Бучацька Єпархія УГКЦ Про Владику Якова Тимчука

Пошук

 


Designed by:
Site hosting Joomla Templates
Web hosting services
Iсповiдик вiри Друк e-mail

На спомин 20-річчя з дня смерті.

Преосвященний Владика Кир Яків (при народженні Ярослав) народився в 1919р. в селі Дуплиська Заліщицького району. Батько Григорій Тимчук був протягом багатьох років дяком в с. Дуплиська, на могилі батька написано, що похований довголітній дяк села Дуплиська. Любов до Бога і прагнення йому служити передалось дітям – старший  син Євген – о. д-р Єронім, 2-й син Ярослав – Владика Яків, 3-й син Нестор став лікарем, одна з 4-х сестер (а всіх було семеро дітей) Савина закінчила факультет англійської мови в Чернівецькому університеті в липні 1992р. Слуга Божа стає василіянкою і приймає монаше ім`я Софронія.

В 16 років Ярослав стає ченцем Бучацького монастиря оо. Василіян і отримує ім`я Яків. Потім були Крехівський монастир, духовна семінарія в Кристинополі. В м. Ярославі (Польща) 1943р. рукоположений у священики.

Свою першу Святу Літургію відправив у Гошеві на Ясній Горі. Згодом з приходом радянських військ став парохом Чортківської церкви Св. Покрови. Із спогадів о. Якова: - То було вже в Чорткові. Вночі прийшла одна жінка і дуже просила прийти охрестити дитину. Я пішов. Батько дитини був військовий. Десь за 3 чи 4 місяці приїхали військові і сказали негайно збиратися. Куди я не знав, але всю дорогу молився. Військові сказали, що мене чекає начальник НКВД, тому я не знав чого чекати. Яке ж було моє здивування, коли в начальнику я впізнав батька охрещеної мною дитини. Він відвіз мене в тюрму. Підійшовши до однієї з камер, я побачив там рідного брата Нестора . Пізніше мені розповіли , що Нестора знайшли під час обшуку в соломі на стриху однієї з хат в с. Лисичники (а це був початок 1945р.). Він лежав хворий без свідомості, але в руках тримав автомат. Начальник НКВД сказав, що як мій боржник може відпустити брата, але при умові, що той більше в село не покажеться і не візьме в руки автомата. Мама «впізнала» в с. Угриньківці в одному з убитих хлопців свого «сина» і ревно поплакала над убитим , А Нестор закінчив Ів. Франківський медінститут і в с. Дуплиська показався аж в 1965р. на похороні мами. Настав 1946р. « Ударте пастиря і розбіжиться стадо» Уряд Сталіна організовує т.зв. (групу Воссоедінєнія УГКЦ з московською Православною Церквою). Отець Яків, як і більшість священиків УГКЦ, переходить на нелегальне становище. Працює в музеї м. Коломия, в аптеці в Копичинцях, на цукрозаводі «Хрещатик». Однак скрізь недовго, тому що скрізь погрози і переслідування КГБ. Це ж стосувалося і родини.

В м. Коломия, де мешкали Тимчуки (хоч о. Яків офіційно був прописаний у с. Малехів Львівської обл., а о. Єронім в Вижниці Чернівецької обл.) не раз приходили товариші з обшуками, сусідам пояснювали, що там живуть баптисти, тому за ними треба наглядати. Там проживали сестрині діти, і вони не раз, ідучи з школи, попадали на допити в КГБ. Тільки пізно ввечері діти приходили плачучи додому. Вже в 1978 р. до нас в хату в Заліщиках, прийшли два молодики перевірити паспортний режим. Оббігли всі кімнати. Нікого зайвого не знайшовши, розписалися в будинковій книзі і пішли. Коли через декілька днів я звернувся в паспортний стіл і запитав начальника, що то за перевірка, вона, прочитавши прізвища сказала, що таких не знає і ніяких перевірок останнім часом у Заліщиках не було.

о. Яків багато читав, цікавився літературними новинами, пояснюючи це тим, що кожний священик, який себе поважає, повинен знайти спільну мову з людиною будь-якої професії. Ходив, одягаючись просто, щоб не кидатися постороннім в очі, але акуратно, кажучи, що не одяг прикрашає людину. А одним людям на таке зауваження відповів, що вони гарно одягаються, то це добре, але погано, що в них книжки порозкидані на стриху. Отець Яків любив повторювати слова великого поета «кожен думай, що за тебе мільйонів світ стоїть. Що за долю мільйонів мусиш дати ти одвіт». Ще 16 грудня 1988р., збираючись до Чорткова, о. Яків переночував у мене вдома в Заліщиках, ранком поскаржився, що щось вночі йому було важко дихати, (а владика переніс на ногах інфаркт міокарда) про що неодноразово свідчили зроблені кардіограми. На моє зауваження, що треба трохи полежати, підлікуватись, відповів: «Як це лежати? Там люди чекають на мене, щоб почути Боже Слово!» І поїхав, щоб вже повернутися до Заліщик у домовині.

