Монастир Чину св. Василія Великого в Бучачі Друк

Василіянський орден з`явився ще в часах св. Василія Великого, а наступним етапом його розвитку та формування у ХІУ ст. у Великому Князівстві Литовському і Польській Короні, до яких належали українські землі. Тоді під “ василіянами” розумілися грецькі і східні руські ченці. Монаше життя в Україну прийшло разом з християнством, перші монастирі св. Юрія і св. Ірини у Київської русі за князювання Ярослава Мудрого, спосіб життя яких був на основі Правил Василія Великого.

Однією з важливіших подій історії церковного життя в Україні була Берестейська унія 1596 р., внаслідок чого в липні 1617 р. київський митрополит Рутський заснував “Орден Василія Великого”, “щоб служити цій унії”. Православне духовенство було урівняне в правах з католицьким, згідно з умовами українська церква зберігала східний обряд.

Протягом сторіч, а особливо в ХІХ ст. чернечий орден зазнавав негативного впливу чужоземних загарбників. Росїйська і австрійська імперія не сприяла розвиткові чернецтва, оскільки його перша знищувала, а друга обмежувала. На найкращими часами для розвитку чернечого ордену був період Першої світової війни, коли монастирі знищувалися, а ченці інтернувалися.

Події Другої світової війни, комуністично - атеїстичне панування в Центрально - Східній Європі, вплинули на життя і діяльність Василіянського ордену. Переважна більшість монахів була репресована у місцевих в`язницях, а згодом вивезена в Сибірсько - Казахстанські табори.

Після виходу з підпілля почалося структурне відновлення ордену на Правобережній Україні, але по можливості поширювалося на схід.

Показано нерозривність Бучатського монастиря і Василіянського ордену, в якому ченці відігравали провідну роль. Подано огляд історії міста Бучача, в який введена, на основі джерел, спроба хронології намісників Бучача від перших згадок про місто 1260 р. до закінчення намісництва в ньому 1939 р.

В основному вдалося розкрити, на підставі архівних джерел, діяльність Місійного інституту ім. Йосафата, а також духовну діяльність бучацьких василіян у 1920 - 1939 рр.

Видатний як історична пам`ятка і нерозривний організм української католицької церкви, Бучацький монастир ордену Василія Великого майже впродовж трьохсот років був освітнім і духовним осередком. Він був для вихованців збереженням віри і обряду предків і виховував в них національну свідомість.

В умовах незалежної України в 1995 р. Бучацькому монастирі Василія Великого було відновлено історико - філософський ліцей. Цей ліцей є спадкоємцем Місійного інституту ім. Йосафата, тут навчаються юнаки. Статут ліцею і весь зміст навчання спрямовані на виховання патріотизму, державницьких традицій на християнській основі і носить сучасний характер.


Василіянський чин у Бучачі

На місці теперішнього Бучача та його околицях в глибоку давнину росли букові ліси і напевно від цієї бучини (бук) і походить назва Бучач (1;3).

Перша згадка про Бучач з'являється в 1260 р, коли родина Бучацьких гербу Абданк дала героїчний опір монголо-татарам, бо Бучач знаходився на татарському шляху.

Наступна згадка про Бучач,  датована 1379р, вказувала на те що в Бучачі був дерев'яний замок, "гніздо роду Бучацьких гербу Абданк", поширювачів західної культури. Цей Абданк Михайло-дідич Бучача 28 липня 1379р фондував римо-католицький костел для його добудови, про що свідчить евекційний акт, а це підтверджує, що місто вже існувало до 1379р. З Бучача походить Анна Бучацька, яка вийшла заміж за Петра Гастольда, намісника в Литві, також відіграла активну роль в поширенні західної культури (1;5.).  Але Бучацькі не обмежувались тільки володінням Бучачем і його околицями. При експансії Польщі на Поділля отримали великі маєтки на цій території і керувала ними в середині XVст. А згодом вона поширили свої володіння на При чорноморське Побережжя.

Дідичі Бучацькі, володіючи значною частиною Поділля, врахували зручне географічне становище міста, розташованого на перехресті доріг, і в 1558р отримали дозвіл польського короля Зигмунда Августа на проведення в місті ярмарків. Вони проводились  12 раз на рік, а що четверга відбувалися торги (1;151).

В 1615р Бучач одержав Магдебурзьке право. На цей час в місті були мануфактури з виробництва поташу, полотна, свічок; цехи-кушнірів, шевців, ковалів.

Період XVІст в контексті генеалогії Бучацьких є утрудненим, оскільки в рід входять  Язловецькі, яких також називали Бучацькими. Подільський воєвода Юрій Язловецький, а з 1561р коронний гетьман, був дідичем Бучача, а згодом його син Михайло. На поч XVII ст  Анна, дочка Андрія Потоцького одружилась зі Станіславом Гольським воєводою руським до 1612р, він урядував Бучачем. Після смерті 1612р  Гольського місто переходить до Стефана Потоцького воєводи брацлавського (1;6). Рід Потоцьких походить з Потоку  Краківського воєводства, а тернопільский Золотий Потік-це давнє село Загайполе, перейменоване на згадку про родинний Потік Стефаном Потоцьким, котрий помер в 1631р (1;52). Після нього дідичем Бучача став його третій син Ян Потоцький. Він в 1652р фондував Домініканів в Бучачі, був воєводою брацлавським, помер біля 1675р. Тоді дідичем Бучача став його син Стефан Потоцький воєвода белзький, котрий 1712р фондував Василіян у Бучачі. Після нього володарем Бучача став його син Михайло Потоцький, староста канівський. Микола Потоцький - видатна фігура в польсько-українській історії. Він мав велику прихильність до українства і ченців Василіян, бо пришов з римо-католицького обряду на греко-католицький, розмовляв народною руською мовою. За час свого правління Бучача фондував на потреби монастиря бучацьких Василіян 2 млн. злотих (1;58).

