Улашківці Друк


Загальні відомості про село Улашківці

Благословенна Богом земля – Поділля: мальовничі пагорби, чередуються з долинами, а зелені діброви розтинаються дзвінководними ріками, і навкруги безкрає море жовтогарячих пшеничних ланів та безмежжя голубого моря. Саме там знаходиться Чортківський район, – один із найдавніших заселених районів не тільки на Тернопільщині, але й на Україні, до якого належить село Улашківці. “Ще в княжій добі, Чортківська округа, як частина Галицько-Волинського князівства була густо заселена, головним чином вздовж більших річок.” Улашківці, подібно як, місто Чортків, красується у затишній долині серед густого лісу і крутих гір з печерами на берегах річки Серет, притоки Дністра. З переказів відомо, що центр села був у тому місці, де річка робить крутий поворот. Високо на горі, над селом, на правому березі річки, неначе на святих київських горах височіє монастир отців василіан, біля якого дзюркоче цілюще “вічне” джерело. Саме та гора, яку називають ще “Ясною горою”, прославила Улашківці якщо не на цілий світ, то з певністю - на цілу Україну. А славне те село зі своїх чудотворних ікон – св. Івана Хрестителя, яку в 1315 р. принесли з собою ченці, та Матері Божої, яку в подарувала монастиреві родина Раціборських в 1565 р. (1675 р. або найправдоподібніше 1765 р.), які знаходяться досі у монастирській церкві на горі. Вістку про монахів - василіян та святі ікони розносили по всій Європі купці. Оскільки Улашківці стояли на торговому шляху від Балтійського моря до Чорного, і зі Сходу на Захід, тут влаштовувались великі ярмарки, на які з’їжджалися купці з різних країн.


Історичний розвиток села, легенди та спогади

Перша згадка про Улашківці датується 1464 р. Поблизу села знайдено поховання в кам’яній гробниці мідної доби, а також бронзові вироби доби пізньої бронзи.

У ХV – XVI ст. село Улашківці отримало Магдебурзьке право і було на той час, досить великим містечком.

Про історію виникнення цього села, як і даних про офіційну назву села немає ніяких документальних даних, є лише кілька дуже цікавих легенд, які крізь століття передається нащадкам з роду в рід.

Наприклад, в одній з легенд, історію Улашковець пов’язано з особою полковника Улашка, та кількома іншими запорожцями, які враз із родинами поселились на Поділлі, на берегах річки Серет. Там, на стрімких горах над річкою вони спорудили оборонні укріплення, та захищали землі від нападів кочових орд. Проте, одного разу не вдалось козакам перемогти, усі загинули геройською смертю, а на їх честь, зокрема Улашка, названі село Улашківці, та навколішні села - Капустинці, Милівці, Лисівці. А по сьогоднішній день береглись назви гір: Лиса, Городища, Стоси на яких загинули сміливі козаки.

Друга легенда, розповідає про пашу Улаша, який зі своїм військом оселився в селі вздовж річки Серет і воював з Яном Собєським. Все це діялось після Бучацького миру у 1672 р., підписаного між Туреччиною і Річчю Посполитою, коли Улашківці перейшла під владу Туреччини, тоді довго воювали поляки з турецькими військами. Але, в кінці, завдяки спритному задумові польського короля, військо паші Улаша було розбите. Сам Улаш загинув, а його вояків поляки назвали улашківцями. Відтоді, як твердить легенда, так само сталось називатися і село.

Є в селі під-горою два камені, один вищий, другий нижчий, про які між місцевими людьми також ходить цікава легенда, наче б то закохані дівчина і хлопець, яких матір прокляла камінням стати. Детальніше, три легендарні історії подається на кінці роботи, у окремому додатку.

Поминаючи легенди, назву села Улашківці слід виводити від власного імені Власій, в українській мові – Улас, що відповідає польському Блажей, яке в свою чергу походить від грецького “basileios”, тобто Василій і означає “королівський.” Отже, стара назва вказує на українське походження місцевості. В поточній мові народ уживав назву Лашківці.

Як сама назва села підказує, та улашківська земля мусила мати у собі щось блаженного. Адже, не дарма причарувала у собі на завжди монахів, які не відомо з відкіля і коли прийшли на ці землі. У деяких джерелах подається інформація, що вже “у ХІV ст., а саме в 1315 р. кілька монахів оселилося у вапнякових печерах правобережжя, та жили за правилами св. Василія Великого.” Ті ж ченці принесли з собою старовинну ікону св. Івана Хрестителя, при якій діялись чуда, і до якої горнувся народ звідусіль, а пізніше й до ікони Матері Божої, про яку йтиметься у наступному розділі.

