмежує й нормує служіння диякона, забороняючи йому входити до святилища скоріш, ніж священик, викроювати частиці з просфори, причащатися перед священиком, благословити земні плоди (IV, 490).

Під час свячень виступає у нас завжди архидиякон. У давнину було це поширення дияконського уряду. Дияконам було доручено адміністрацію церковних дібр. Уряд такий домагався контролі й нагляду. Від тоді почали назначати старших над дияконами, даючи їм титул «архидиякона» (надслужителя). На Сході появляється цей уряд уже в ІІІ ст.., на Заході ж з 380 р., в якому Кекилія, пізнішого єпископа Карфагену, було іменовано архидияконом. Історики християнської давнини поміж архидияконів згадують первомученика Степана, св. Атанасія, Евагрія, св. Мартирія і св. Івана Золотоустого, які являлися мужами довір’я єпископів. Вони доручали їм не тільки чисто адміністративну обов’язки, але й харитативну, а то й виховну справу. Архидиякон був виховником клирицького доросту. Він приготовляв кандидатів до свячень і представляв їх святителеві.

Пресвітер. Грецьке слово «пресвітерос» означає «старший». Пресвітер від самого початку є найближчим співробітником апостолів, а згодом – єпископів. Згадується про них в Діяннях (4, 5; 11, 30; 15, 2; 16, 4; 21,  18). Ап. Павло приділяє їх до кожної новозаснованої християнської громади як керівників – управителів (Ді 14, 23; 20, 17; Тит 1, 5). Обов’язком пресвітера було: навчати народ правд віри (1 Тм 5, 17), уділяти хворим св. Таїнство Єлеопомазання (Як 5, 12-15), разом з єпископом довершувати свячень (Кан. Іполита, 20), класти руки на тих, що поєднуються з Церквою (св. Кипріян, 16, 2; 17, 2). Від ІІ ст. пресвітери виконують обов’язки душ пастирів і суддів народу, а від IV ст. їхня діяльність більш-менш сходиться з загальною діяльністю пароха в пізнішому розумінні цього слова.

Єпископ. Грецьке слово «епіскопос» означає «наглядач», «інспектор». Так у І-ІІ ст. до Хр. Називали на острові Родос державних урядовців. Подібне значення має воно в книгах Старого Заповіту ( Суд 9, 28; Іс 60, 17). У Новому Заповіті «епіскопос» має значення: «наставник християнської громади» (Ді 20, 28; 1 Тим 3, 4; Тит 1, 7; Флп 1, 1) або «наставник душ»  (1 Пт 2, 25). Від ІІ ст. це слово набирає значення «зверхника окремих церков». Влада єпископа має монархічний характер батька християнської сім’ї, яка діє в межах даної єпархії. 

о. Мирослав Думич, доктор літургійного богослов’я