В період ІІ Речі Посполитої, в тридцятих роках (нинішнього століття), патроном Бучача був Андрій Потоцький.

В Бучачі над Стрипою і сьогодні височіють стіни зруйнованого замку, котрий був зруйнований ще з XIV ст. В 1672р турецький султан МогометIV, зайняв місто, пробував здобути й замок. Та це йому не вдалося. Лише через чотири роки 1676р замок був зруйнований турецько-татарською армією під командуванням Ібрагіма Шайтан-Паші.

В1672р у Бучачі було підписано мирний договір між Річчю Посполитою і Османською імперією. Польща зобов'язувалася сплатити Туреччині контрибуцію за зняття облоги Львова і щорічно платити 22тис. злотих данини. За умовами договору  Польща віддавала Туреччині Поділля (27;77). Релігійні справи залишалися недоторканими, було збережено вільність обрядів. Через рік поляки не погодившись на виконання цього договору, відновили воєнні дії проти Туреччини. Окупація турками Бучача затягнулася на одинадцять років.

В1610р в Бучачі на кошти дружини Стефана Потоцького Марії Могилянки була збудована в буковинському стилі церква св. Миколая. Церква св. Покрови повстала в передмісті Бучача замість старої церкви, яка була збудована в часи турецьких наїздів. Цю стару церкву, наказав Микола Потоцький біля 1764р розібрати. А на її місці того року було збудовано нову, в стилі пізнього бароко, греко-католицьку церкву. ЇЇ архітектором був Бернард Меретин – будівник Львівського собору св. Юрія і ратуші в Бучачі.1865р церква згоріла, але за стараннями Михайла Куриловича відновлена.

Також монастир василіян, фондований 1712р Стефаном Потоцьким, був збудований на горі Федір, але весь монастирський комплекс повстав 1760р за Миколи Потоцького. Його архітектором був Гофрід Гофман - будівник Почаївської лаври.

Прекрасою Бучача є ратуша в центрі міста, котру в 1751р, як вже згадано, збудовано за проектом архітектора Б. Меритина. Скульптури до ратуші виконав Пінзель, скульптор фасаду катедри св. Юрія в Львові. Ратуша виконана в стилі пізнього бароко (1;98).

З 1578р Бучач і Бучачина належали до Галицького повіту. Після першого поділу Польщі (1772р) Бучач відійшов до Австрії в новоутворену 1775р Заліщицьку округу. У 1810-1815рр Бучач знаходився під пануванням Росії, як "Край Тернопільський". Після Віденського договору 1815р Бучач знову повернувся до Австрії.

В 1816р Бучач приєднано до Станіславської округи Австрійської імперії, а з 1867р- до Австро-Угорської (2;51-53).

 В1864р Бучач нараховував 9535 жителів, з яких 5272 становили євреї, решту українці і поляки. В цей час в місті була нижча гімназія, народна школа і школа для підготовки вчителів початкових класів. Від 1863р в Бучачі впроваджено телеграф, що з`єднував із всією Європою.

На 31.12.1880р в Бучачі проживало 9970 мешканців, котрі за віровизначенням мали такий поділ: 1920р римо-католиків, 1761 греко-католиків, 6281 мойсевих, 8 євангелистів. Всіх будинків було 1017. Тоді вже в місті було: 20 вчителів, 1 нотаріус, 6 лікарів, 713 робітників, 403 торговці і 11 військовослужбовців (1;148). Під час Першої світової війни  з 15 серпня 1914р Бучач був окупований російськими військами під командуванням генерала Брусилова.

У1919-1939рр Бучач був повітовим центром Тернопільського воєводства ІІ Речі Посполитої на початках Другої світової війни Бучач налічував 21407 мешканців із них: 4964 українців, 7996 поляків і 8447 євреїв (7;135).

В 1939-1941рр Бучач був районним центром Тернопільської області УРСР. З 7 липня 1941р до 21 липня 1944р Бучач знаходився під окупацією ІІІ рейху. 1944-1991рр місто знову було районним центром Тернопільської області УРСР.

В 1959р в Бучачі мешкало 7 000 жителів. Таке різке зменшення населення міста пояснюється геноцидом нацистів проти євреїв, депортація поляків у Польщу і жертвами українців проти сталінського режиму. На 1968р населення міста збільшилося і становило 11 600 жителів (16;226). У 1980р в Бучачі були заводи: метало виробів, цукровий, комбікормовий, комбінат хлібопродуктів і консервний комбінат: п’ять середніх шкіл, дитяча-художня, музична і спортивна школи, дві автошколи, професійно-технічне училище, радгосп-технікум; районна лікарня і районна і дитяча поліклініки, чотирнадцять бібліотек, два будинки культури, кінотеатер та історико - краєзнавчий музей (5;59-63).

Заснування і будівництво і архітектура Василіянського монастиря.

Вважається, що Потоцькі, які проживали серед українського народу хотіли, щоб в їхніх володіннях було освічене українське духовенство, яке б згодом могло піднести духовно просвітницький рівень народу. З цією метою 1712р вони запросили з дозволу верховної світської і духовної влади шість членів Василіян до Бучача з Литовської провінції св. Трійці (15;67). Приїхавши в Бучач під керівництвом ігумена Мельхіора Лосовича, ченці поселилися в заздалегідь збудованому для них преміщені біля Латинського Костела св.Хреста це є великий костел находився на горі Федір, яка звисає в південній частині міста недалеко від річки Стрипа. На той час він не мав ніяких засобів до існування.

Ченці, які прибули, зразу приступили до виконання теологічних наук для майбутніх парохів, але нормальних умов все таки не було: ні для побуту, ні для семінарії, ні для духовної діяльності. З цієї причини для нормального утримання учнів ченців Василіян і розвитку семінарських студій 7 грудня 1712р Стефан Потоцький видав в Любліні фундаційну грамоту. В ній він заповів для ченців Василіян Бучача 30 000 злотих з 7% від ста, які ктитори виплачували ігумену.