Майже під самим верхом гори, в одній з печер була каплиця св. Івана Хрестителя, яку також називають “Святий Ян”, яку в 1673 р. поширив сам Ян Собєський. Згодом теж було споруджено церкву і монастир. Церква, де знаходились чудотворні ікони, збудована на краю прірви, видовбана в скелі, збереглася до сьогоднішніх днів, хоча дуже є знищена часом. За монастирем є окопи турецького пана. Історичною пам’яткою був граничний камінь під-горою, який розмежовував населення монастиря від панського двору. Є теж печера Іоанна і Онуфрія, які були першими мешканцями села і його засновниками.

Збоку монастиря у скелі стояла колись фігура св. Івана Хрестителя, з - під якої випливала вода. В 1856 р. ігумен о. Ігнатій Нагурський своїм коштом поставив кам’яний хрест на старому пустаменті, неподалік від джерела де раніше стояла фігура св. Івана Хрестителя. Цей хрест, хоч дещо пошкоджений, зберігся до наших днів. Неподалік випливають потужні джерела, “жива” вода яких, як запевняють прочани, помічна на хвороби очей, тому під час відпусту до цієї води завжди велика черга людей.

Улашківці, також славні своїми ярмарками. Як подають джерела, “все почалось після перемоги над турками, коли поляки захопили весь обоз із награбованим добром і оголосили населенню навколишніх сіл про те, щоб вони приїздили в Улашківці і купували собі ці речі. Саме 7 липня вони влаштували такий ярмарок, після чого вже щороку на празник св. Івана Хрестителя на цій горі стали проводити великі ярмарки, на які з’їздилися з товаром купці з різних кінців світу. Традиція ярмарків перетривала поділи Польщі, австрійські часи, аж до другої світової війни. Після більшовицької окупації їх не стало.” Цю площу на горі і досі називають     “базаром”.

В Історико-мемуарному збірнику Чортківської округи так описано ті ярмарки: “Улашківський ярмарок тривав два тижні: тиждень перед празником і тиждень після. Вже за два тижні перед Іваном починали з’їздитися купці з Чернівців, Станіславова і Львова з мануфактурним товаром, галантереєю, біжутерією, виробники повозів, бричок, возів і всілякого господарського приладдя (снасті): як упряж, хомути, серпи, коси, ножі, кожухи, хустки, шапки; прибували ливарники церковних дзвонів, виробники церковних речей: чаш, хоругв, хрестів та іншого. Приїжджали кустарники з далекого Яворова зі своїми виробами з дерева: ложками, мисками, навами, гончарі – зі своїм крамом. Бували з далекого Кавказу тамошні кустарники з виробами із срібла. Оповідали, що з російських степів приганяли диких коней, яких купували бажаючі на власний ризик, бо вибраного коня ловили на аркан, і якщо при цьому кінь удушився, то купець мусів усе-таки заплатити умовлену ціну. Очевидно, не бракувало на ярмарку і худоби.

З’їжджалися мешканці з багатьох навколишніх повітів, з-поза Дністра, з Покуття, так що впродовж ярмарку бувало постійно до 100 тисяч народу, що забезпечували тут себе потрібними в господарстві речами на цілий рік. Ціни на товар були без перебільшення, на половину нижчі, ніж звичайно, з уваги на масовий збут, бо за час двох тижнів не один купець зробив більше, ніж звичайно за цілий рік. В часі ярмарку був такий гамір, що не можна було чути самого себе, а чинили цей шум спеціально наймані продавці, і щоби звернути на свій крам увагу, верещали, трубили, співали різними голосами так, що після двох-трьох днів такі продавці вже тільки шипіли.

Приїжджали сюди навіть з Азії. Окремим вагоном приїздив з Відня реставратор для вибагливої публіки. Приїздив сюди український театр “Руської бесіди”, а також і жидівський. Для утримання порядку і безпеки приїжджав окремий комісар староства з цілим відділом жандармерії, що стежили за злодіями, але звичайно з малим успіхом. Окреме місце мали лірники, каліки, які жебрали, – біля монастиря. Вони всілякими способами намагалися розбудити у прочан милосердя. Як глянути з монастирської гори на ярмаркову площу, що займала багато сотень моргів, то видно було море голів і чути тільки суцільний шум”.

Про цей славнозвісний величавий ярмарок згадує теж у своїх спогадах великий український письменник Богдан Лепкий. Він пише ось як:

“Лашківці, це таке велике село, де бувають великі ярмарки, що на них сходиться велика сила народу. Отже, від Великодніх Свят балакалося про ті Лашківці.

Їхали ми ремінним дишлем, бо по дорозі приставали до нас сусіди і знайомі. Заки доїхали до великих Озерянських лісів була нас ціла валка: бричок, найтачанок, возів. Ліс був страшний. Бричка здавалось не дійде до Лашковець. Вибої, вивернуті коріння та баюри здавалось напосілися на її здоров’я. Звернули в ліс, аж нараз побачили перед собою дідівський табір. Горіли ватри, грали на лірах і бандурах, співали побожних і веселих пісень в переміш, навіть також танцювали.

