«Іди й роби так само»
(Лк. 10, 37).

Слава Ісусу Христу!

Дорогі брати і сестри! В сьогоднішньому Євангелії ми чуємо притчу про доброго самарянина. Подана притча є однією з найбільш провокативних притч Ісуса. Господь розпочав зі своїми учнями подорож до Єрусалиму і зустрів законовчителя, з яким веде розмову про те, як успадкувати життя вічне. Цей учитель думає випробувати Його в одному із найпоширеніших питань: яка заповідь Закону є найважливіша, вирішальна для отримання вічного життя? Ця ситуація навіює притчу про доброго самарянина, котра пояснює заплутані стосунки між Законом та його головною суттю

Вибудовуючи майстерну стратегію, Ісус узгоджує притчу про доброго самарянина з двома заповідями: він говорить про заповідь любові до ближнього, так, щоб включити в неї любов до ближнього, так, щоб включити в неї любов до Бога, не називаючи її.

Як зазвичай, дійові особи притчі анонімні. Увага Ісуса натомість зосереджується на їхній релігійній та етнічній ідентичності. Один чоловік сходить додолу. Прямує від Єрусалиму до Єрихону . Дорога між двома містами (завдовжки 27 кілометрів) була небезпечною тим, що її перетинав Ваді Кельт.

Ісус розповідає, що розбійники пограбували чоловіка і залишили його напівмертвим. Становище чоловіка, який опинився на порозі смерті, створює у притчі делікатному ситуацію. Чи можна контактувати з умираючою людиною, якщо існує ризик осквернитися?

За Мойсеєвим Законом, хто торкнеться мерця, стає нечистим на тиждень; а якщо він оскверниться і здійснить культовий акт, то його повинні вигнати з Ізраїлю (Чис. 19, 11-13). Ця норма ще суворіша стосовно священика: навіть якщо померлий – його родич (лев. 21, 1-4).

Ісус показує двох служителів культу (священика і левіта), які сходять вниз, тобто віддаляються від Єрусалиму, ідуть за людиною, яка попала в руки розбійників. Перед старозавітнім духовенством постала альтернатива між дотриманням приписів культової чистоти і допомогою вмираючій людині. Однак варто зазначити, що культові норми не виправдовують священика і левіта, адже в таких ситуаціях, як у притчі, вони все одно зобов’язані допомогти вмираючій людині; натомість, вони обидва минають цього чоловіка і йдуть собі далі.

Нарешті вмираючого бачить самарянин. Євреї не визнавали, що самаряни можуть належати до вибраного народу, хоча вірили вони в того ж Бога та користувалися П’ятикнижжям Мойсея. Самаряни та юдеї тоді ворогували. Але самарянин бачачи бідолаху, проймається співчуття і опікується ним. Самарянин приступає і перев’язує рани, тим самим стримує кров. Подібно до того, як кровоточива жінка доторкнулася до Ісуса – і її кровотеча відразу ж припинилася (Лк. 8, 44), тут змальовано доторкання самарянина, щоб припинити кровотечу. У євреїв кров була життям: витікання крові – витікання життя, припинення витікання крові – збереження життя. Намащує рани хворого олією , допроваджує немічного до заїзду. Дає два динарії. Динарій – римська срібна монета, яку можна було заробити за один день (Мт. 20, 2). Два динарії нагадують про дві заповіді любові (Лк. 10, 27).

Самарянин проймається співчуттям і опікується постраждалим. Таким чином притча змальовує разючу протилежність: те, чого не виконують священик і левіт, здійснює самарянин, який є ворогом ізраїльтянинові. Добрий самарянин бачить страждаючу людину і не проходить мимо неї, а робить все, що може, аби допомогти ближньому.

Притча про милосердного самарянина дуже гарно і пластично змальовує нам правду любові до Бога і ближнього. Священик та левіт віддзеркалюють Боже діяння згідно з мисленням поганського світу. В милосердного самарянина однак бачимо правдиве ставлення Бога до людини. Бог до неї співчутливо схиляється і допомагає їй у терпіннях.

Правдиве співчуття – це не просто почуття, а дія – опіка над іншими. Бути співчутливим – це розпізнавальна християнська риса. Це наслідування нашого Бога. Про це свідчить ціла історія спасіння: усе, що Бог зробив для людини від падіння наших прародичів у раю, говорить про величезне співчуття та любов до людини.

Зберігання головної заповіді – любови до Бога та до ближнього – веде нас до справжнього співчуття. Його характерною рисою є спроможність бути уважним до важкого становища ближнього та заангажувати себе до розв’язання його труднощів . Тут мова не про вибір між любов’ю до Бога і любов’ю до ближнього, а про визнання: хто любить брата, якого бачить, завжди любить Бога, якого не бачить. Любов до Бога завжди має виливатися в любов до іншого, якому треба стати ближнім.
Старий монах багато років молився до Бога, аби той послав йому видіння і так зміцнив його віру, але нічого не ставалося. Він майже втратив надію, коли одного дня таки сталося те, що просив. Старий монах не тямився з радощів. Те видіння все ще було перед очима, коли раптом пролунав монастирський дзвін. Він сповістив про те, що настав час годувати бідних, які щодня збиралися під монастирською брамою. Того дня була саме монахова черга роздавати їжу. Якби він не прийшов, то бідні подумали би, що в монастирі сьогодні нічого для них немає і тихо розійшлися б.

Старий монах розривався між земним обов’язком і небесним видивом. Утім, дзвін ще не стих, як рішення було прийнято. З важким серцем монах повернувся до видіння спиною і пішов годувати бідних. Десь через годину старий монах повернувся до своєї келії. Відчинив двері – і не повірив власним очам. Там, у келії далі було те саме видіння, немов чекало на нього. Монах упав на коліна, вихваляючи Всевишнього, а видіння промовило до нього: «Сину мій, якби ти не пішов годувати бідних, я б не залишилося тут».

Найкращий спосіб служити Богові – це служити своїм братам і сестрам, особливо тим, кому пощастило менше, ніж нам. Служіння ближньому – це служіння самому Богові.