Після похорону о. Владики Якова Заліщики ожили, повернулися в лоно греко-католицької Церкви. В 1988р. о. Я.Лесів (який пізніше загадково загинув у автокатастрофі) який був на похороні о. Якова писав: (Українська греко-католицька Церква жива – це більше 5млн. віруючих, 8 єпископів, 300 священиків. тайно висвячуються священики, тайно сповідуються християнські обряди, тайно хрестять дітей, тайно хоронять, тайно моляться і просять у Бога мужності і спасіння). Від свого імені і від імені родини покійного хочу висловити щиру вдячність всім, хто не забув о. Владику Якова Тимчука і прийшов пошанувати 20-у річницю від дня упокоєння слуги Божого.

(Щоб усі ми були, отче, єдині)

Ярослава та Василь Гарбузяки
 з родини Тимчуків

Промова на Академії Владики Якова Тимчука, ЧСВВ

На протязі різних епох історії на українському блакитному небі з'яв­лялися ясні зорі, що вказували нашому поневоленому народові дорого­вкази серед небезпечних звилистих шляхів й не дали йому загинути. Істо­рія нашої Батьківщини від княжих часів є суцільною жертвою кращих синів і дочок за волю Церкви і України. Велика заслуга у духовному й національному відродженні нашої Батьківщини наприкінці XX століття справедливо належить нашій нескореній УГКЦ, свідченням чого були радісні події 1989 року. Вагомий внесок у виході нашої Церкви з катакомб зробили також миряни Чорткова. Чимало вірних вашого міста брали участь у ланцюговому голодуванні на Арбаті в Москві, а також в інших акціях духовного і державницького спрямування.

Українська Церква завше була головною рушійною силою нашої історії, як це ствердив наш відомий церковний історик о. Атанасій Великий, ЧСВВ. За твердженням істориків загально визнано, що започаткування нашої історії збігається з процесом християнізації наших земель. З огляду на несприятливі обставини політичного становища нашого народу впродовж довгих століть, Українська Церква стала рушійною силою захисту етнічної субстанції та визвольних змагань. У княжі часи Церква проповідувала необхідність оборони Батьківщини перед східними кочівниками, що загрожували тоді українській державності та промовляла до сумління наших предків бути готовими на найбільшу жертву. У період наступних окупацій цей захист відбувався у проти-ставленні віри батьків вірі окупантів. У ці буремні часи Церква була основним елементом визвольного процесу і голосом сумління. До початку XX століття підневільне становище унеможливлювало існування національного і державницького проводу, внаслідок чого Церква була змушена перебрати на себе ініціативу провідника народу у його змаганні до волі. В часи підпільного існування нашої Церкви ми мали велике щастя мати у її проводі героїчних подвижників й сповідників віри. Цими подвижниками від нашого Василіянського Чину були підпільні владики Йосафат Федорик, Софрон Дмитерко і Яків Тимчук, підпільні протоігумени Пахомій Борис і Дам'ян Богун. На Тернопіллі духовно трудилися єромонахи Єронім Тимчук, Йосафат Алеськевич, Йосиф Ридель, Иосиф Кушнір та інші.

Всечесніший отче Апост. Адміністраторе Бучацької Єпархії! Високопреподобні і Всечесніші Отці, Преподобні Брати і Сестри! Дорогі у Христі Брати і Сестри!

Складаю особливу подяку Вам, Всечесніший отче Дмитре, і Вам дорогі парохіяни Чорткова за запрошення взяти участь у вшануванні пам'яті Владики Якова Тимчука, який займає почесне місце серед наших Українських Сповідників Віри. Ми зібралися сьогодні, щоб вшанувати пам'ять й проаналізувати його подвижницький шлях цілопальної жертви й свідчення віри, котрий прийшов на світ на Тернопіллі у с. Дуплиська Заліщицького району. Багатою і славною є історія Тернопільщини і вашого міста, де в часи підпілля проживали і невтомно трудилися ОО. Василіяни.

Постать владики Якова повинна пробудитрі в усіх нас сумління, незалежно від конфесійної чи політичної приналежности, й вчинити відповідальними за ці глибокі кризові явища, які сьогодні переживаємо: кризу державности, кризу влади, економічну кризу, що остаточно призвели до кризи духа.

Вдивляючись у постать вашого великого краянина владики Якова намагаймося відчути свою моральну відповідальність перед Богом за долю Церкви і України, якою має бути передусім наша християнська бездоган­ність і святість життя.

За останні роки чимало зроблено для висвітлення життя і діяльности Мучеників і Сповідників віри нашої сучасности в другій половині XX сто­ліття, їх духовну спадщину маємо сьогодні сприймати, як наш дороговказ в усіх царинах нашого життя та її поширювати і виховувати на ній прий­дешні покоління. Великою втратою було б, якщо б дещо затратилося із подвижницького і героїчного життя наших Сповідників Віри.