Звернувши в бік заїхали до Лашковець і опинилися на “стації”. “Стація” – це була звичайна селянська хата, куди заїхали на час ярмарку. На великім майдані намети. В наметах усякі народи: вірмени, греки, турки. Товару теж не бракувало. Золото, срібло, самоцвіти, аж за очі хапали. Брокати, дорогі хутра, перські дивани і наші килими, чуда і дива всілякі.  Навіть верблюдів бачив. Такі стояли, як гори. А що вже коней та коней. А штукарі! Яких штук вони не показували. Вечором товариство вибиралося до театру”...

Після ярмарку Улашківці порожніли, замовкали і ставали на цілий рік – до найближчого літнього Івана, тихим подільським селом. А в тому часі, подібно як в Улашківцях, в інших місцевостях - на храмове свято відбувались не менш славні ярмарки, про які описує Лідія Орел в книзі “Українська родина…”

Тепер, село Улашківці належить до Чортківського району Тернопільської області. Раніше це була Станіславська Греко-Католицька єпархія, що входила до Галицької Митрополії, якою на той час керував митрополит Андрій Шептицький. Чортківський район був поділений на 4 деканати. Улашківці і вся округа належали до Сокальського деканату, а ціла Митрополія підлягала безпосередньо керівництву папи Пія Х.

Після поділу в 1994 р. Івано-Франківської єпархії, 11 деканатів, в тому числі і Чортківський відійшли під управу Тернопільської єпархії під керівництво владики - ординарія Михайла Сабриги. З утворенням в листопаді 2000 р. нової Бучацької єпархії з осідком в м. Чорткові, ординарієм якої став владика Іриней Білик ЧСВВ, Чортківський деканат розділився на два деканати і відійшов до Бучацької єпархії.

Крім церкви оо. Василіян, у селі є також ще і парафіяльна церква – Собору Пресвятої Богородиці. На початках це була стара дерев’яна споруда з 1784 р. що згоріла в часі першої світової війни. На її місці в 1921 р. побудовано кам’яну каплицю, фундаторко якої була властителька села Улашковець - Равська каштелянка Людовика Залуська. З плином часу село в багато чому змінилося. Крім парафіяльної каплиці Собору Пресвятої Богородиці, до якої народ сходився на богослужіння протягом довгих років, поруч споруджено нову простору Церкву, яку 8 січня 2001 р. урочисто посвятив ординарій Бучацької єпархії владика Іриней Білик ЧСВВ.

При парафіяльній церкві діяло церковне братство та братство тверезості, засноване в 1873 р. де нараховувалось 1664 членів. При церкві оо. Василіян - Апостольство молитви і теж братство тверезості, засноване у 1905 р. При церкві було 2 співці. Великою цінністю церкви була найстарша книга з 1702 р. – церковний Літургікон.

Давніше, в Улашківцях була ще друга церква – Воздвиження Чесного Хреста, що ймовірно становила самостійну парафію, яку пізніше з невідомих нам причин було залучено до цієї, що існує до сьогодні, а церкву розібрано.

В селі була жидівська синагога, а також мурований костел, який хоч сильно знищений часом зберігся до сьогодні. Поляки мали свої організації, але завжди і всюди розмовляли українською мовою.

На полях стоять давні могили, а в селі, в самому центрі дві – одна, насипана в часі другої світової війни, і друга нова – насипана вперше ще за німців при о. Павлові Розкопі, в пам’ять тим людям, що загинули за волю України. За часів Радянської влади в 1945 р. могилу сплюндрувавши повалили. Другий раз насипали в 1992 р. На вершині могили стоїть ангел-хоронитель.

В Улашківцях були каменоломні поклади піску та глини. На території монастиря знаходилися підземні печери. У 1936 р. знайдено кам’яну труну завдовжки 3 метри.

З ярмаркових складів-магазинів, збудованих за панування Австрії, залишилися по першій світовій війні тільки руїни.

У селі в мурованому будинку знаходилася чотирирічна школа з 1857 р. в якій вчителювали як українці так і поляки. Керівником школи був поляк.

На початку ХХ ст. в Улашківцях було засновано читальню “Просвіти”, для якої будинок було поставлено в 1926 р. Тут, при читальні, в тому ж році створено жіночу організацію – Союз українок, а в 1937 р. відкрито дитячий садок. Просвітянський рух розвинувся в кінці XIX ст. і розквітнув на початку ХХ ст. Читальні були центрами культурного та економічного розвитку народу. В Чортківському районі в 30 селах діяли такі читальні “Просвіти”.

В селі існував кружок “Сільського господаря”, “Рідної школи”, товариство “Сокіл” (опісля – “Луг”). У читальні знаходилась бібліотека з книжками і журналами, діяв хор і аматорський кружок.

У 8 парафіях Чортківського району, в тому числі і в Улашківцях існували парафіяльні школи, де священики вчили основ грамоти на українській мові.