За такі щедроти василіяни повинні були відправляти літургії за ктиторів і їх родини, а також навчати технологічних наук кандидатів на священників, які хотіли бути парохами володіннях Потоцьких. Василіяни мешкали і викладали теологічні науки в приміщенні, було збудовано спеціально для них, що знаходилось поруч. Виникла проблема – де відправляти літургії, оскільки недалеко стояв пустий костел св.Хреста, та кращого місця для такої цілі годі було шукати. Тому вони звернулися з ідеєю використання цього костела для літургії до Стефана Потоцького. Він в свою чергу звернувся з їх проханням до Львівського архієпископа Латинського обряду Яна Скардека. В 1714р Я. Скарбек дозволив використати площу навколо костела на постійно, але сам костел тимчасово. Невдовзі Микола Потоцький з таким проханням звернувся до Львівського архієпископа Латинського обряду Миколи Вижицького. Останній, як в 1717р Ян Скарбек, також видав 29 квітня 1717р окружне послання, але і цього разу ніхто не звернувся з правами на костел. Тому в кінці травня 1747р костел перейшов у повну власність ченців Василіян, про що отримав підтвердження ігумен Йосафат Токаревський. В 1750-1757рр ігуменом монастиря став Ієронім Нерезій, який мав велику прихильність Михайла Потоцького. За порадою Нерезія Потоцький, будує монастир оо. Василіян в Бучачі на горі Федір,  на який 12 травня 1751р закладено камінь, а вже 1753р будову завершено.

Від 12 грудня 1754р грамотою виданою в Галичі Микола Потоцький заснував конвікт школа-інтернат для 12 учнів з бідних родин, незалежно від їх суспільного стану і віровизнання. А також заснував гімназію, яку забезпечив відповідними засобами і віддав під повне управління Василіян. Орім того, збільшив кількість Бучацьких Василіян з шести до вісьомх членів. З них-один був ігуменом, один префектом гімназії, три духовники і три вчителі. Костел був тісний: бо не зміг вмістити всіх учнів, тому виникла думка побудови нової церкви. В 1761    -1765 роках ігумен монастиря Ієронім Нерезій узгодив будову нової церкви з ктитором. В листопаді 1764р Микола Потоцький на будову церкви виділив 15 тис. злотих, а через три роки-ще 2 тис. злотих щорічно до закінчення будівництва. Це будівництво церкви розпочали на місці знесеного костела св. Хреста в 1765р за ігумена Нерезія, а закінчили в 1771р за ігумена Інокентія Мшанецькго.

Автор проекту був архітектор Готфрід Гофман, він в композиції церкви використав традиції двох оригінальних архітектурних шкіл другої пол. XVIII століття: Львівської  на чолі з Бернардом Меретином і Віленської засновником якої був Ян Криштоф Гляубітц. Василіянська церква під іменем Чесного і Животворного Хреста з дозволу митрополита Лева Шептицького 18 вересня 1771р була освячена ігуменом Інокентієм Мшанецьким.

За ігумена монастиря Йосифа Михайловського (1772-1782) придбано для церкви амвон і п’ять вівтарів. Після поділу Польщі в 1772р на прохання Протоігумена Литовської Провінції і ігумена монастиря Микола Потоцький дав дозвіл викладати при Бучачцькій гімназії філософії.

В 1780р Йосиф ІІ патентом заборонив ченцям Австрійської імперії підтримувати зв’язки з ченцями з-за кордону, внаслідок чого 25 липня 1782р. управління монастирем перейшло до Атанасія Дідицького як ігумена, а монастир в підпорядкуванні Галицької Провінції. Литовські ченці виїхали в Литовську Провінцію. Місцевих ченців для викладання не вистачало і того ж року урядовим рішенням гімназію і курси філософії було закрито, а на їх місце відкрито нормальну школу. Ця школа мала чотири класи.

В 1816р з західної сторони від церкви було збудовано галерею,      всю терасу було укріплено кам’яною стіною. В нижній частині стіни в 1818 р. зробили штучну печеру, в якій стоїть кам’на статуя св. Онуфрія, а інша кам’яна статуя – Богородиці – стоїть на верху галереї.

В 1820 р. церкву і монастир покрили дахом червоного кольору. В 1821 – 1823  рр.  Розширили будинок  гімназії на один клас, а в 1839 р.  конвікт.

В 1854 р. збудовано дзвіницю, яка надала монастирському комплексу урочистості і монументальності.

29 липня 1865 р. о пів на другу в помешканні єврея біля церкви св.Покрови почалася велика пожежа. День був тихий, але подув сильний вітер в бік монастиря і вогонь миттєво дійшов до монастиря і охопив його, який згорів за одну годину. Розплавились дзвони, згоріла бібліотека, шкільні прилади. Монастир став згарищем. Після чого, реставраційних робіт до 1946 р. Василіяни в Бучачі не проводили.


Діяльність Бучацьких ченців у 1712– 1946 рр

Місійно – просвітницька діяльність Отців Василіян була найважливішою нивою їх праці. Василіяни прагнули до шкільництва як для ченців, так і для світської молоді. Вони не покидали щонайменшої можливості для ведення освітньої діяльності серед молоді, тому що ті зерна з котрих мав поновлюватися врожай для Чину і З’єднаної Церкви.