Сьогоднішня наша академія радше нагадує зібрання дітей навколо Батька, Вашого Краянина, який хоча у часі віддаляється від нас, сьогодні минає 20 років, але духовно стає щораз ближчим. У нинішних умовах свободи маємо можливість бачити виразніше усе, що Владика Яків для нас вчинив і яку духовну спадщину нам залишив.

Вважаю за доцільне навести декілька прикладів із життя Владики Якова. Блаженної пам'яти патріярх Йосиф Сліпий у своєму заповіті писав: "Християнська Родина і Рідна Українська Школа - це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь". Владика Яків виховувався в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. У родині Тимчуків було семеро дітей: три сини і чотири дочки. їхній батько не шкодував грошей на навчання і виховання своїх дітей. Отож і не дивно, що обидва його сини Євген і Ярослав вступили до Василіянського Чину і згодом стали єромонахами, а дочка Савина пішла до Сестер Василіянок.

Молодший брат Ярослав маючи 16 років вступив до ЧСВВ й вибрав собі чернече ім'я Яків. В 1943 році був висвячений на священика. Здібного молодого єромонаха настоятелі Чину за благословенням блаженного священомученика Григорія Хомишина скеровують в Чортків, де о. Яків служив парохом у церкві св. Покрови до 1946 року. Тут НКВД змушував о. Якова перейти в московське православ'я. Мужній молодий єромонах не зрікся католицької віри. Відправивши останню св. Літургію у храмі, він попрощався з парохіянами і перейшов на нелегальне становище.

Отець Яків Тимчук впродовж 45 років священичого і 53 років чернечого життя невтомно засівав зерно Боже зміцнюючи народ в надії не тільки в визвольну перемогу нашого народу, але також у моральну над тим злом, яке накидували різні окупанти.

Діяльність владики Якова обіймала широку мі сійну ділянку, що здобула йому любов і широке визнання вірних підпільної Церкви. У своїй місійній діяльності для широких народних мас Галичини отець Яків не шкодував труду, щоб об'їхати найвіддаленіші її куточки й своїм полум'яним словом та порадою вказати вірним шляхи до Бога.

Благородне серце владики Якова жило постійною турботою над долею рідного народу. Ось який спогад залишив про владику Якова його співбрат у Чині і святитель на єпископа владика Софрон Дмитерко: "єпископ Яків Тимчук був людиною незвичайної вдачі. Незвичаючи на переслідування і постійну небезпеку арешту, він був надзвичайно мобільним, всюди встигав, опікувався кожною душею, яка потребувала священичої допомоги. Завдяки його активності і неабияким організаторським здібностям по всій Галичині були організовані осередки III Чину Святого Василія Великого та гуртки Апостольства молитви. Ці підпільні мирянськіспільноти надзвичайно згуртовували людей, підтримували у них вогонь католицької віри, готуючи таким чином Греко-Католицьку Церкву до виходу з підпілля. Можна з певністю сказати, що завдяки таким душпастирям як блаженної нам'яти Єпископ Яків Тимчук наша Церква вистояла у роки переслідувань і зараз успішно виконує свою спасаючу місію серед українського народу".

Підпільний протоігумен о. Дам'ян Богун у своєму нарисі про діяль­ність Отців Василіян на Тернопільщині тепло згадує о. Якова Тимчука: "отець Яків мав щастя і не попав у радянські тюрми, хоч був дуже активний. Найважливішим місцем його праці був Чортків, де під час війни він виконував парафіяльну працю священика. Він розумів, що священик без тісної співпраці з вірними, які брали б на себе частину праці в парафії, не зможе багато зробити. З цією метою відновився 3-ій Василіянський Чин, який з давніх давен існував при василіянських монастирях... Отець Яків уклав правила для 3-го Чину і внів його членів заохотити до співпраці. Бог благословив його роботу. Такий гурток заклав він також у Львові; сюди приїжджав щомісяця з навчанням та всякою іншою послугою, а члени робили велику роботуміж вірними, були слугами апостолів... Отець Яків під час такої душпастирської роботи в Чорткові зовсім виснажувався... Не можна мовчки оминути такої події у його житті, як єпископська гідність. Владика Дмитерко повернувшись з тюрми, подумав про те, що треба мати якогось заступника та настуїшика. Тому висвятив на своє місце о. Якова Тимчука, який закінчив був василіянську науку теології, був дуже талановитий, а в праці невсипущий. Порозумівшись з настоятелами Чину, запропоновано йому було цей небезпечний тягар. Отець Яків погодився і владика Софрон висвятив його".

