Різдвяне відродження. Свято Різдва Господа нашого Ісуса Христа

«Тими днями вийшов наказ від кесаря Августа переписати всю землю. Перепис цей, перший, коли Сирією правив Киріній.

І йшли всі записатися, - кожний у своє місто. Пішов також і Йосиф з Галилеї, з міста Назарету в Юдею, в місто Давида, що зветься Вифлеєм, бо він походив з дому й роду Давида, щоб записатися з Марією, зарученою своєю, що була вагітна. І от коли вони були там, настав їй час родити, і вона породила свого сина первородного, сповила його та поклала в ясла, бо не було їм місця в заїзді. Були ж у тій стороні пастухи, що перебували в чистім полі та вночі стояли на сторожі коло своїх отар. Аж ось ангел Господній їм з’явився і слава Господня їх осіяла й великий страх огорнув їх. Ангел же сказав їм: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь. І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах». І вмить пристала до ангела сила небесного війська, що хвалила Бога й промовляла: «Слава на висотах Богу й на землі мир людям Його вподобання». І коли ангели знялись від них на небо, пастухи один до одного заговорили: «Ходім лишень до Вифлеєму та подивімся на ту подію, що Господь об’явив нам». І пішли вони притьмом і знайшли Марію, Йосифа й дитятко, що лежало в яслах. Побачивши його, вони розповіли, що їм було сказано про це хлоп’ятко; і всі, хто чув їх, дивувались тому, що пастухи їм оповідали. Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці. А пастухи повернулися, прославляючи й хвалячи Бога за все, що чули й бачили, так, як їм було сказано» (Лк 2, 1 – 21).

Літургійні тексти раз у раз наголошують на тому, що Різдво Христове є подією, котра приносить людині спасіння. Це звучить для нас так дуже загально і звично, але дуже цікаво спостерігати, як літургійна традиція нашої Церкви представляє цю тему більш детально.

Літургійні тексти Різдва Христового є унікальним прикладом вираження багатства богословської традиції та духовного світу Церкви. Більшість стихир, тропарів і канонів свята, котрі ми співаємо під час богослужіння, сягають першого тисячоліття життя Церкви, коли формувалися основи її віровчення. Молитовні тексти ввібрали в себе найкращі спроби людської творчості виразити неосяжні для людського розуму таїнства Божого Одкровення. Ці тексти містять багато богословських висловів, які належать визначним святим отцям Східної Церкви, таким, як Василій Великий, Афанасій Великий, Григорій Богослов чи Йоан Золотоустий. Люди, які писали ці тексти, були добрими знавцями, з одного боку, богословської традиції Церкви, а з іншого – талановитими поетами. Серед найвідоміших із них – Косма Маюмський, Йоан Дамаскин, Роман Солодкопівець, Андрей Критський та багато інших.

Воплочення і тілесне народження Творця представлене у піснеспівах як нова і велична Божественна подія, спрямована на спасіння людини. Різдво Сина Божого є почином діла спасіння, яке часто називають у літургійних текстах відродженням, оживотворенням або  новостворенням природи людини і всього світу для нового життя. Світ, наче відчуваючи і наперед смакуючи своє преображення, бере участь у святковому потоці радості – зустрічі з Господом. Богослужбові тексти виражають благодатне дійство усього тварного буття, звернене до свого Творця, який забажав «прийти до своїх» (пор. Ів 1, 11), ставши людиною. Боговоплочення є таїнством синергії-співпраці між Творцем і Його творінням. Вершиною цієї спів дії є Діва, яка стала Матір’ю Воплоченого Бога. Вона – благий дар для Нього від людства. Творіння в особі Марії, приймає свого Творця:

«Що принесемо Тобі, Христе, що Ти задля нас з’явився на землі як людина? Кожне бо створіння, що Тобою постало, приносить Тобі благодарення: ангели – спів, небо – зорю, мудреці – дари, пастухи – сповіщення чуда, земля – вертеп, пустеля – ясла, а ми – Матір – Діву. Споконвічний Боже, помилуй нас!» (Стихири вечірні свята, глас 2).