Культурно – освітню працю проводив спершу ще за Австрії парох, о. Іван Чмола, опісля з 1921 р. по 1941 о. Яків Тарнавський, який похоронений на сільському цвинтарі. Родина о. Якова емігрувала до Канади, де на душпастирській ниві трудиться його син Володимир, який пішов слідами батька. Опісля, культурно – освітню працю проводили свідомі селянські провідники і головно студенти. Вони організовували вистави, концерти.

З 1920р. в селі діяв ревком. У 1939р. встановлено Радянську владу.

Від 22 червня 1941 р. нависла над Україною чорна хмара фашистської окупації. 6 липня на Чортківщині настав режим насильства, грабунків і терору, який тривав 32 місяці, внаслідок чого кількість населення регіону зменшилось на третину. Здійснювались масові розстріли людей також в Улашківцях, особливо в лісі на “Дачі Галілея”. Насильно вивезено з села багато хлопців та дівчат на каторжні роботи до Німеччини. У квітні 1944р. після запеклого бою німці відступали. За собою спалили близько 50 господарств. Тоді на фронт пішло 400 місцевих жителів, з яких 80 загинуло, а 180 – листовно нагороджено. Люди, які брали активну участь у боротьбі проти окупантів, створили поліцію “Січ”. Біля сільської парафіяльної церкви був написаний великий курган.


Паломництва на Ясну гору в Улашківцях

З давніх-давен, в різних країнах світу людство відбуває “паломництва, прощі, “богомілля”– подорож до святих місць, ”місць ласк” на відпуст, де молитва особливо діюча. Церква розрізняє велике (Єрусалим і Рим) і мале (до місцевих святих) паломництва.”

Вже, почавши “від ІІІ ст. перед приходом Христа, ізраїльтяни мали звичай відбувати побожні паломництва до місць, де Бог об’являвся патріархам, а потім до святинь, зокрема Єрусалимської. Цьому звичаєві колись також піддався Ісус Христос, Пречиста Діва Марія та Йосиф з далекої Галілеї, які щороку ходили до Єрусалимської святині на свято Пасхи.”

Від ранніх часів, перші християнські громади, що повставали на руїнах поганства, спішили тисячами до Святої Землі, до місць, які освятив Ісус Христос - Вифлеєм, Єрусалим, Назарет, святі апостоли і мученики, або до місць об’явлень, чи чудес, щоб випросити помочі в труднощах, робити діла покути, або дякувати за одержані ласки.

“З часом ці паломництва прибрали дуже великий характер так, що поганський римський цісар Гадріян біля 100 р. наказав на місці де сьогодні стоїть Церква Божого гробу побудувати поганську святиню. А в 325 р. мати цісаря Константина Великого Олена віднайшовши хрест Ісуса біля стіп Голгофи започаткувала тим самим велике почитання та паломництво.”

Сьогодні, до найвизначніших християнських місць прощ і паломництва належить: Свята Земля, Рим, де спочивають мощі святих верховних апостолів Петра і Павла, та Марійські відпустові місця – у Люрді, Фатімі, та сотні інших, в тому числі й українські.


Проща на відпуст, по оздоровлення душі і тіла

Проща чи паломництво – це прекрасна, давня українська релігійна традиція, яка свідчить про глибоку релігійну набожність українського народу.

На Україні-Русі паломництво, як суспільне явище виникло ще відразу після запровадження та зміцнення християнства. Це – ходіння до Святої Землі, до Палестини, Господнього гробу. “Вже в ХІ ст. з’явились прочани. Тоді утворився особливий тип прочан-професіоналів (“каліки перехожі”), що подорожували від одного місця до іншого, на прощу.

Про мандри українців згадується навіть у творах усної народної творчості: билини про Василя Буслаєва, в літописах за 1163 р., в книжних легендах – Києво-Печерський патерик, та інших. “Прочани (мандрівники) розносили по світах відомості про Русь і знайомили українців з тими дивами, які їм пощастило побачити в чужих країнах. Ті ж паломники, що не вдовольнялися усними розповідями, бралися за перо. Так виникла паломницька література або літературний жанр так званих “хожденій”. Найвидатнішою пам’яткою цього жанру є “Житіе и хожденьє Данила, руськия земли игумена”. Книга – паломник” і “Странник” – паломницькі записки, що вийшли з-під пера Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200-1202 рр. і описав усе бачене.”

Про прощі до святих місць згадує Іван Крип’якевич: “Побожні люди часто відбували прощі до святих місць. Такі прочани, були в особливій пошані й діставали захист при церквах і монастирях. Вони відвідували українські святощі або йшли у далекі дороги: до Царгорода, на Афон, до Єрусалиму, часом на Захід до Барі в Італії, де були мощі св. Миколая, й до Риму. Найбільшу славу мали паломники, що верталися з пальмами зі Святої Землі.”