До 70- х рр XVI ст на Русі не було своїх шкіл, як осередків освіти. Тільки з приходом єзуїтів в руські землі почалося утворення шкіл (17; 15) різного ступеня,  від котрих цю практику перейняли Василіяни. Єдиним освітнім центром була Києво – Печерська лавра. З прийняттям християнства на Русі почалося активне будівництво церков, монастирів. Це розвивало українську архітектуру, утверджувало християнство,  давно поштовх до книго – рукописів. З кінця XVI ст до XVIII ст домінувало єзуїтське шкільництво. Єзуїтські школи були безкоштовними. Навчання в загальній чи типовій школі єзуїтів тривало сім років і охоплювало п’ять класів. У вищих колегіях ще вводився трирічний курс філософії, котрий мали проходити майбутні члени чину. Навчання відбувалося латинською і грецькою мовами. Поетика викладалась в контексті літератури і філології, але на не високому рівні, вона не розвивала в учнів критицизму, так як єзуїти не були зацікавлені у розвитку в учнів критичного аналізу, що на їх думку, могло бути шкідливим для Церкви. Історія зводилася до вивчення історії стародавнього світу і базувалась на класичнійт римській літературі. Тому вона не зачіпала історії рідного краю, що було негативною рисою єзуїтської школи, оскільки відходила від патріотичного виховання. Єзуїтська школа була фундаментом Василіянської. Різниця між ними полягала в тому, що Василіяни були змушені внаслідок історичних подій, пристосовувати свої школи до вимог світських урядів, котрій ті вимоги диктував. Крім того, якщо єзуїти виховували своїх учнів на засадах католицизму, то Василіяни, внаслідок приналежності до греко – католицизму.

Загально Василіянський Чин проводив активну діяльність в таких напрямках: душпастирство, освіта, виховання, наука, видавнича діяльність,  бібліотеки. В контексті душпастирської діяльності Отці Василіяни в період XVII – XX ст проводили місії, завідували парафіями, допомагали “білому” греко – католицькому духовенству, опікувалися приватними і монастирськими каплицями, парафіяльними і монастирськими церквами. Місії проведені Василіянами в XVII ст. мали на меті навернення людей. З’єднати Церкву, а в XVIII ст зміцнення віри і обрядів греко-католицької церкви (13; 25).

Проводили також харитативну діяльність. Вони утримували невеличкі лікарні (на 5- 10 місць) для бідних хворих, притулки для людей похилого віку, сиротинці і аптеки (13; 25).

Але однією з найяскравіших сторінок Василіянського Чину є Василіянське шкільництво. Засновувались школи найчастіше в монастирях, або в їх околицях.

Митрополит Рутський, котрий розпочав організацію Василіянських шкіл, подбав щоб вони відповідали потребам З’єднаної Церкви, а не копіювали латино - католицькі єзуїтські школи. І на це, 31 березня 1613 року, він отримав привілей короля Зигмунда III, після чого Василіяни організовували школи з грецькою, латинською, церковно - слов’янською, руською (народною) і польською мовами навчання (13;  30).

В 1615 році канцелярія Папи Павла V видала привілей, котрий надавав Василіянським школам ті самі права, що їх мали єзуїтські школи.

Рутський приділив велику увагу навчанню руської і церковнослов’янської мов, що відкривали великий доступ до літургійних книг. А видана Мелетієм Смотрицьким в 1618р “Граматика слов’янська” зміцнила церковно -слов’янську мову.

Василіянські школи ділилися на кілька ступенів: елементарні парафіяльні школи, колегії або публічні школи, семінарії для світських греко - католицьких священиків і внутрішні школи чину для підготовки власних ченців.

Так Бучацький монастир ченців Василіян, заснований 1712 року мав на меті — навчати світський клир. В програму навчання входили наступні предмети: руська, церковнослов’янська , грецька і латинська мови, граматика і риторика, фізика і логіка, метафізика і етика, теологія,  релігійна обрядовість і церковний спів. Бажаючим посвятитись в ченці необхідно було вивчати основи чернечого життя на засадах правил св.Василія Великого. Далі майбутнього ченця чекав новіціят, який тривав 1 рік і 6 місяців. Після чого чернець вирушав в інший монастир або на навчання. Монастирські Василіянські школи для ченців мали таку програму: 2 роки риторики, після чого курс теології 3 - 4 роки. Філософія і догматична теологія викладались латинською мовою. Такий аспект акцентував високий освітній рівень Василіян. Великої популярності Василіяни набули в XVIII ст. коли почали проводити публічні середні школи. Це були п’ятикласні школи, після закінчення наступало 2 - 3 річне навчання філософії або теології.

В Бучацькому монастирі філософські курси включали в себе такі предмети як логіку, фізику, метафізику.

Бучацькі Василіяни зробили значний внесок в розвиток середніх шкіл, духовної семінарії, вищої школи філософії, Місійного інституту і елементарних шкіл в Бучачі і його околицях.

Введена Марією Терезою в Галичині шкільна система була обов’язковою в Австрії від 1771 року, змінила поділ шкіл на: нормальні з трирічним періодом навчання; тривіальні; парафіальні.

З 1784 до 1780рр бучацькі Василіяни змушені були знизити рівень шкільництва, бо це був період, коли вони проводили нормальну школу за трирічною обовязковою програмою і конвікт. Хоч магістрат мав право вводити і четвертий рік навчання, котрий складався з таких предметів, як креслення, геометрія, фізика, хімія (13;  191). В кожному класі викладався катехизм, який проводив ієромонах. Основною мовою викладання була німецька. Після закінчення такої школи можна було поступати на навчання в гімназію.

Коли в 1865р була утворена Крайова Шкільна Рада, то вже через два роки основною мовою викладання стала - польська, котра в 1869р набула чинності урядової мови в Галичині.

З 1870р бучацькі Василіяни до 1893р проводять нижчу публічну гімназію. На підставі котрого в 1911р відкрито в Бучацькому монастирі св. Хреста Місійний інститут імені св. Йосафата.