 У відповідь на заклик ангела до новонародженого Месії приходять і пастухи. В той момент, коли з’являється ангел, ці прості люди теж виконували свою звичайну роботу – стерегли отару овець. Вони не спали, а чували, сумлінно пильнуючи свою роботу. На відміну від волхвів, ці пастирі були представниками народу Ізраїля. Скоріше за все вони були невченими і не читали пророцтв, однак вони були відкритими серцем, були убогими духом, отож змогли прийняти Бога у своєму серці. Літургійні тексти часто згадують про те, що ангели прославляють Бога разом із пастушками. Це таке колосальне протиставлення: ангели, які ті чисті духи, які безпосередньо бачать Бога, відображають Його славу, оспівують Христа разом із простими, щирими людьми.

Поклонитися новонародженому Христові приходять східні царі, яких називають також волхвами або магами. Ким були ці люди? Вони були астрологами, дослідниками небесних тіл і явищ. У тогочасному світі астрологія була дуже важливою наукою. Вона, на думку багатьох тодішніх мудреців і вчених, давала ключ для розуміння людського життя на землі. Вважалося (зрештою і по нині дехто так думає), що зорі допомагають людині зрозуміти, що з нею відбувається в цьому світі, а також  розгадати її долю. Під час події Христового Різдва відбувається щось неймовірне: люди, котрі завжди спрямовували свій погляд на зорі, бачать зорю, яка приводить їх, як кажуть літургійні тексти, до справжнього Сонця, яким є Христос:

«Різдво Твоє, Христе Боже наш, розсіяло світові світлом знання, в ньому бо ті, що звіздам служили, од звізди навчилися поклонятися Тобі – Сонцю правди, і пізнавати Тебе – Схід з висоти. Господи, слава Тобі!» (Тропар свята, глас 4).  

            Бог промовляє до тих волхвів, до тих мудреців, через їхню професію, їхні знання. Вони не були представниками ізраїльського народу, не читали писань пророків, які звіщали прихід Месії. Вони були язичниками, і Бог промовляє до них їхньою мовою, тим способом, який був для них найбільш близьким і доступним. Літургійні тексти називають волхвів початком, первоплодом язичників, які пізніше приймуть Євангеліє.

            У Книзі Буття читаємо розповідь про те, що людина була створена на Божий образ (Бут 1, 27). Що це означає? Мається на увазі, що людина є покликана своїм існуванням, своїм життям у світі відображати Того, на чий образ вона є створена, - відображати Бога, представляти Бога у світі, бути видимим представником Бога. Це дуже високе і почесне покликання, а водночас і дуже вимоглива роль для людини. Людина не приходить випробування, не дотримує Божої заповіді і падає, а точніше – відпадає від Бога. Це призводить до великої катастрофи для людини і світу, однак людина все ж залишається бути образом Того, ким вона створена. Божа творча дія і слово є невідкличним. Хоча людина і розминулася зі своїм покликанням, спотворила його, але вона не здатна знищити в собі того Божого виміру, який закладений у ній фактом самого сотворення у ній фактом самого сотворення та існування Однак образ Божий в ній пошкодився, понівечився і зазнав зіпсуття через гріхопадіння. Радісна звістка свята Різдва полягає в тому, що Той, який сотворив людину, приходить у світ, стає людиною, повністю такою самою, як ми, для того, щоб оновити свій образ. Бог, немов митець, приходить, щоб реставрувати пошкоджену ікону.

«На образ і на подобу сотвореного побачивши загиблим від переступу, Ісус, прихиливши небеса, зійшов, і вселився в утробу дівственну безперемінно, щоб у ній відбудувати зотлілого Адама» (стихири Литії свята, глас 1).

            Бог, який сотворив людину, бачить, що те творіння зіпсувалось, і Він як відповідальний за творіння своїх рук сам стає тим творінням, щоби його оновити, відродити й оживити. Кажуть літургійні тексти: «Творець приходить до людини, яку Він сам створив».