“З часом прочанство так поширилось, що духовенство мусило гостро виступати проти нього. “Краще бути добрими, сидячи дома, як ходити на прощі, - навчали священики. – Багато прочан ходить тільки тому, щоб нічого не робити, мандрувати й даром їсти та пити.” Зле мовляв, роблять ті, що легкодушно присягаються йти в Єрусалим, - таким треба призначити церковні кари, “бо ці присяги нищать нашу землю…”

Отже, традицією паломництва і прощ на відпуст до чудотворних місць з давніх-давен відзначається український народ. Серед українських відпустових місць, завжди найбільшою побожністю відзначались місця, де знаходились чудотворні Богородичні ікони. Колись, “особливо шанували Печерський монастир – туди сунули найбільші юрби прочан. У великій пошані були ікона Пирогощі в Києві та Вишгородська,” а також чудотворна ікона Успення Божої Матері в Десятинній церкві, “Оранта” у св. Софії Київській, Холмська, Белзько - Ченстоховська, Іржавнцька, Почаївська, Теребовлянська, та багато-багато інших Богородичних ікон.

На протязі княжих, козацьких та гетьманських часів по сьогодні, не зважаючи на важкі комуністичні часи, традиція прощ все жива. В різних регіонах Україні є десятки відпустових місць, в яких знаходяться чудотворні ікони Пречистої Діви Марії та інших святих. Славляться на цілу Україну, а то й за її межі – прощі до Улашковець, Гошева, Зарваниці, Крехова, Погоні, та інші відпустові місця. Туди спішать маси прочан, щоб скріпити сили душі, підірвані турботами життя, щоб станути там, де небо зустрічається з землею. Один духовний про такі місця писав: “Провидіння Боже в своїм безконечнім милосерді наповнило землю водами, які оживляють усе тілесне, але, також наділило деякі місця на землі джерелами ласк, “вічної води”, де душа очищується від гріховного бруду, ублагороднюється і примирюється з Богом.”

Про Марійські відпустові місця Папа Іван Павло ІІ так говорив : “Вони відбивають материнство Марії, вони немов маяки. З яких благословенний образ Матері Господа веде народи шляхом миру та християнського життя. Як привілейовані місця навернення, покути та примирення душ з Господом, вони також виявляють материнську дію Марії в душах, як центри поглиблення віри та роздумів вони вказують на те, що Пресвята Діва Марія, як майстриня молитви, веде душі у глибини таємниці Вчоловіченого Слова та Церкви. Марійські храми – це визначні місця зустрічі з Богом. В них б’ється серце християнського люду. Там відчувається близькість допомоги Марії, яка обдаровує людські душі силою та міццю”.

Про те, чим саме є паломництво пояснює отець Николай Вояковський: “Паломництво є ділом покаяння, бо воно вимагає багато трудів та великих жертв. Це є прилюдне визнання віри і наглядне свідоцтво життя людей згідно з релігійними засадами. Паломництво є дуже важливим чинником в житті кожної людини, бо з досвіду відомо, що прощі спонукали багатьох людей до основної поправи життя.

Паломництво є нагодою достойної заслуги за самопожертву, за труднощі мандрівки, за різні невигоди. Паломники прилюдно маніфестують свою набожність, чим спонукають інших до вияву своєї релігійності. Тоді також сильна надія на вислухання молитов є для інших прикладом віри у чудотворну поміч Пречистої Діви Марії. Небажання відбути паломництво суперечить церковній традиції, є виявом гордості та незнання релігійності предків. Бажаючи взяти участь у якійсь прощі, треба зважати на те, щоб вона не стала перешкодою у виконанні станових обов’язків, як також не можна нарікати на те, що через певні причини не можна взяти участь у якійсь прощі А треба духовно политись до цієї відпустової Церкви і з далекої віддалі просити пречисту Діву Марію про поміч у потребах.”

“Велич і мета справжньої прощі на відпуст – осягнути благодать і зцілення, оздоровлення душі, а часом і тіла. Бажаючи бути вислуханими, треба поглянути понад усе дочасне, на вічну вартість Божої Благодаті і на дорогоцінність ласкавого вислухання нашої просьби. Паломництво є поєднане з набожністю та умертвленням. Тому потрібно приготувати душу, щоб бути звершено чистими; ревно і побожно молитися і зобов’язати себе якимось справжнім зобов’язанням. Приносячи просьби потрібно дотримуватись доручення самого Христа, приносячи насамперед духовні справи, а відтак – дочасні речі, жертвуючи своє благочестя в дусі і з довір’ям. У всіх відправах потрібно заховуватись гідно та достойно, зберігаючи приписані правила в часі відпусту. Треба старатись, щоб кожна річ служила до освячення і остерігатися всього, щоб могло принести згіршення.”