Для нас молодих василіян владика Яків був високим моральним авторитем, особливе враження справляла святість життя, мужність і надзвичайна працьовитість. Його відвага справляла враження також на ворогів. Отець Яків розповідав нам, як його затримав КГБ 1956 році в Тернополі за хрищення дитини. Кагебісти запитали його: "скажіть нам, чи любите Ви радянську владу? Хочете почути від мене правду, відповів о. Яків. Так сказали кагебісти. Я вашу владу не люблю і не маю за що любити". Мужня відповідь о. Якова сподобалася ворогам і вони його тоді відпустили. Про ревність і працьовитість владики Якова можу особисто засвідчити. Йдучи стародавною вулицею біля лялькового театру у Львові, я побачив старшого чоловіка, що тримався за серце і ледве стояв на ногах. Це було в 1986 році. Підходжу до того чоловіка, щоб надати йому допомогу і впізнаю о. Якова. Ми дещо порозмовляли, отцеві стало нібито краще. Владика сказав мені, що почувається не дуже добре, але все таки на зібрання до членів III Чину.

Своє свідчення про владику Якова склав вислужений протоігумен о. Йосиф Б удай: "перший раз я зустрівся з вл. Яковом Тимчуком в 1984 р. у Львові... Щомісяця приїздив владика до Львова і мав Богослужіння в кількох місцях. Коли я прийшов до хати, то св. Літургія вже розпочалася. Вл. Яків стояв біля престолу у вишитій сорочці, облечений тільки в єпитрахиль. Ціла його постава, а особливо обличчя випромінювало якусь неземну ясність і радість. Я такого ще в житті не бачив. Під час проповіді та його духовна радість ще більше виявилася. Це для мене, молодого василіянина було великою підтримкою. Нас переслідують, гонять, саджають у тюрми, а ми не сумуємо, не плачемо, а духовно радіємо, що можемо брати участь у Христових стражданнях. І цей настрій єп. Якова передавався на усіх присутніх. Після Богослужіння кожний до нього підходив, радився і ми розходилися дякуючи Богові, що маємо такого гарного, мудрого і горіючого великою любов'ю до Бога і до людей священика. Ось таким, бл. пам'яти, о. Яків залишився у моїй пам'яті на все життя".

Владика Яків закінчив своє життя 20 років тому у вашому місті. Нехай подвижницьке і героїчне життя владики Якова пробудить у нашому серці тугу за святістю й заведе нас до спасіння у Господі. Його життєвий шлях слід представити нашій молоді, щоб він став дороговказом прийдешнім поколінням і щоб щоб вони виховувалися на його святості життя.

У планах Божого Провидіння наша УГКЦ внесла великий вклад у скарбницю Вселенської Церкви, засвідчила "вірність у терпінні... незчисленних українських мучеників у давніх і недавніх часах. їхні імена у більшості невідомі, але вони віддали радше своє життя ніж покинути свою віру". Катакомбний період підпільного існування нашої Церкви в другій половині XX ст. записаний золотими літерами у літопис Вселенської Церкви і нашого народу. Вселенський Архиєрей папа Пій XII назвав у ті часи переслідувану Церкву Мовчазною Церквою. Ця назва обрала свій початок з України, бо саме наша УГКЦ отримала цей почесний привілей започаткувати період новітніх катакомб.

Наприкінці минулого II тисячоріччя християнства Церква знову стала Церквою мучеників, "часто майже забутих невідомих вояків за велику справу Божу" як читаємо у апостольському листі папи Івана Павла II "Тегііо Мііеппіо асіуепіепіе". "Здобувши свободу, ми не можемо забути переслідувань і мучеництва.... - каже Вселенський Архирей - адже не­від'ємною частиною цієї нашої релігійної пам'яті є обов'язок пригадувати собі значення мучеництва...Спогад про мучеників не може бути стертий з пам'яті Церкви і людства". Цими героїчними подвижниками були чоловіки і жінки, які за словами папи пішли за Христом. Святіший Отець наполя­гає, що це свідчення про Христа не сміє пропасти й канути у забуття. Не­зважаючи на величезні труднощі у перші віки християнства Церква спро­моглася скласти списки про мучеників. Впродовж століть ці мартирологи постійно поповнювалися новими святими подвижниками.

"Почитання Святих не тільки ніяким епосом не противиться належ­ному Богові культові, - казав Слуга Божий Митрополит Андрей - але зна­менито причиняється до прославлення Бога. Почитаємо Святих як Божих слуг, як наших небесних Опікунів, які за нами вставляються і від Бога випрошують нам прощення гріхів і небесну благодать. Культ мучеників -каже Митрополит Андрей - виробляє в душах християн щось з того му-жества й відваги, якої треба, щоби життя віддати за віру. До почитання мучеників легко спонукати вірних, коли звертатимемо їх увагу на той правдивий скарб, що його має церква. А через те й громада...На особли­віше почитання - наголошує Митрополит Андрей - заслуговують наші Святі, себто ті, що є славою і прикрасою нашої Церкви і українського народу...Культ наших Святих є для українського народу тим важний, що підтримує і освячує християнську любов Батьківщини".