          Внаслідок народження Христа, Сина Божого у людському тілі – людина стає обоженою. Це доволі дивний термін, який є певним викликом для раціональної і логічної моделі мислення: як це людина, котра є творінням, може стати ніби спорідненою з Богом, який є вічний, всесильний, необнятий? Саме в цьому і полягає благавість християн, що це стало можливим! Яким чином, ми не знаємо, це таїнство нашої віри, яке ми можемо досвідчувати і літургійно оспівувати. Людина обожилася, стала неймовірно і незбагненно близькою до Бога, оскільки в Ісусі Христі поєдналися дві природи: божественна і людська, і то без будь-якої зміни. Святий Григорій Богослов каже, що «Він став тим, ким не був, але залишився тим, ким був». Бог став людиною, але при цьому залишився Богом і нічого не змінив у людській природі. Цю правду віри ми ісповідуємо кожного разу в Символі віри: «Незмінно ставши чоловіком». З неї випливає надзвичайно важливий висновок для нашого життя: Бог настільки шанує людину, що готовий зійти до її рівня, але при цьому Він не перестає бути собою. Таїнство Божого воплочення нас вчить основоположної засади стосунків між людьми – вміння відчути іншого, зрозуміти його, могти до нього наблизитися настільки, щоб змогти «ідентифікувати» себе з ним, але разом з тим не перестати бути собою.

          Наша природа власне тому і є спасенною від гріха і смерті, оскільки є поєднаною з Богом. Ми не стали богами, ми зосталися людьми, але воднораз стали настільки близькими до Бога, настільки рідними йому, що можемо сказати, що ми є обоженими. Це та сама тема, про яку говорить апостол Павло у посланні до Галатів, який читається на Різдво: «Тому ти вже не раб, а син» (Гал 4, 7). Тому ми можемо у молитві промовляти: «Отче наш». Тому ми можемо називати Бога своїм Отцем, бо ми вже є його синами і доньками.  

          Наступна цікава тема, про яку говорять літургійні тексти, є трохи філософською. Різдво Христове приносить людині спасіння від «безсловесного» стану. Аби зрозуміти, про що тут йдеться, треба пояснити саме поняття «слово» в християнській традиції.

          У першій главі Євангелія від Івана читаємо: «На початку було Слово, і Слово було в Бога і слово було Бог». Отже, сам Син Божий названий тут Словом. Чому? Святі Отці пояснюють це так: воплочений Син Божий є вираженням Отця подібно, як наше слово є вираженням думки, котру ми не бачимо. Слово ми чуємо, бачимо, відчуваємо, а думки своєї ми не бачимо. Якби не слово, ми не могли б виразити те, що думаємо. Так само і Бог Отець посилає в світ свого воплоченого Сина, щоб об’явити світові самого себе. Тому Христос – Син Божий є Словом Божим, Словом Отця. Людина була створена, як ми сказали вже скоріше, як та, що має виявляти світові Бога. Тобто вона теж, на думку Святих Отців, була створена «словесною», на образ Слова. Вона є розумною чи раціональною істотою, на відміну від тварини. Тварини ж є «безсловесними». Але людина, яка була «словесною» згідно з Божим задумом і мала зростати і розвиватися, чим раз то більше уподібнюватися до Бога, згрішила, і в той момент ніби розвернула вектор свого розвитку у протилежний напрямок. Фактично, вона почала перетворюватися на тварину, деградувати до тваринного стану. Людина, яка мала високе покликання уподібнюватися до Бога, ставати дедалі ближчою до Нього, являти Бога світові, натомість почала повертатися назад. І що стається в Різдві? Народжується Христос, який є Словом Божим. Народжується у вертепі поряд з тваринами, поряд з «безсловесними» істотами, і цими рятує нас від того тваринного стану, в який ми деградували. Слово Бога і Отця покладається у ясла для безсловесних тварин, щоби звільнити нас від цього стану безсловесності.

            Народжений Христос приймає на себе різні обмеження нашого фізичного світу. В цьому упокоренні Ісуса Святі Отці вбачали спасенний для людини зміст. Христос приймає на себе весь тягар земних реалій, щоб визволити нас від влади гріха, зла і диявола.

            Найперше упокорення полягає в тому, що Христос добровільно понизив сам себе, ставши людиною. Це висловив апостол Павло в Посланні до Филип’ян: «Він, бувши в Божій природі, не вважав за здобуток свою рівність з Богом, але понизив себе аж до смерти, і то смерти хресної» (Флп 2, 6-7). Для Святих Отців це пониження Бога починається вже у Різдві Божого Сина. Тут треба звернутися трошечки до грецької мови, щоб з’ясувати одну дуже важливу етимологію слова. Апостол Павло вживає термін «кенозіс», який у перекладі з грецької означає буквально «опустошення». Літургійні тексти цю тему дуже цікаво розвивають: Бог, який є повнотою буття, який є найбагатшим, стає убогим, ніби опустошує себе. Стає настільки убогим, що народжується у вертепі, в печері, збагачуючи нас своїм божеством. Він ніби віддає самого себе, віддає те, що Він мав, свою повноту, щоби дати її нам. А ми, які зубожіли внаслідок гріха і відпадіння від Бога, стали тепер багатими, завдяки тому його щедрому дару.