Паломництва до улашківської святині пов’язані найперше з чудотворною іконою св. Івана Хрестителя, яку з собою в 1315 р. принесли перші монахи, та через яку відбулося багато чудес. Після відступу турків із східного Поділля Улашківці стали розростатись у великий ярмарковий осередок.

Завдяки старанням митрополита Атаназія Шептицького, у 1738 р. монастир дістав право на восьмиденний відпуст в день Різдва Івана Хрестителя . Щороку, аж до другої Світової війни на празник св. Івана Хрестителя,

7 липня, в Улашківцях відбувалися великі прощі та ярмарки, на які люди прибували з різних кінців світу.

Крім чудотворного образу св. Івана Хрестителя в улашківській монастирській Церкві знаходиться чудотворна ікона Матері Божої подарована Церкві в 1765 р. родиною Раціборських - Добринських, що вславилася великими та багатьма чудами, про які описано.

На потязі століть до улашківських чудотворних ікон на відпуст сходилися численні паломники. А відпустів монастир мав аж кілька: на Різдво Пресвятої Діви Марії, Різдво св. Івана Хрестителя, який був найдовшим і найславнішим відпустом, бо тривав аж вісім днів, а також, у празник Усікновення глави св. Івана Хрестителя і деякий час на Преображення Господнього, а від 1738 р. теж на Благовіщення Діви Марії, бо так названо нову церкву, що в 1738 р. перенесли на гору. Від недавна, монастир також наділений ще одним відпустом – у свято св. свщмч. Йосафата, якому є посвячена невеличка капличка на монастирському подвір’ї, побудована неподалік від Церкви, що служить власне для відпустових відправ.”

Страшні часи прийшлось знести Святойванівській улашківській обителі, та ані війни, ані комуністичний режим не знищили його духу, людської пам’яті та набожності до улашківських чудотворних ікон. Після відкриття Церкви та повернення ікон на їх давнє місце, Улашківці з кожним днем розростаються у щораз то більше відпустове місце. Народ, як колись горнеться до стіп Пречистої Діви Марії та св. Івана Хрестителя, шукаючи в них захисту серед розбурханого моря життя, просячи в них ласк у своїх труднощах, нещастях, слабостях.

о. Теодозій Крецул, ігумен монастиря розповідав, як “в минулому здавалось, що після стількох років забуття та невірства ніколи не стане реальністю віднайдення улашківському монастиреві його давньої великої слави та розголосу. Однак, після стількох років забуття, монастир поступово знову повертає свою втрачену, забуту славу. Відновляється традиція великих відпустів, особливо в день Різдва Івана Хрестителя з його традиційним ярмарком, хоч і не таким великим, як колись.”

Також, отець Теодозій Крецул організовує різні поїздки і прощі до відпустових місць, зокрема до монастиря св. Отця Миколая в Крехові. Там, у величному, оновленому храмі, подібно як в Улашківському, сяють у своїй красі та величі аж дві чудотворні ікони Матері Божої Верхратської та святого Миколая. Монастир здавна знаний своєю апостольською діяльністю й великими відпустами, на які тисячами поспішали паломники з різних сторін України і світу.

За стараннями ігумена монастиря о. Теодозія Крецула та з благословення владики - ординарія ще тодішньої Тернопільської єпархії Михайла Сабриги, на протязі цілого Ювілейного 2000 року Улашківська монастирська церква була наділена особливим відпустом та можливістю переходу вірних через Святі Двері, для тих, хто не мав можливості поїхати до Вічного Міста Риму. Саме, під час того Ювілейного Святого року відбулося надзвичайно багато паломництв до улашківської святині. Сюди приїжджали люди не тільки з Тернопільщини, але й Львівщини, Чернівців, Івано-Франківська та інших областей України.

Традицію проведення таких Ювілейних, чи Святих років започаткував у 1300 р. папа Боніфатій VIII. Такий рік, надає вірним повне прощення, запевняє відпущення всіх дочасних кар через заслуги і спільність святих. На протязі своєї історії, Церква провела вже 27 таких Ювілейних Святих років.

Підсумовуючи, варто зазначити, що паломництво чи проща, це завжди важлива хвилина в житті прочанина. І хоч, напевно в різних часах, по-різному проявлялася проща, та напевно вона завжди нагадувала про особисте паломництво слідами Спасителя, до досконалості, “до звершености чоловіка, до міри повного зросту повноти Христа”. (Еф. 4, 13.) Ось, чому кожний, хто приїжджає в Улашківці з розбитим серцем чи тягарем своїх проблем, їде зовсім іншою людиною, піднесений на дусі та покріплений ласками та благодаттю, що спливали на нього під час його перебування у стіп чудотворних ікон.


