«Небо і земля днесь злучилися
в народженні Христа.
Днесь Бог на землю прийшов
і людина на небеса зійшла»
(стихира Литії, глас 1).
Христос Раждається!
Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми вкотре разом християни Сходу відзначаємо подію, яка більше ніж дві тисячі років тому назад радикально змінила шлях людства; сьогодні ми возвеличуємо нашого Спасителя, який за ради нас прийняв нашу людську природу. Церква святкує пришестя Сина Божого у світ празником Різдва Христового.
У книгах Старого Завіту, які у нас і в юдеїв ті самі, пророки провіщали прихід Спасителя доволі детально, зокрема вони вказували, що Месія народиться у Вифлеємі. Пророк Міхей так пророкував: «Ти ж, Вифлеєме-Ефрато, занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде мені той, хто має бути Володарем в Ізраїлі; Його походження із давніх-давен, з днів споконвічних» (Міх. 5, 1).
Месія мав прийти, коли в євреїв не буде царської влади. Коли патріарх Яків (Ізраїль) помирав, тоді, благословляючи своїх синів, поставив над ними свого сина Юду і провістив: «Берло від Юди не відійде, ні жезл із-поміж стіп у нього, поки не прийде той, якому він належить, Йому будуть коритися народи» (Бут. 49, 10). Євреї завжди це пов’язували з приходом Месії. До приходу Месії євреями правили лише вихідці з покоління Юди, і навіть намісники, коли євреї були поневолені чужими управителями, походили з роду Юди. Щойно 37 р. до Р. Х. юдейським царем став чужинець і поганин Ірод Великий. Скипетр влади у покоління Юди було відібрано, і тоді – за пророцтвом Якова – народився Христос Месія. Ось чому в часи Ірода так чекали приходу Месії, ось чому Ірод так налякався, коли три царі (мудреці) його запитали: «Де цар юдейський, що оце народився?» (Мт. 2, 2). Навіть поганські письменники писали, що світ чекає правителя, який буде походити з Юдеї, а римський поет Горацій писав, що правитель той буде сином славної діви і що син той до неба повернеться. На всьому Сході поширювалася звістка про близький прихід Спасителя роду людського, який у ті часи мав вийти з ізраїльського народу. «На Сході, - пише поганський історик Светоній, - поширилося давнє передання, нібито доля вирішила, що саме в тих часах з Юдеї вийдуть володарі». А Тацит, римський історик, стверджував: «Багато було переконаних, що в старовинних літописах священиків написано, що в тому часі Схід стане могутнім і що вийдуть володарі з Юдеї».
Месія-Христос мав народитися від Діви з роду Давида. Пророк Ісая провіщав: «Ось дівиця зачала, і породить сина і дасть Йому Ім’я Еммануїл» (Іс. 7, 14). А пророк Єремія каже так: «Ось настане час, - слово Господнє, - і я пробуджу для Давида праведний пагін, що владарюватиме як цар і буде мудрим, буде чинити на землі суд і справедливість. За Його днів спасеться Юда, й Ізраїль житиме безпечно. Ось ім’я Його, яким Його будуть звати: Господь – наша справедливість» (Єр. 23, 5-6).
У великій римській імперії, до якої також належала юдейська земля, після тривалих війн, за правління могутнього імператора Августа встановлений повний спокій, а Отець небесний у своєму всемогутньому Провидінні постановив так на землі, що Син Його єдинородний, який мав принести мир на землю і через прихід якого, як провіщали пророки, мечі мали замінити на плуги, а ножі – на серпи, застав народи у взаємній згоді, а земля, прикрашена галузкою миру, чекала Того, хто мав зійти з небес і примирити людей з Богом.
Цісар Август видає наказ переписати всіх мешканців своєї держави, щоб точніше дізнатися кількість населення і збройної сили свого великого царства-імперії. Виконуючи наказ римського кесаря про перепис населення імперії, Йосиф, який був із роду Давидового, вирушив із Марією до Вифлеєму – рідного міста царя Давида, щоб записатися в книги перепису.
Багато святих споминів пов’язано з містом Вифлеємом. Все, що описує Книга Рути, відбувалося у Вифлеємі. Тут жив батько царя Давида Єссей; тут народився співець Ізраїля Давид; тут, на віфлеємських полях, він пас стада свого батька; вступав у двобій з дикими звірами, захищаючи свої отари; виливав свої почуття на пастушій сопілці і співав чудесні псалми. Тут, у Вифлеємі, в домі батька, пророк Самуїл помазав Давида на царя. Тому Вифлеєм справедливо ще називають містом Давида. Однак, хоч Вифлеєм і багато нагадував про великого царя, пророка і псалмопівця Давида, це місто не відзначалося ні кількістю населення, ні багатством та уважалося доволі малим. Однак Господь призначив його для іншої слави, для слави неземної, небесної.
Сама назва міста – Вифлеєм – як місця народженого Спасителя, також мала, як пояснюють Отці Церкви, глибоке значення. Св. Єронім говорить: «Дуже слушно, що Спаситель народився у Вифлеємі, бо назва Вифлеєм єврейською означає – Дім Хліба». Місце, де воплотився Бог, віддавна називалося Домом хліба, бо там мав явитися в тілі Той, хто годуватиме душі обраних кормом духовним.