У XVІІІ ст. бучацький монастир св. Хреста був у своїй місцевості єдиним, де українська молодь, під проводом ченців Василіян греко - католицького обряду, набувала знань і зміцнення віри, щоб нести в народ.  В 1712р. Василіяни ввели Богословську школу (семінарію), де молодь вчилась на майбутніх душпастирів. Першим ігуменом і ректором був о. Мельхіор Лосович. В цій школі був високий рівень навчання, в ній підвищували свої знання навіть священики, які були на парафіях. Бучацька семінарія проіснувала 42 роки, на думку Миколи Потоцького виконала свою мету, поставлену перед Василіянами Бучача ще його батьком Стефаном Потоцьким. Отримавши від короля Авгуса ІІІ привілей, а також надавши Бучацьким Василіянам фундаційну грамоту, запровадив Микола Потоцький в 1754р гімназію в бучацькому монастирі св. Хреста і конвікт. Для чого збільшив число ченців з шести до восьми (15;69). Вже в першому навчальному році (1754 - 1755) в гімназії навчалося 189 учнів, з котрих 117 були українці. В гімназії крім глибокого і всестороннього вивчення граматики, Отці Василіяни викладали ще релігію, історію, географію, фізику, класичну літературу стародавніх письменників. Учнів вчили писати елегії, трагедії, комедії. Навчання тривало вісім років. Вік учнів був від 8 до 26 років. Приймав на навчання в гімназію о. Ієронім Нерезій. В конвікт, впроваджений разом із гімназією, приймалися учні не тільки з бідних родин, але й із шляхетських, котрі не мали відповідних фінансових засобів для навчання своїх дітей. Щоб між учнями з багатих і бідних родин не було ніякої різниці в 1758р заснували братство шкільної молоді. Туди входили: префект, віце-префект, шість асистентів, шість підасистентів, секретар, підсекретар, касир, підкасир, чотири радники, решту - члени. Першим префектом братства був Антон Сіявський, а віце – префектом - Йосиф Багриновський (15; ч. 70). Це братство проіснувало до 1783 року, коли "Йосифінськими реформами" було заборонено. Коли в 1773 році кількість учнів гімназії в порівнянні з 1754 роком зросла майже в 2,5 рази на прохання протоігумена монастиря Микола Потоцький дозволив відкрити при Бучацькому монастирі св. Хреста вищі курси філософії. З цієї причини 6 листопада 1773 року в монастирі відбулося урочисте зібрання, на якому були присутні вчителі, почесні гості і фундатор Микола Потоцький. То ж в 1773 році в гімназії навчалося 506 учнів а на філософських курсах, 2-3 роки навчання, — 17 студентів і разом 523, із котрих 321 були українці (15; 69).

В 1784 році в наслідок реформ Бучацькі Василіяни повернулися в Литовську Провінцію і монастир залишився без вчителів. Австрійський уряд закрив гімназію і вищі філософські курси, а замість цих закладів відкрив головну нормальну школу з метою вивчення німецької мови і направив двох світських вчителів пп. Нейштетера і Кехля (15; 69).

В 1804 році з дозволу губернського уряду знову відкрито гімназію з п'ятьма відділами: інфіма, граматика, синтаксис, поетика і риторика. То ж Бучацькі Василіяни мали шестикласову гімназію, і чотирикласову головну нормальну школу і ковікт.

В 1856 – 1865 рр. при Бучацькому монастирі діяла препарандія (вчительська семінарія), це був єдиний заклад такого типу в Галичині, де готувалися вчителі народних шкіл (15; ч. 70).  

Статистика свідчить, що на 1856 р. при Бучацькому монастирі існувала гімназія (шестикласна), головна нормальна школа і конвікт. Ще за директора гімназії о. Якова Загайського в одному із навчальних років число учнів у всіх школах Бучацького монастиря досягало 1000 учнів  о. Яків Загайський за педагогічну роботу був нагороджений австрійським урядом орденом Золотого Хреста (24).

Таким чином, з 1893 року у ведені Бучацького монастиря залишився тільки конвікт, в котрому у навчальному 1894 – 1895 рр. навчалось і утримувалось 20 учнів. З визначних вихованців Бучацьких Василіян заслуговують згадки: В. Физикевич, Ю. Коссак, К. Щепковський,
Л. Березовський, К. Устиянович та інші.У 1906 – 1907 рр. Бучацький монастир значно зріс, що також свідчило про результативність Добромильської реформи.

У 1911 р. протоігумен Провінції Найсвятішого Спасителя
о. Платонід Філяс реорганізував гімназійний конвікт у "Місійний інститут ім. св. Йосафата" для підготовки Василіянських місіонерів у Галичині і за її межами. Розвиток Місійного інституту незабаром перервала Перша Світова війна, котра залишила свій слід на чисельності Бучацьких Василіян. Їх у 1916 році в монастирі було тільки 5.

І тільки в 1918 році ігумен Микола Лиско знову поновив діяльність Місійного інституту, прийнявши до нього 60 воєнних сиріт (4;124) з українських земель. Для нормального навчання на перешкоді ще була українсько - польська війна, більшовицька інтервенція 1920 р.