Сьогоднішнє наше вшанування 20 роковин відходу у вічність вл. Якова Тимчука не повинно проходити лише у ностальгічних спогадах. Ніхто з нас тут присутніх цього не потребує, бо усі ми уболіваємо за подальшу долю нашої держави. Керуючись світлим прикладом вл. Якова нам слід звернути увагу на майбутнє, як розгортатимуться події у нашій Батьківщині і що ми практично можемо зробити для її захисту, а також для захисту нашої Церкви, яка сьогодні зазнає чимало труднощів.

Не легко і надто повільно відбувається становлення нашої Церкви за останні 19 років свободи. Сьогодні, на жаль, у нашому церковному середовищі спостерігаються тенденції небажаного відчуження між духівництвом і мирянами, які нам не були відомі у часи підпілля. Ось, як розв'язання цієї ситуації бачив слуга Божий Митрополит Андрей у своєму звененні до священиків: "мусимо, Преп. Отці, ... зближатися до народу з любовію, приступністю, пожертвуванням засипувати той провал, котрий з причин різного стану суспільного міг би ділити священика і вірних. Зближаючись до народу, будем мусіли вже яко горожани, а тим більше яко пастирі, підпирати кожне змагання культурно-економічне, до якого люди наші рвуться".

Католицька церква є динамічною установою, постійно спрямованою у майбутнє. Цей динамізм у свою чергу вимагає від кожної духовної особи посвяти і мозольної праці над собою, чим керувався у своєму житті вл. Яків. Чого від нас сьогодні очікує народ? Лише одного - святости життя і безкорисливого служіння Господеві, Церкві та рідному народові. Отець Яків Тимчук у 40-80 роках минулого століття засвідчив це своїм життям і є для сьогоднішніх василіян яскравим прикладом. Нещодавно, 8 років тому ми пересягнули поріг надії, вступили у нове тисячоліття. Перед нашим народом продовжують стояти архискладні завдання у політичній, економічній, культурній і духовній царинах. Перед нашою УГКЦ стоїть сьогодні завдання морального відродження народу. Отож, ми духовні особи мусимо дати відповідь на виклики часу і бути свідомими нашої відповідальности перед Богом, Церквою і народом. Богопосвятні монаші спільноти нашої Церйви засвідчили глибоку віру у часи переслідувань. 19 років тому ми увійшли у новий етап історії. На нас сьогодні лягає обов'язок, як колись на о. Якова, дати свідчення нашому народові, допомогти йому узріти євангельську істину й нарешті примирити та з'єднати наш народ і тоді нас ніхто ніколи не зможе подолати. Нехай за Божою допомогою так станеться!

о. Віталій Дуткевич, ЧСВВ

Про Владику Якова (о. Тимчука)Яромир Чорпіта
дректор Чортківського районного
краєзнавчого музею,
Заслужений працівник культури України,
Член Всеукраїнської Національної Спілки
краєзнавців України

Спогади пов'язані з душпастирською
працею Єпископа Якова Тимчука у м. Заліщики.

За часів підпілля Греко-Католицької Церкви з 1946р. по 1990 р. дім за №39 по вул. Крушельницької був такою маленькою підпільною Церквою. В ті часи будинок не був такий, як тепер жовто-синього забарвлення, а - сірий, одноманітний, тому й був незамітний для ворожого ока.

В цьому домі, починаючи з 1956р. по 1975р. (час смерті) служив Святі Літургії та інші Богослужіння і проводив душпастирську працю о. Ярослав Мартинюк. До цього дому приїжджав Єпископ Яків. В роки 1976-1979 в цьому домі відбувалися зібрання жінок - монахинь III-го чину і Єпископ їх сповідав і приймав обіти. Все відбувалося при зачинених дверях і заслонених вікнах в будні дні. Ці жінки приїжджали сюди з різних сіл Заліщицького та Чортківського районів: з Дорогичівки, Мухавки, Колодрібки та інших.

Був час, коли ротягом декількох місяців Єпископ Яків нелегально без приписки проживав в сестри-монахині Килистини НДМ; на сьогоднішній день - це по вул. С. Бандери №86. Тут Єпископ теж проводив підпільно - душпастирську працю.

Довго Він ніде не затримувався, а переїжджав по багатьох селах і містах Тернопільської та Івано-Франківської областей. Причиною Його такого духовного, якби можна так висловитись, "кочування", був постійний нагляд і переслідування кадебистів та інших людей сумнівної волі. Неодноразово Єпископа ловили і затримували. Але щира і правдива любов до Бога усе перемагала і допомагала в молитвах і служінні нести Прославу Богу, добро Церкві та її вірним. Єпископ твердо вірив і надіявся на кращі часи для Христової Церкви, її пастви і стада.