Там, у Вифлеємі Юдейському, у вертепі Марія народила Дитя (Лк. 2, 1). Здійснилися слова пророків про Месію, сина Давидового, Який вийде з Вифлеєму (Міх. 5, 1). Йосиф, за словом ангела Господнього, надає Дитині ім’я Ісус, тобто «Бог спасає», «бо Він спасе народ Свій від гріхів їхніх» (Мт. 1, 21). До Новонародженого приходять і пастухи (Лк. 2, 15-18), і мудреці зі Сходу (Мт. 2, 1-11). Пастухи були представниками народу Ізраїля. Скоріше за все вони були невченими і не читали пророцтв, однак вони були відкритими серцем, були убогими духом, отож змогли прийняти Бога у своєму серці.
Поклонитися новонародженому Христові приходять східні царі, яких також називають волхвами або мудрецями-магами. Вони були астрологами, дослідниками небесних тіл і явищ. Під час події Христового Різдва відбувається щось неймовірне: люди, які завжди спрямовували свій погляд на зорі, бачать зорю, яка приводить їх, як кажуть літургійні тексти, до справжнього Сонця, яким є Христос. Вони не були представниками ізраїльського народу, не читали писань пророків, які звіщали прихід Месії. Вони були язичниками, і Бог промовляє до них їхньою мовою, тим способом, який був для них найбільш близьким і доступним. Літургійні тексти називатимуть мудреців зі Сходу початком, первоплодом язичників, які пізніше приймуть Євангеліє. Поклін мудреців – представників усього людства – вказує на вселенський характер спасіння, дарованого Богом-Отцем у Сині Божому всім народам землі.
Свято Різдва Христового належить до найбільших і найвеличніших торжеств для усього християнського світу, адже прихід Сина Божого знаменує початок Його відкупительної місії. Від моменту воплочення розпочинається не лише новий відлік часу, але й нова сотеріологічна ера в історії людства. Згідно з богословським вченням Церкви, втілення Другої Особи Пресвятої Трійці є містичним таїнством, коли Бог злучається з людською природою і бере від неї все, окрім гріха. Багато Отців Церкви та богословів зверталися до теми воплочення, зокрема, св. Іриней Ліонський стверджує: «Син Божий став Сином людським, щоб син людський став сином Божим», – у цьому відкривається вся глибинна суть Різдвяного таїнства.
Євангеліє не каже нам, скільки мудреців, або царів, прямували за зорею до Вифлеєма. Загально прийнято, що їх було троє – Гаспар, Мельхіор і Валтасар. Але є ще легенда про четвертого мудреця на ім’я Артабан.
Коли Артабан готувався піти за зорею, то взяв зі собою сапфір, рубін і дорогоцінну перлину, щоб піднести новонародженому Цареві, де б Той не був.
Артабан уже мав приєднатися до решти мудреців, та зупинився, щоби допомогти хворому подорожньому. Ця затримка означала, що він запізнився на зустріч із друзями. Та він усе-таки залишився з подорожнім і, зрештою, не встиг на час, коли караван рушив у дорогу. Тепер Артабан був сам-один. Йому був потрібен транспорт, запаси води й харчів, аби перетнути пустелю. Тож він продав сапфір, аби придбати верблюдів і запаси. Він дуже засмутився, що той коштовний самоцвіт уже не потрапить до рук Царя.
Артабан їхав усе вперед аж до Вифлеєму, але знову запізнився. Усюди никали солдати, виконували Іродів наказ повбивати всіх хлопчиків. Артабан дістав яскравий рубін, аби підкупити капітана та врятувати діток у тому селі, де він зупинився. Діти залишилися живі, матері плакали від радощів, а рубін також уже ніколи не мав потрапити до рук Царя.
Упродовж тридцяти трьох років Артабан марно шукав і нарешті прибув до Єрусалиму того дня, коли мали розіп’яти кількох злочинців. Артабан поквапився до Голготи, аби коштовною перлиною підкупити охоронця-римлянина та врятувати чоловіка на ім’я Ісус. Щось підказувало йому, що саме він Цар усіх Царів, якого шукав усе своє життя.
Саме тоді Артабана гукнула молода жінка, яку тягли вулицею на невільничий ринок. Вона благала допомогти їй. Майже не вагаючись, він викупив її останнім самоцвітом – дорогоцінною перлиною. Тепер у нього не залишилося жодної коштовности з тих, які він хотів подарувати Цареві.
До того місця, де мали ставити розп’яття, він дійшов геть прибити горем, адже бачив, що нічого не може вдіяти, аби допомогти Ісусові. Але тоді сталося щось неймовірне. Ісус глянув на Артабана і промовив:
«Не впадай у розпач, Артабане.
Ти допомагав мені все своє життя.
Коли я був голодний, ти нагодував мене,
Коли я був спраглий, ти напоїв мене,
Коли я був чужинцем, ти прийняв мене».
Дехто каже, що Артабан так і не знайшов Христа. Інші ж твердять, що він був наймудрішим з усіх мудреців.
Жодна релігія не може похвалитися тим, що Бог прийшов до свого народу. А християнство – це навіть не релігія, бо в релігії людина шукає Бога. У християнстві Бог сам приходить до людини. В особі Ісуса Христа Бог сам приходить до людини, Бог є з людиною, Бог приходить як людина. Тому нам, християнам, дуже важливо бути свідомими й розуміти, який великий дар ми маємо.