Характерною ознакою Бучацького монастиря була безперервна ротація ченців. Бучацькі ченці - Василіяни ввели в практику своєї освітнь - виховної діяльності щомісячні конференції, на котрих вирішували щоденні справи, пов'язані з функціонуванням Місійного інституту ім. св. Йосафата. Вихованню своїх учнів отці - професори приділяли постійну увагу. На конференції 17.11.1932 р. було розглянуто конкретне питання про мету Місійного інституту, не тільки як освітнього, але й як виховного навчального закладу. Було визначено такі риси виховника: "1) Розумна, жертвенна любов до виховника, яка вимагає розумного зближення до дитини і її світогляду. 2) Терпеливість. 3) Побожність. 4) Розумна строгість, яка нормувала б нашу любов, зберігала повагу виховника. 5) Потреба і обсяг самоосвіти виховника" (25). Такі засади виховника були підкріплені програмно - навчальними вимогами Місійного інституту. Був такий загальний план предметів і програми викладання в 1934 – 1935 роках: риторика — підручник о. Дрекера а також практичні вправи з декламації прози і поезії; латинська мова — Ціцерона, вісім пісень Горація, "Германію" Тацита, дві книги "Енеїди " Верлігія, 309 віршів Трістіа, вивчалась граматика; грецька мова; українська мова — правопис, граматика, поетика і література до найновіших часів (24); німецька мова; поьська мова. Зокрема, в програму навчання входили такі предмети: історія, географія, мінералогія, геологія, фізика, хімія, релігія, математика.     Конференції проводились до початку Другої світової війни. В 1940 р. більшовицька влада заборонила діяльність Місійного інституту, проводячи репресії як проти УГКЦ, так і проти Василіянського чину. Внаслідок більшовицьких репресій в 1940–1941рр. чисельність ченців в Бучацькому монастирі зменшилась майже в 4 рази. Таким чином, Місійний інститут діяв: 1911 – 1914рр., 1918 – 1940рр., 1943–1944рр. Якщо в 1922 – 1929рр. в інституті навчався 471 учень, то можна вважати, що за 25 років свого існування Місійний інститут ім. св. Йосафата закінчило біля 1000 учнів. Це великий і славний здобуток Бучацьких ченців Василіян, якщо вважати, на які складні, в суспільно - економічному аспекті, роки припала діяльність Місійного інституту.

Огляд історії чину Василія Великого

Найстарішою монашою спільнотою в Україні є Чин Святого  Василія Великого (329 - 379) – єпископа Кападокії , котрий в 360 році склав для чернечого способу життя Широкі і Короткі Правила , звані ще Регулами       (6; 138). Ці правила св. Василія відзначалися гуманістичною спрямованістю, бо вони враховували можливості кожного монаха. Зокрема, в період посту аскетизм не був абсолютним, а брали до уваги здоров’я і вік ченця – щоб піст не був шкідливим і не відбився  негативно на фізичному станові монаха, на його праці. Бо метою монашого послуху  відзначалась праця для загального добра  за приписами  Євангелії про християнську досконалість, ставилось завдання виховувати молодь і конкретними діями творити милосердя в притулках і лікарнях.

Правила св. Василія Великого отримали авторитет серед монашества і розповсюдились на східне чернецтво, а через нього на країни  Південно-Західної Європи . Бо ще за життя св. Василій заснував численні монастирі в Кападокії, Понті, а щодо Південно-Західної Європи, то в X ст. в Римі було 15, в Неаполі - 11, а в Південній Італії понад 500 монастирів. Ченці котрі жили за цими правилами, користувались великою заслугою і повагою в лоні Церкви. Так, 25 Римських Пап були Василіянами, а 17 із них визнано святими. Період їх перебування на Петровому Престолі припав на V-XI століття (10; 5).  Термін “Василіяни” вперше з’являється на Сіцілії в XI ст. для того, щоб відрізнити грецьких монахів від бенедиктинів. А в XIV ст. “Василіянський Чин” з’являється в Короні Польській і Великому Князівстві Литовському, до котрих вже належали українські й білоруські землі (14;2). Під назвою “Василіяни” утвердилося відрізнення їх від інших латинських чернечих орденів, тобто під “Василіянами” розуміли грецьких і східних руських ченців, а назви інших чернечих орденів, що стали гілками від бенедиктинів, представляли латинські ченці.

Монаше життя в українські землі прийшло разом з християнством. Точних даних про перші монастирі немає: невідомо скільки їх було, яка була кількість монахів в них. Але в літописах зустрічаються згадки про те, що вже за князювання Ярослава Мудрого було в Києві два монастирі: св. Юрія і св. Ірини (9;89). Він також збільшив єпископати, на базі Київського утворив митрополію, любив монаше оточення – ченці читали йому церковні книги і перекладали їх на слов’янську мову, а рукописи зберігали в церкві св. Софії. Монахи були місіонерами, котрі поширювали християнство на Русі, оскільки язичництво в окремих місцях тривало до XIII ст. Особливо велику роль в поширенні християнства відіграли монахи Печерського монастиря.

Монастирі жили автономно - кожний монастир був незалежний від іншого, ченці звільнені від громадських повинностей, спосіб життя був на основі Правил Василія Великого. У Києво - Печерському монастирі його засновник Антоній і наступник Теодозій в монаший спосіб життя внесли свої незначні зміни, що стосувалися в основному організаційного розширення і активізації місійної праці. В XIII ст. монастир отримав статус лаври і перетворився на основний осередок релігійного і освітнього життя Київської Русі. Поставали монастирі  в Київській Русі від Десни до Сяну, бо кожний князь або боярин вважали за честь для себе і свого роду заснувати монастир. На початках свого існування монастирське життя було строгим, відданим молитві, місійній праці, науковій діяльності. Але в XV-XVII ст. в чернецтво вкрадається бажання наживи і вигоди. Це негативно вплинуло на початкове призначення ченця: убогість, чистоту, послух. Причиною занепаду було право патронату. Польські королі роздавали церковне і монастирське майно під опіку (патронат) мирян, котрі про церкви і монастирі не дбали і призначали архимандритів із світських людей байдужих до чернечих справ і котрі часто вели аморальний спосіб життя (17;18). Право патронату трактувалося як дозвіл новообраному кандидатові на церковний престол розпоряджатись церковним майном, з котрим була зв’язана для добра держави, військова служба і інші обов’язки. Право патронату набуло характеру децентралізації, бо власники могли продати або здати в оренду церковне або монастирське майно.