Чуда за посередництвом улашківських ікон

Вже кілька століть Улашківські ікони Матері Божої та Івана Хрестителя, славляться своїми чудесами. Молячись до них, за їх посередництвом люди отримували численні ласки, зокрема чуда оздоровлення. Завдяки цьому, Улашківці стали місцем відпустовим, місцем незліченних паломництв. Про усі чудесні події, які відбулись при Улашківських чудотворних іконах не можливо описати, через відсутність монастирського літопису. Збереглось декілька фактів чудесного оздоровлення записаних у ХVIII ст. самими свідками під присягою і власноручним підписом, які у вигляді переписаної копії знаходяться в архіві Улашківського Святойванівського монастиря.

На початку, кілька речень про ікону Матері Божої, про її чудодійність ще перед тим, як родина Добруцьких-Раціборських приїхали до Улашковець та віддали її до монастиря. За словами цього подружжя: “цей образ на протязі дев’яти тижнів цілий був мокрий наче спотівший, хоч приміщення було сухе і не мало в собі жодної вологи. Крім поту, щоки та уста Богородиці постійно було зранені, виступали каплі крові, і хоч за кожним разом старалися їх обтерти, то вони й так, наче недоткнені знову з’являлися. У ночі, часто було чути, як якась Пані стоячи біля стола співала гарним, неземним голосом. Коли Раціборські підводились зі сну, то бачили, що ікона Богородиці не висить на стіні, а стоїть на столі. Гаки ж, на яких Вона висіла, залишались на стіні зовсім не торкнуті. А лампа, яка висіла перед образом, стояла на землі і горіла так, ніби хтось спеціально її туди поставив.”

Пан Симеон Раціборський, про якого згадувалось скоріше, “кільканадцять тижнів лежав у важкій недузі. Хоч кликав до себе різних лікарів, щораз більше слабшав. На думку лікарів, - по трьох годинах мав віддати Богові духа. Отож, прийняв Святі Тайни. Під намовою своєї дружини, зітхнув до цього образу, просячи про повернення здоров’я. Зараз же підвівшись з ліжка, попросив поїсти, а наступного дня їздив верхи на конях так, ніби ніколи не хворів. Довідавшись про це лікар, який його доглядав, не вірив, що хворий живе, аж доки сам його не побачив.”

“Ми, Симеон і Катерина з Добруцьких - Раціборських, присягаємо Господу Богу Всемогутньому в Тройці Святій Єдиному, що всі ті вище представлені події і чудеса, а також ті, які через коротку пам’ять не можемо згадати є правдиві і ретельні. Коли ми виїжджали на тутешнє господарство, люди дізнавшись, що беремо із собою образ збіглися цілим селом і просили нас, щоб ми цей образ не забирали. Цілим селом супроводили нас аж далеко в поле з великим плачем і риданням.”

„Дівчина на ім’я Анастасія зі с. Свірковці, була сліпа на одне око. Не бачила більше, ніж 12 років. Коли клякнула перед тим образом, просячи Найсвятішу діву Марію про повернення зору, тут же прозріла.”

“Маріанна Ольшецька стверджує, що протягом шести років терпіла на сильний біль голови. У вухах був постійний шум, і більше нічого не чула. Ціле її тіло так тремтіло, що її треба було годувати, щоб хтось інший підтримував її голову. З милосердя люди привезли її до монастиря оо. Василіан, коли переносили туди образ. Як несли образ на гору, вона, зітхнувши до Найсвятішої Діви Марії, просила про злагіднення болю і тремтіння. Нараз отримала відчуття, ніби куля влетіла їй до одного вуха, а з другого вилетіла. Вона впала на землю і почала кричати, що її прострелено. Коли люди її піднесли, вона вже чула, хто що говорить. Власними силами зайшла до церкви і впала хрестом перед великим престолом, де був вкладений чудотворний образ Божої Матері. Тремтіння і всі болі припинилися.”

“Іван Мельнищук, син Олекси з Зеньковець, був так важко хворий на ноги, що не міг встати з ліжка. Коли ж пожертвувався до Улашківського образу Непорочної Діви Марії, відразу став зовсім здоровий.”

“П. Стадничка зі с. Варовець розповідає, що її маленька донечка кільканадцять тижнів важко хворіла. Не приймала ніякої поживи. Подавала лиш той знак життя, що дихала. Мати принесла її перед образ Непорочної Діви, клякнула. Раптово дитина почала плакати, потім поїла. І ще довго жила.”

“Анастасія Маконнічка визнала, що протягом дванадцяти тижнів не могла ходити через нагноєння на нозі, що дуже набрякла. Коли вона пожертвувалася до Улашківського образу Божої Матері, в одній хвилині струп з ноги спав. Наступного дня вона могла уже пішки піти до церкви. А її чоловік, Іван Маконнічук в 1774 р. терпів надзвичайний біль у коліні лівої ноги: мав на ньому велику гулю, так що не міг згинати ноги. Коли ж одного разу приклякнув з болем, внутрішньо зітхнув з тими словами: “Мати Божа, зображена на цьому образі, чув я, що Ти -  чудотворна. Бачиш тепер сама, який я нездатний, клякнувши віддати Тобі належну честь. Зволь же ласкаво для слави імені Сина і Бога, котрого голубиш, і Твого оздоровити мене”. Наступного дня, вставши, ані болю він не відчував, ані знаку гулі вже не було.”

