Радуйся, благодатна Богородице Діво,
бо з Тебе засяло Сонце правди – Христос Бог наш,
що просвічує тих, що в темряві.
Веселися й Ти, старче праведний,
Ти прийняв в обійми визволителя душ наших,
що дарує нам воскресення»
(Тропар свята, глас 1).

Дорогі у Христі! Свято Стрітення, яке Церква святкує 15 (2) лютого, завершує собою різдвяний цикл. Це свято зустрічі Христа, якого принесла на своїх руках Марія до Єрусалимського Храму, зі старозавітними праведниками.

Євангельська розповідь лягає в основу піснеспівів свята і збагачується богословськими ідеями Святих Отців. Реальність воплочення Бога підкреслена тим, що Син Всевишнього Бога приноситься до Єрусалимського храму як син земної матері: Той, кого носять херувими, носиться руками Марії і кладеться на руки старцеві. Ці порівняння та зіставлення мають на меті показати, що Бог входить в людське життя і для Нього не є чужим жоден аспект земної дійсності, окрім гріха.

Сама святкова подія є виконанням старозавітного припису, який знаходимо у Вих. 12 -13. Згідно з юдейськими законами жінка після пологів не могла входити до Храму протягом сорока днів. Але якщо вона породила хлоп’ятко первенця, то на сороковий день батьки були зобов’язані принести його до Храму для обряду посвячення Богові. Батьки також були зобов’язані принести в жертву Богові або ягня (хто був заможніший), або двоє голубенят, що якраз і зробили Йосиф з Марією.

У цьому звичайному для юдеїв обряді, який виконують Марія і Йосиф, Церква вбачає глибокий зміст. Літургійні тексти вечірні та утрені свята наголошують на тому, що немовлятко, яке носиться на руках Марії, є Предвічним Богом, Творцем і Звершителем усього. Що це означає для нас? Найперше те, що Бог залишається вірний своїм обіцянкам і здійснює все заради того, щоб спасти людину і бути разом із нею. Він, який Мойсеєві дав колись Закон на Синаї, сьогодні сам підкоряється законові, який був даний для очищення звичайних смертних людей.

Постать старця Симеона, священика цього храму, є загадковою і легендарною. Існує передання, за яким він належав до тих 70 юдейських перекладачів, які 300 р. до Різдва Христового перекладали старозавітні біблійні книги грецькою мовою. Тексти для перекладу були розділені між цими науковцями. Симеонові випала місія перекладати Книгу пророцтв Ісаї. У тому уривку, де мовилося, що Діва народить Сина, ім’я якому буде Еммануїл, Симеон засумнівався у правильності тексту. Тоді йому об’явився ангел Господній, який звістив, що він не помре доти, доки це пророцтво не збудеться на його очах.

Візантійська Церква центральною подією празника вважає саме цю зустріч – стрітення Ісуса і старця Симеона. Старець Симеон, який приймає на свої руки дитятко Ісуса, знаменує дуже важливу тему свята, яка вписана в саму його назву – тема зустрічі. Сповнений Святим Духом старець жив надією на сповнення Божих обітниць, а зокрема очікував утіхи Ізраїлю, себто надією на звільнення народу (пор. Іс. 40, 1; 49, 13; 51, 3; 57, 18). Подія Стрітення наче сповняє основне життєве прагнення, мрію та ідентичність Симеона, адже його ім’я в перекладі з єврейської означає «Господь почув». Він приймає на свої руки і бачить саму Надію, Спасіння, Світло і Радість Ізраїля та всього світу. Симеон у глибокій старості пересвідчується в тому, що Господь є зі своїм народом і вірний своїм обітницям.

До євангельського оповідання про стрітення Господнє передання Церкви додає, що священик Захарія, який тоді був у храмі, вводячи Пречисту Діву Марію з Дитям Ісусом, поставив Її не там, де зазвичай стояли жінки, що приймали очищення, а на місці, призначеному для дів, куди заміжні не могли входити. Це викликало велике незадоволення та нарікання з боку книжників, хранителів закону, які, не знаючи великої тайни воплочення Сина Божого, вбачали в цьому порушення законного порядку. «Просвічений Божим Духом і знаючи тайну непорушеного в народжені дівоцтва, - говорить св. Григорій Ниський, - Захарія не відмовив Матері Діві в храмі місця, призначеного, згідно з законом, дівам, і юдеїв повчав, що людська природа й усе створіння підвладне своєму Сотворителю і що Він управляє ним, а не навпаки; тому в Його волі було показати новий спосіб народження, який не перешкодив Матері залишитися Дівою».

Коли Йосиф і Марія сповнили в храмі все згідно з законом Господнім, вони повернулись в Галилею, у своє рідне місто Назарет, де Хлоп’я ж росло й міцніло, сповнюючися мудрістю, і Божа благодать була на Ньому (Лк 2, 40).