Віленський собор 1509 р. констатував ці факти купівлі єпископатів, але не боровся проти цього. Бо продавцем був сам король Сигізмунд I (1507-1648), а згодом його син Сигізмунд II Август (1548-1572). Жоден з них не звертав уваги на професійну гідність і моральність кандидатів. Король Стефан Баторій (1576-1586) роздавав єпископства і архимандритства своїм офіцерам за військові подвиги. Але королі   були в боргах і тому були змушені були продавати ктиторські права на церкви, монастирі, єпископати вельможам. Мета цього права була єдина – збагатитися новим власникам за рахунок доходів з багатих церковних і монастирських земель. Тому в XVI ст. проглядається занепад українського чернецтва  і української Церкви.

Ситуація не змінилася на краще і після Берестейської Унії 1596р – впродовж перших двох десятиліть по ній. Про роль і значення чернецтва в житті З’єднаної Церкви і в утвердженні унії написав проект 1605р ієромонах Віленського Святотроїцького монастиря Йосиф Велямин Рутський “Виклад одного русина про виправлення устрою у грецькому обряді”, в котрому на тлі занепаду Східної Церкви прийшов до висновку, що: ”Це наше лихо походить з двох причин: з браку знання наших митрополитів і єпископів та з браку досконалості й святості життя”(11;125) . Для того, щоб З’єднана Церква отримала новий імпульс до розквіту, потрібна була реформа чернецтва.

Будучи митрополитом Київським (1613-1637), Рутський розпочинає в 1617р. реформу чернецтва, яку в 1623р. в основних її аспектах завершує. Маючи в своїй митрополичій єпархії біля 60 монахів і 5 монастирів (Вільно, Битень, Жировиці, Новгородок і Мінськ), в липні 1617р. митрополит Рутський скликав першу генеральну капітулу до Новгородович. На ній Рутський зреорганізував східне чернецтво в Київській митрополії та заснував Чин святого Василія Великого. “Василіянський Чин повстав, щоб служити Берестейській Унії”(12;1). В 1617р. засновано “Віленську конгрегацію Пресвятої Трійці”. Основним пунктами  Чину було; об’єднання монастирів в один чин на підставі розроблених Рутським Загальних і Партикулярних правил та Капітульної Конституції, що були закінчені на третій генеральній капітулі 1623р. і в основу котрих покладено писання і правила св. Василія Великого. Частину параграфів запозичено з Правил Товариства Ісусового,- 10 з 68 перенесено майже повністю (11;131), а деякі мали подібність,- решту Рутський склав сам і визначення, що на чолі Чину є Протоархимандрит; монастирями управляють ігумени.

24 жовтня 1624р. Конгрегація поширення Віри декретом офіційно підтвердила чернечу реформу проведену Рутським. В 1636р. Чин нараховував біля 160 ченців і 36 монастирів. З них 5 були розміщені на території України, 2 у Польщі, 2 в Литві і в Білорусії. На кінець ХVІІ ст. кількість ченців не збільшилась, число монастирів зменшилося до 31. Причина такого стану вбачається в Козаччині і в Московсько – Польській війні, коли монастирі Василіян знищувались і в багатьох випадках разом з монахами.

В роки Рутського, монастирі ставали фундаментом Унії, високоосвітнім вишколом єпископів, а згодом – центрами просвіти як духовенства , так і народу. На кінецьXVII і початок XVIII ст Унія поширилась на Східній Галичині,а невдовзі на Правобережну Україну. І в 1692р до Унії приєдналися перемишльський єпископ Інокентій Винницький, в 1700р – львівський Йосип Шумлянський , а в 1702р луцький єпископ Денис Жабокрицький.

У XVIII ст кількість монастирів на 1710р , починаючи від Новгородської капітули 1686р, становила 22. На Замойському синоді 1720р вони повинні були об’єднатися в одну Конгрегацію під керівництвом одного протоархимандрита – Перемишльська, Львівська, Луцька, Володимирська і Холмська єпархія. Це був один з найважливіших пунктів. Потім Замойський синод вирішив, що єпископами повинні бути лише монахи-Василіяни, котрі пройшли новіціят. З цього рішення не було протиставлення білого і чорного духовенства, тому що основним недоліком білого духовенства була недостатня освіченість. Період від Дубненської капітули 1743 р до 1772р –набув найбільшого розквіту Василіянський Чин, який найвагоміше проявляв себе в душпастирстві, освітньо-виховні діяльності і науково-видавничі сфері. Перший поділ Польщі привів до того, що Василіянські монастирі були розміщені в різних тепер державах, при цьому Росія і Австрія відмовилися від підпорядкування настоятелям монастирів, які перебували за межами. Тому Чин  було поділено на чотири Провінції - Литовську, Білоруську, Руську і Галицьку (26;57) . Руська Провінція. Це 33 монастирі на території Львівської, Луцької, Перемиської, Володимирівської, Холмської частини Київської єпархії. Литовська провінція. Це 50 монастирів, які після 1772р залишилися на території Польско - Литовської держави.  До неї належали бучацькі Василіяни. Білоруська Провінція. Це 20 монастирів, які після 1772р відійшли до Російської імперії, а з ними Литовська і Руська Провінції. В 1833-1839рр Василіянські монастирі були перетворені в православні. У 1810-1864рр існувала п’ята Провінція - Холмська, монастирі якої 1809р належали до Галицької. Але в 1864р вона була знищена Росією. Ті українські землі, що відійшли до Австрійської держави (Східна Галичина) репресій не зазнали. Процес зміцнення монастирів почався після Дубненської капітули і березневого декрету 1787р цісаря Йосифа ІІ про редукцію Василіянських монастирів. Якщо на 1780р Галицька Провінція мала 36 монастирів і 314 ченців, то на початку XІX ст. в ній залишилося тільки 26 монастирів і біля 200 ченців(11; 318). Ліквідація З’єднаної Церкви і Василіянського Чину, в Російській імперії набула значення за царювання Миколи І на основі проекту  Й. Семашка від 1827р і царських указів 9.10.1827р і від 15.06.1833р. В період 1833-1839рр було закрито понад 60 монастирів і вигнано більше 500 ченців. Хто чинив опір, був у в’язницях або на засланнях. Монастирі ставали надбанням православних монахів, переходили в парафіяльні церкви, або у фонд єпархії РПЦ . У 1875р царський уряд зліквідував З’єднану Церкву. Не набагато кращою була ситуація в Галицькій Провінції, де на 1882р налічувалось 14 монастирів і біля 60 ченців (3; 43). Декрет 1882р забороняв всім чинам зв’язки з верховними настоятелями за межами Австрійської імперії, тому Галицька Провінція стала відокремленою. Цей декрет наказував монастирям кожної єпархії утворювати власну Провінцію, менші монастирі приєднати до більших, вибирати ігумена з власних ченців. Все це негативно вплинуло на розвиток Василіянського Чину Галицької Провінції. Взагалі ні Російський царизм і ні Австрійська імперія не сприяли розвитку чернецтва, оскільки перший знищував, а другий обмежував. На 1882р Василіянський Чин налічував тільки 22 монастирі і 114 ченців, що в 1624 р за митрополита Рутського - 20 монастирів і біля 100 ченців (3; 163).