            Друге пониження, якого зазнає Христос, - це підпорядкування наказові кесаря записатися у своєму місті (Лк 2, 1 - 5). Він, який керує всім творінням, записується як раб кесаря, і таким чином звільняє нас від рабства гріха. Отже, це такі дві паралельні теми: Багатий стає убогим, щоб нас убогих збагатити, а тут Владика стає рабом, щоб нас рабів визволити, зробивши вільними.

            І третє пониження Христа – це огортання пеленами у яслах. Та обставина, що Діва Марія пеленає Ісуса (Лк 2, 7), іншими словами – зв’язує Його, для авторів літургійних текстів є свідченням того, що Він нас хоче звільнити з узів гріха, якими ми обплутані.

            Наступна тема розгортається на тлі зіставлення події народження Ісуса з розповіддю Книги Буття про вигнання з Раю. На перший погляд дуже незвичне і дивне зіставлення. Що сталося в Раю, згідно з оповіддю Книги Буття? Господь сказав, що є дерево, плодів якого людині не слід зривати. На думку Святих Отців, це дерево, ці плоди були призначені для людини, але не одразу. Людина мала вирости до того стану, щоб бути готовою їх споживати. А суть гріхопадіння полягає не в тому, що людина скуштувала плід, а в тому, що вона не послухала Бога. В тому, що захотіла, не того, що Бог їй давав, а того, чого захотіла сама для себе взяти. І в Різдві стається радісна подія: це Дерево життя наново процвітає для людини у вифлеємському вертепі. І людина, яка була вигнана з раю – як співаємо в стихирі Різдва – через непослух, сьогодні вступає в рай, адже для неї процвіло дерево життя, яким є сам Христос. Про це також говорить тест тропаря передсвяття Різдва:

«Готуйся Вифлеєме, розкрийся всім Едеме, красуйся Єфрате, бо Дерево життя розквітнуло в вертепі з Діви… з нього ївши будемо жити, і не як Адам помремо».

          Нарешті здійснюється цей Богом задуманий план спасіння людини, настає момент, коли сам Бог дає цей плід людині. Коли сам Бог приходить до неї, відкривається їй, і вона вже може мати доступ до тої благодаті, яка була людині уготована.

          Через Різдво Христа стається поєднання неба і землі. Найбільш лаконічно цю ідею виражає вислів зі святкової стихири:

«Небо і земля десь злучилися в народжені Христа. Днесь Бог на землю прийшов і людина на небеса зійшла. Днесь видимий плоттю Невидимий по природі – заради людини. Задля сього і ми, славословлячи, воскликнім Йому: «Слава во вишніх Богу, і на землі мир: дарувало його нам пришестя Твоє, Спасе наш, слава Тобі»» (стихира Литії, глас 1).

            Різдвяні пісне співи є продовженням хвалебної ангельської пісні: «Слава во вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління». Участь ангелів у події земного народження Сина Божого засвідчує, що між світом земним і небесним встановлено, або краще сказати відновлено, глибокий зв'язок і святкове торжество, яке виражає себе в богослужінні, об’єднує людей і ангелів.

            Багато християн уявляють собі небо як сферу, що є в нас над головою (хмари, зорі, місяць). У Біблії небо, окрім свого цілком фізичного значення, має теж і надприродне – це Божа реальність, дійсність. Ця дійсність з приходом Сина Божого на землю стає доступною для нас, що живуть на ній. Тому немає вже розділення між землею і небом, оскільки Бог сходить на землю, а людина виходить на небо. З приходом Христа – істинного Царя – наша земна дійсність вже є учасницею небесного Царства, хоч і ще не остаточно. Згідно з гарним висловом одного богослова, небо із землею поєдналося у містичному шлюбі. І тому ми можемо говорити, що люди оспівують Христа разом з ангелами, не лише у переносному значені, а в реальному. Під час Літургії ми співслужимо  з ангелами перед Божим престолом. Ця небесна реальність для нас і надалі є невидимою, але реально присутньою. Подія Різдва Христового нас запевняє, що Боже Царство увійшло у земну реальність.