Єпископ Яків був життєрадісною людиною; Його жаль і смуток були заховані десь глибоко. На обличчі Владики завжди ясніла тепла усмішка, особливо при зустрічі з дітьми. Він їх любив надзвичайною любов'ю і в їх присутності забував про всі непорозуміння і горе, яких можна було очікувати в будь-яку хвилину дня, а навіть і ночі.

Він добрий, справжній душпастир, бачив в дітях велике надійне майбутнє для Греко-Католицької Церкви, тому старався їх розуміти, вислуховувати, з ними щиро розмовляти і їх навчати. Діти горнулися до Єпископа, як до доброго батька, любили Його й одночасно любили і прославляли Бога. Так, таємно, але щиро і чесно душпастирював Єпископ Яків у нашому місті Заліщиках.

Ці спогади записав ще живий свідок цих подій і житель цього дому Володимир Мартинюк 7.12.2008р., в чому й підписуюсь:

Спогад Парасковії Красько, мешканки м. Заліщики про отця Якова Тимчука

Я маю невеликі спогади про О. Тимчука. Після звільнення із сталінських таборів ми приїжджали у відпустку.

У нас з чоловіком народився син Володя в 1956 році, на Півночі. Хрестили ми його у 1958 році, коли приїжджали у відпустку. Отець Тимчук здійснив обряд хрещення нашого сина на Рибацькій вулиці, у помешканні Гарбузяків. Хресні батьки Дануся Романко і мій двоюрідний брат Василь Смеречанський були близькими для нас людьми, а мій рідний вуйко також проживав на Рибацькій вулиці і був добрим сусідом для сім`ї Гарбузяків.

Отець Яків Тимчук добре знав, хто ми і звідки, тому таємно погодився охрестити нашого сина. Він благословив нас на те, щоб ми витримали всі муки, які терпіли політичні в’язні в ті часи.

Дочку Ірину хрестив отець Заєць, хрещення також відбулось в домівці моїх рідних по вулиці Рибацькій. Ірина 1962 року народження, також народилась на Півночі, її хрестили у двохрічному віці.

З діда-прадіда ми і наша родина віри греко-католицької. Молюся за отця Тимчука! І хай з Богом спочиває!

житель м. Заліщики Володимир Мартинюк

Пам’ятний спогад із мого життя

Отця Якова (Ярослава) пам’ятаю з раннього дитинства. Мої батьки, Боднар Стефанія та Іван, проживали по сусідству з його рідною сестрою Нусею. Пригадую, що в отця Ярослава був рідний брат, отець Євген. Рідко бувало, щоб вони приїжджали разом. Частіше приїжджав отець Яків, а отець Євген – рідше. Завжди він був скромний, акуратний, мало говорив. Ми (брат, сестра і я) як тільки бачили, що отець приїхав, бігли на подвір’я до цьоці Нусі, щоб побачити отця і привітатися з ним. Отець Ярослав гладив нас по голові, розпитував, чи ми чемні, чи слухаємося батьків і особливо запитував, чи ми молимося. Після цього йшов у хату і виносив нам гостинці – цукерки, печиво і смачний торт, який пекла його рідна сестра Савина. Ми чемно дякували і бігли похвалитися мамі.

Ще пригадую, що отець Яків кожного ранку з молитовником у руках ходив по саду і молився.

В часи радянської влади, коли було заборонено ходити в церкву, перед Великоднем кожного року отець Яків чи отець Євген приїжджали у с. Дуплиська до рідної сестри і святили великодні кошики. Разом із мамою ми (діти) ходили до цьоці Нусі. В хаті одна із кімнат була визначена у користування для отців. Там були присутні люди, які брали участь у Службах Божих, які служили отці Євген і Яків.

Дуже часто було так, що отці не добували того часу, на який планували свій приїзд. Ми малі цього не розуміли, але уже потім нам покійна мама говорила, що вони дізнавалися про переслідування і тоді ж ввечері через ліс ішли на станцію до поїзда у Торське.

Назавжди мені запам’яталось, як покійна сестра отців одного разу прибігла до нас до хати і просила маму заховати якийсь згорток із матерії. Мама заховала в шафу між одяг, а потім наказала, щоб ми нікому ні про що не розказували. Вже пізніше мама розповіла, що у тому клуночку були заховані священичі ризи, фелон і церковні книги.

Назавжди в моїй пам’яті залишився спогад про отця Якова, як доброго, розумного навчителя дітей і дорослих у нашому маленькому, але такому рідному для усіх нас селі Дуплиська, а також про усю родину наших сусідів Тимчуків. 