Реформа чину св. Василія Великого у 1882-1904рр безпосередньо стосувалася Василіян Галицької Провінції. 12 травня 1882р Папа Лев XІІІ видав Апостольський Лист “Singulare Praesidium”, в якому було накреслено основні пункти реформи Василіянського Чину. Передбачалось наступне:

  • Реформу повинні провести Отці Єзуїти, яким для цього тимчасово передавався Добромильський монастир;
  • впровадження одного новіціяту на всю Галичину;
  • виховання новиків на духовних засадах св. Василія, св. Йосафата та митрополита  Й. Рутського.
  • вихід Василіян з – під юрисдикції єпископів і митрополита .

Офіційно реформа вступила в дію 15 червня 1882р коли Добромильсьський монастир передано Отцям Єзуїтам. Тоді протоігумен Василіян о. Сарніцький і Добромильський ігумен о. Ю. Телішевський передали цей монастир магістрові новиків о. К. Щепковському – вихователю бучацьких Василіян. Після закінчення піврічної кандидатури, одного року новіціяту, клирики складали перші обіти і навчались далі : один рік риторики, два роки філософії і три роки теології. В 1884р до Добромильської реформи приєднався перший монастир – монастир св. Онуфрія у Львові, 1888 р. св. Юрія в Кристонополі, 1891 р. у Жовкві, св. Миколая у Крехові, 1893 р. св. Хреста в Бучачі і св. Івана в Улашківцях, 1895 р. св. Петра і Павла в Михайлівці (11;332).

На 1905 р. чин нараховував 14 монастирів, мав 195 ченців: 70 ієромонахів, 46 клириків, 79 братів. Василіяни приділяли важливе значення видавничій діяльності. В 1895 р. при монастирі в Жовкві вони заснували друкарню, і налагодили випуск періодичних видань — з 1897 р. місячника “Місіонар” з 1901 р. щорічника “Календар Місіонаря”.

У XX ст. Василіяни переживали не найкращі часи. В 1911 р. монастирі в Гошеві, Золочеві і Погоні були також приєднані до Провінції. Але воєнні події 1914–1920 рр. значно відбилися для Чину. Монастирі знищувались, ченці інтернувались. Біля 40 ченців з Крехова і Жовкви були інтерновані польською владою до Домб’є біля Кракова, а їх монастирі пограбовані (11;350). Деякі попадали в полон і були вивезені на заслання в Сибір — монахів Михайлівки, Улашківець. Всього на Сибір було вивезено царськими окупантами біля 26 ченців. З 24 червня до 1 липня 1931 р. в Добромильському монастирі відбулася перша Генеральна капітула. Чин поділили на Провінції і Місто-Провінції: Бразилійську Місто - Провінцію (1931р.), Американсько - Канадську Провінцію (1932р.), Закарпатську Провінцію (1932р.) до неї увійшли монастирі в Румунії, Угорщині і Югославії. Галицька Провінція нараховувала 17 монастирів і 322 ченці. Василіяни створювали церковні Товариства, проводили місії. Набула широкого розвитку видавнича діяльність, релігійного характеру, але не тільки просвітницького, але й науково-освітнього характеру.

Події Другої світової війни суттєво вплинули на життя і діяльність Василіянського чину на території Центрально - Східної Європи. Галицька Провінція офіційно проіснувала до 1946 р. Румунська в 1948 р.  комуністичною владою була заборонена, Закарпатська Провінція в 1947 р. більшовицькою владою була ліквідована. Переважна більшість монахів була репресована у місцевих в’язницях, а згодом вивезена в Сибірсько-Казакстанські табори або на спецпоселення. Було заарештовано в Галицькій Провінції 89 ченців з них 15 загинуло у в’язницях, таборах, на засланні, в Закарпатській Провінції заарештовано 9 ченців, в Румунській — 18, в Югославії — 2 ченці розстріляно. Всього було заарештовано 140 отців і братів, 18 з котрих загинули (11;606). В 1946–1989рр. Василіянський чин зберігав свої осередки в Канаді, Америці, Бразилії, Аргентині. 1989р. УГКЦ вийшла з підпілля і 92 ченці — Василіяни діяли в основному в Західних областях України. На 1994 р. чину було повернуто 15 монастирів.

30.10.1991 р. Постановою Ради в справах релегій при Кабінеті Міністрів України Галицька Провінція Отців Василіян за поданням протоігуменату Провінції та з погодженням Протоархимандрита Чину св. Василія Великого о. І. Патрила і кардинала М. Любачівського перейменована в Провінцію Найсвятішого Спасителя оо. Василіян  в Україні.