“Станіслав і Анна Воловецькі мали троє дітей: Марію, Аполлонія і Вавринця, які одного ранку так занепали, що до вечора вже й духу не було в них чути. Коли смеркло, - їх помили і вбрали, як треба до гробу. Батьки повклякали і з великим плачем почали просити Непорочну Діву, відому з чудес в Улашківському образі, обіцяючи піти пішки з Ягільниці до Улашковець. Діти одне за другим почали ворушитися, а потім вставати. Старші попросили їсти, а молодше заплакало. На подяку Пречистій Діві, разом з дітьми пішки прибули до монастиря.”

“Параска Бартнічка з Улашковець була зовсім осліпла. Пані Раціборська порадила їй піти до монастиря оо. Василіан, в Улашківці, та лежати хрестом перед чудотворним образом Найсвятішої Матері. Туди її завели, і коли вона лягла хрестом, зараз же побачила перед собою землю, а потім підвівшись, так добре бачила людей, що кожного могла розпізнати. Нарешті, коли один чернець протер їй очі хустинкою, до неї цілковито повернувся зір, і бачила, так як перед тим.”

“Тереса Беньковська з м. Янова, важко занедужала, не могла вимовити навіть слова. Коли вже вважали, що вона померла, збиралися одягати як покійну, її мати Ядвіга Краєвська, виконуючи її прагнення: жити, кілька днів перед тим при чудотворному образі Матері Божої, поспішила якнайскоріше до Улашковець, не надіючись, очевидно, застати доньку живою після повернення. Там, слухаючи Святу Літургію, перед престолом Божої Матері віддала доньку ласкавій опіці Діви Марії. Тієї ж години донька, пізнаючи навколо себе людей, заговорила: “Радуйся, Маріє Діво”. Люди дуже дивувалися. А поки мати повернулася, Тереса власними силами підвелася з ліжка. Була цілковито оздоровлена. Стверджене під присягою власноручним підписом дня 25 червня 1776 року.”

Багато чудес діялось також за посередництвом св. Івана Хрестителя, ікона якого знаходилась у печерній каплиці:

“24 лютого 1761 р. Ядвіга Краєвська з Кобилавлок визнала під присягою, що протягом цілого року терпіла такий нестерпний біль і запаморочення голови, що як тільки хотіла перейти з місця на місце, відразу через непритомність розбивала собі голову до стіни чи дверей. Довго і за немалий кошт не змогла отримати від лікарів жодного покращення здоров’я. Від пані Стемковської з Залісся довідалася про печеру св. Івана Хрестителя в с. Улашківці. Потрапила туди і була покладена хрестом без пам’яті. Приходячи до пам’яті наперед вона усвідомила, що священик вийшов правити Службу Божу. Невдовзі отримавши цілковиту свідомість, схопилася на коліна, щоб подивитись на чудотворний образ св. Івана Хрестителя та подякувати йому. А болю голови - ані найменшого, вже не відчувала.”

“Анна Сива із с. Білого, біля Чорткова, була одержима півтора місяця. В липні 1761 р. при участі в екзорцизмі о. Йосафата Лозинського ЧСВВ в монастирській каплиці св. Івана Хрестителя була звільнена від сатани.”

“12 січня 1762 р. Симон Кривий, син Юрія, міщанин з Озерян, бувши опанованим сатаною протягом трьох тижнів, за ласкою св. Івана Хрестителя в Улашківській скелі при участі в екзорцизмі о. Йосафата Лозинського ЧСВВ став оздоровлений.”

“20 червня 1766 р. А. Гаєвич підтверджує власноручно, що був у важкій недузі, покинутий лікарем, прийняв Святі Тайни, як перед смертю. Але, як тільки вчинив обітницю св. Івану Хрестителеві в чудотворному Улашківському образі, - несподівано виздоровів.”

“Микола Терлецький з Полонець протягом трьох місяців мав таке запаморочення чуттів, що в день і в ночі говорив дивні речі, робив різні шкоди, гриз на собі тіло, калічив собі пальці. Коли в такому стані став ще одержимим, то й кілька чоловік не могли його втримати. Возили його по різних святих місцях, та він не зміг там очиститися. Врешті приведено його до образу св. Івана, що був у скелі під опікою оо. Василіан. Тут він був оздоровлений.”

Всі, вище описані чуда при іконі св. Івана Хрестителя, є списані в хроніці Святойванівського Улашківського монастиря, і як зазначено там же, - “підтверджені при свідках власноручними підписами і присягою, затвердженні актом Канонічної візитації 9 липня 1774 р.”