Історію цього празника нагадує нам побожний звичай, так званий чин введення в церкву жінки, що народила, або так званий вивід. Тут не йде мова про очищення матері від нечистоти, як це було приписано в законі Мойсея, бо припис очищення, даний Богом в тих часах, сьогодні вже не зобов’язує; християнство відмінило юдейські звичаї, коли закон Старого Завіту втратив своє значення, натомість було введено закон любови. Тому Церква не приписує так строго благословення жінок, що народили, як то було в Старому Завіті, і вивід такої жінки є не так сповненням припису, як радше честь, яку Церква виявляє жінці, що в законному подружжі народила нового слугу Божого. Цей побожний звичай має інше, вище, значення, ніж старозавітний припис, значення, що вповні відповідає християнському духові.

Коли християнська жінка після народження першої дитини іде до церкви, вона сповнює обов’язок вдячности до Бога за те, що дав їй ту дитину, що оберігав її в часі вагітности від небезпек і що дав їй сили встати та прийти до Божого дому. Тепер, й цьому святому місці, наслідуючи приклад Пресвятої і Пренепорочної Приснодіви, християнська мати також повинна пожертвувати Богу своє дитя, яке Він подарував їй, - повинна доручити Його отцівській любові і просити Господа, щоб прийняв її дитя, як своє, і подав їй сили, щоб виховати його для неба. З цієї, отже, причини християнська мати і приходить у Божий дім, отримує благословення священика та долучає свою молитву до молитви священнослужителя, щоб Божа благодать зійшла на неї і на її дитя. Прийшовши у храм, жінка приклоняє коліна у притворі, а священик, поклавши праву руку на її голову, говорить приписані молитви, в яких просить, щоб Бог «очистив від усякого гріха і всякої скверни ту, що приходить до святої Твоєї Церкви», благословить її дитя, і молиться, щоб Господь «сподобив її через чесне пресвітерство увійти до храму слави, вчинити її достойною і причастя чесного Тіла і Крови, обмив її нечистоту тілесну і сквернь душевну». Після цих молитов священик вводить жінку до церкви перед тетрапод і кропить свяченою водою, кажучи: Мир, благословення Бога всемогутнього, Отця і Сина, і Святого Духа, хай зійде на тебе, і перебуває на віки. Амінь.

Оскільки цей святий обряд благословення жінки, що народила, сповнений глибокого значення для дитини і для матері, то Церква може вділяти його тільки тим матерям, які у правдивому дусі Церкви і Христової віри дали охрестити своє дитя, а також виховують його в тому дусі. З огляду на те, що вивід у церкві наслідує побожну практику, якому підкорилась Пречиста Діва, Церква постановляє, що тільки чесні невісти, які живуть у законному подружжі, можуть отримати це благословення. І саме тому, що Церква вважає вивід святим обрядом і що обряд цей має таке глибоке значення, кожна християнська мати повинна його уживати і не занедбувати з власної вини цієї великої ласки. Натомість то було б сумним знаком, якщо б християнські матері уникали цього побожного обряду чи то з байдужости, чи з невигідности, чи то, врешті-решт, з гордости.

Є ще один звичай, який у багатьох наших церквах практикується: це чин благословення свічки на Стрітення Господнє. Благословення свічки нагадує нам, що Ісус Христос, світло цього світу, в день свого представлення в єрусалимському храмі вперше показав себе всенародно і там Симеон справедливо назвав Його світлом на просвіту поганам. Крім того, цей обряд навчає нас, що й ми, як діти світла, повинні ходити у світлі, яке Спаситель приніс нам на землю, повинні йти за тією ясністю, яку отримали через віру, повинні ненавидіти діла темноти і, зодягнувшись у добрі діла, виходити назустріч Божественному Нареченому, подібно, як ті мудрі діви зі світлом, тобто з живою вірою, плідною надією і гарячою любов’ю до Бога.

Хлопчик запитав у сонечка:
-Сонечко, ти бачило коли-небудь темряву?
-Ні, - відповіло сонечко, - ніколи не бачило.
- Хочеш, я тобі покажу темряву? – сказав хлопчик. – Я знаю один підвал, де завжди дуже темно.
- Хочу, - відповіло сонечко, - це цікаво.
Хлопчик і сонечко зайшли в підвал. Хлопчик відчинив двері.
Сонечко освітило погріб і спитало:
- А де ж темрява?

Символом нашого прийняття особи Ісуса Христа є палаюча свіча, яку ми тримаємо в наших долонях. Власне світло показувало дорогу пастирям, провадило мудреців і світло Духа Святого провадило Симеона і Анну до святині. Прийшли і ми до святині, ведені прагненням Стрітення – зустрічі з Христом. В святині отримали ми Його світло, щоб через нас світло Божого життя випромінювалось на тих, які сидять у «темряві і тіні смерті». Амінь.