Олександра Боднар –
Топольницька із м. Заліщики

Спогади про о. Якова Тимчука

Пізнала о. Тимчука в 1956 році в м. Заліщики. В будинку мого брата Свіченюка Тараса, отець здійснив обряд хрещення його сина Юрка. Це був час найбільшого переслідування віри в Україні. Пересічна людина, яка особисто не була знайома з о. Тимчуком, навіть подумати не могла, що це священик. Він одягався в куфайку, в руці мав чорну дерматинову сумку. Надзвичайно скромний, життєрадісний, хоча поважно хворий. Життя та свобода його були в постійній небезпеці – відправляв Служби Божі, хрестив дітей таємно, не раз в моєму домі в м. Заліщики, а також в Чорткові у матері та пані Романовської, цьоці мого майбутнього чоловіка, якого (до речі) сам мені знайшов.

Сиділа я в тюрмі 11 років, як політичний в’язень, після звільнення в 1956 році повернулась в м. Заліщики, повинна була утримувати свою стару матір. Мене звільняли з кожної роботи, на яку вдавалося тоді влаштуватись, обливали брудом, намагались виселити з м. Заліщик. Про всі свої негаразди я розповідала о. Тимчуку, і він знайшов спосіб вирішення проблеми. Порадив вийти заміж, змінити прізвище. Повінчав нас отець Яків, виписав метрику латинською мовою, на зворотньому боці образочка (копію свідоцтва представляю). Таким чином я позбулася страшного морального тиску з боку КГБ. Мені дали спокій, і за це я безмежно вдячна о. Тимчуку.

 жителька м. Заліщики
Свіченюк – Мицко Ганни Іванівни

Спогади, спогади, спогади!

Вони і тривожні, і неспокійні, коли перекидати сторінку життя і праці моїх вуйків - Єпископа Якова Тимчука і о. професора Єроніма Тимчука. Вся їхня священича робота проводилася в підпіллі. Бо, як ми знаємо, греко-католицька церква була заборонена і їм нічого не залишалося, як піти у підпілля. Можна було жити легко і спокійно, але треба було підписатися на православіє, тобто зректися своєї віри. Вони не пішли цим шляхом і обрекли себе на поневіряння і знущання. Професор о. Єронім Тимчук отримав від радянської влади 10 років тюрми і таборів у Караганді, а через деякий час ще 2 роки примусових таборів на каменоломнях у Гребенові на Львівщині.

Їм не давали цивільної праці, бо проблема була в прописці. В містах влада відмовляла їм у прописці. Вони зупинялися у своєї сестри Савини Тимчук у м. Коломиї. Там їх часто арештували, звинувачуючи у порушенні паспортного режиму, затримували в міліції на декілька діб. То були важкі часи. За будинком в Коломиї постійно стежили і робили часті обшуки. Директор школи, де працювала Савина Тимчук вчителем, постійно дошкуляв їй запитаннями: "чому у вас в хаті образи на стінах? Ви вчителька - це недопустимо".

Отець Яків Тимчук був парохом церкви св. Покрови у м.Чорткові, пізніше служив підпільно. Його душпастирська робота займає великий відрізок часу на Чортківщині. Відправляв Богослужіння за закритими шторами і дверима, боялись що нагряне міліція, КГБ. Нас і нашу родину обзивали "сектантами", "попами" і т.д. Мусили терпіти. Були і радісні моменти в житті...

Пригадую собі Великдень...Кожного року в неділю раненько я привозив о. Якова після Чортківської праці до себе додому і отець посвячував нам паску. Пробували свяченого і я відвозив отця до Коломиї. Був втомлений...йому був потрібен відпочинок. А на Провідну неділю за звичаєм збиралася вся родина. Приїжджали зі Стрия, Франківська, Тернополя та Kоломиї. Всі були у вишиванках. Відправлялася служба Божа, а по службі, всі ішли на могили батьків, відправляти панахиду. Опісля був святковиї обід, де співалися пісні січових стрільців і тихенько "Ще не вмерла Україна".

Отець Яків тішився такими зустрічами, бо любив родину. Завдяки йому в нашій родині зберігався вогник тепла і єдності. Чуйний і лагідний, завжди з посмішкою на устах він приходив до кожної оселі і приносив світло радості та спокою. Був пунктуальний та відповідальний. Ніщо і ніхто не могли змінити його рішень. В той останній раз, коли він їхав до Чорткова, стан здоров'я погіршав. Ми викликали швидку допомогу. Зробили кардіограму, яка засвідчила роботу серця поганою. На наше прохання відмінити поїздку - категорично відмовив. "Я мушу їхати, там люди чекають",-сказав він. Я відвіз отця до Чорткова. Через три дні ми отримали сумну звістку. Отця не стало. Це була велика втрата для нас і нашої родини.

Похорон єпископа Якова Тимчука в м. Заліщиках стривожив працівників КГБ, прокуратури. Понад 30 свяшеників, Владика Софрон Дмитерко, Владика Павло Василик, о. Професор Єронім Тимчук, сестри монахині, заліщицькі, чортківські люди проваджали і прощалися з Владикою Яковом Тимчуком. Зі слів заліщан, цей похорон спричинив зміни в церкві м. Заліщик. В скорому часі громада м. Заліщик одноголосно перейшла в лоно греко-католицької церкви. Спогадів багато, вони як джерело живлять і коректують наше життя і в даний час.

Ярослав Бачинський, з родини Тимчуків
18 грудня 2008р, Нью-Йорк

Слово про Пастиря

Зі спогадів про преосвященного Владику Якова Тимчука.

В родині моїх батьків, світлої пам’яті Тадея і Мирослави Опацьких, нас було четверо дітей. Виховували нас в любові до Бога, до ближнього, до християнських українських традиції і звичаїв.

Десь на початку 60-х років батьки зібрали нас, дітей великої і дружньої родини Опацьких, Козаків, Чичило, Бубликів (а жили ми всі поряд, хата в хату) на зустріч із отцем Яковом. Наказали нам нікому про це не розказувати.

Пам’ятаю, я дуже хвилювалася, напевно, від таємничості події. Але зайшов до кімнати отець – веселий, усміхнений, невимушено повів з нами розмову, і всі переживання розвіялись. На цій і подальших катехизаціях отець Яків вчив нас жити по-християнськи, виконувати Божі заповіді, шанувати батьків. Пізніше ще декілька разів були в нас духовні зустрічі з Владикою в нашому домі, в цьоці Вероні Чичило. Її дочці Тетяні преосвященний давав шлюб в хаті її бабці, цьоці Козакової. Так жила наша родина з благословенням Владики (правда, тоді ми не знали, що наш о. Яків - Владика).

В 1975 р. преосвященний благословив нас з чоловіком на подружнє життя в домі моєї бабці в Тернополі. В 1977 хрестив нашу донечку Христину, мою похресницю Таню в домі її бабці Дильонг Осипи.

Йшли роки, підростали наші діти. Пригадую, як у 80-х роках Владика відправляв Службу Божу в домі мого вуйця і цьоці Мирослава і Анни Опацьких. До цих подій вони готувалися, як до великого свята. Разом з нами там завжди були пані Оля та пан Володимир Фостики, Ірина Михайлівна Воротилова, цьоця Вероня Довгань, наша родина. В домі Фостиків і п. Воротилової я сповідалася перед шлюбом свого брата.

Пригадую літо 86-ого. Я супроводжувала Владику до дому вуйця Опацького. Преосвященний до мене каже: «Дитинко, не йди біля мене, йди вперед, бо то небезпечно». В той день наша донька і племінниця приступили до Першого Святого Причастя. Скромно, з віночком з ромашок на голові, з лілійкою і свічкою в руці і з Ісусом в серці.

На жаль, вже немає з нами нашого Владики, ні дорогих батьків, ні рідних, котрі засівали в серці Божу Любов. Але я, моя родина завжди будемо в молитвах дякувати їм  за те, що виховали нас в християнському дусі, з любов’ю до Бога і до людей і в пошані до віри своїх предків.

Вічна їм пам’ять, вічна пам’ять і наші щирі молитви за світлу душу сповідника нашої віри преосвященного Владики Кир Якова Тимчука.

Оксана Мандзій

Владико, Якове Тимчук,

Вже 20 літ, як з Ваших рук

Благословення не приймаєм...

Та Ви на Небесах, ми знаєм,

У Бога просите для нас,

Щоб не вернувсь ніколи час,

Коли, ховаючись від влади,

Богослужіння скрізь провадив...

І по хатах, і по пивницях,

Воду освячував в криницях,

 Хрестив дітей і шлюбував,

 І сповідав, і причащав,

Навіть в останнюю дорогу,

Як було треба, проводжав.

І вимолили Ви для нас

Свободу Церкви в трудний час.

Та ще ми будем Вас просити

За нашу молодь все молитись,

Бо в час свободи України

Духовність зазнає руїни...

Не так свободу уявляють,

Бо навіть в піст п’ють і гуляють,

Їм долар, євро очі сліпить...

Нас страх бере, що не помітить,

Як в сіть нечистого впаде,

В гріхах потоне, пропаде.

За нас Ви Господа моліть,

Нам в силі бути поможіть

Дорогу юних випрямляти,

До Господа їх спрямувати...

Хай веселяться, бо ж всі юні,

Ми, старші, вже були в комуні,

І вирвались, і вдячні Богу,

Що Божу вибрали дорогу.

З Ним нові храми ми будуєм,

Дорогу молоді торуєм,

Якою йтиме в майбуття

З Пречистою в ім’я Христа.

Поклін приймайте від мирян,

Що будуть завше вдячні Вам,

За Вас ми молимось, щоб Ви

В Раю із Господом були.

Галина Грицьків
викладач Чортківського державного
медичного коледжу


 
Бучацька Єпархія УГКЦ, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting