Бучацька Єпархія УГКЦ Монастирі Монастир Чину св. Василія Великого в Бучачі

Пошук

 


Designed by:
Site hosting Joomla Templates
Web hosting services
Монастир Чину св. Василія Великого в Бучачі - Огляд історії чину Василія Великого Друк e-mail
Головна статті
Монастир Чину св. Василія Великого в Бучачі
Василіянський чин у Бучачі
Діяльність Бучацьких ченців у 1712– 1946 рр
Огляд історії чину Василія Великого
Всі сторінки

Огляд історії чину Василія Великого

Найстарішою монашою спільнотою в Україні є Чин Святого  Василія Великого (329 - 379) – єпископа Кападокії , котрий в 360 році склав для чернечого способу життя Широкі і Короткі Правила , звані ще Регулами       (6; 138). Ці правила св. Василія відзначалися гуманістичною спрямованістю, бо вони враховували можливості кожного монаха. Зокрема, в період посту аскетизм не був абсолютним, а брали до уваги здоров’я і вік ченця – щоб піст не був шкідливим і не відбився  негативно на фізичному станові монаха, на його праці. Бо метою монашого послуху  відзначалась праця для загального добра  за приписами  Євангелії про християнську досконалість, ставилось завдання виховувати молодь і конкретними діями творити милосердя в притулках і лікарнях.

Правила св. Василія Великого отримали авторитет серед монашества і розповсюдились на східне чернецтво, а через нього на країни  Південно-Західної Європи . Бо ще за життя св. Василій заснував численні монастирі в Кападокії, Понті, а щодо Південно-Західної Європи, то в X ст. в Римі було 15, в Неаполі - 11, а в Південній Італії понад 500 монастирів. Ченці котрі жили за цими правилами, користувались великою заслугою і повагою в лоні Церкви. Так, 25 Римських Пап були Василіянами, а 17 із них визнано святими. Період їх перебування на Петровому Престолі припав на V-XI століття (10; 5).  Термін “Василіяни” вперше з’являється на Сіцілії в XI ст. для того, щоб відрізнити грецьких монахів від бенедиктинів. А в XIV ст. “Василіянський Чин” з’являється в Короні Польській і Великому Князівстві Литовському, до котрих вже належали українські й білоруські землі (14;2). Під назвою “Василіяни” утвердилося відрізнення їх від інших латинських чернечих орденів, тобто під “Василіянами” розуміли грецьких і східних руських ченців, а назви інших чернечих орденів, що стали гілками від бенедиктинів, представляли латинські ченці.

Монаше життя в українські землі прийшло разом з християнством. Точних даних про перші монастирі немає: невідомо скільки їх було, яка була кількість монахів в них. Але в літописах зустрічаються згадки про те, що вже за князювання Ярослава Мудрого було в Києві два монастирі: св. Юрія і св. Ірини (9;89). Він також збільшив єпископати, на базі Київського утворив митрополію, любив монаше оточення – ченці читали йому церковні книги і перекладали їх на слов’янську мову, а рукописи зберігали в церкві св. Софії. Монахи були місіонерами, котрі поширювали християнство на Русі, оскільки язичництво в окремих місцях тривало до XIII ст. Особливо велику роль в поширенні християнства відіграли монахи Печерського монастиря.

Монастирі жили автономно - кожний монастир був незалежний від іншого, ченці звільнені від громадських повинностей, спосіб життя був на основі Правил Василія Великого. У Києво - Печерському монастирі його засновник Антоній і наступник Теодозій в монаший спосіб життя внесли свої незначні зміни, що стосувалися в основному організаційного розширення і активізації місійної праці. В XIII ст. монастир отримав статус лаври і перетворився на основний осередок релігійного і освітнього життя Київської Русі. Поставали монастирі  в Київській Русі від Десни до Сяну, бо кожний князь або боярин вважали за честь для себе і свого роду заснувати монастир. На початках свого існування монастирське життя було строгим, відданим молитві, місійній праці, науковій діяльності. Але в XV-XVII ст. в чернецтво вкрадається бажання наживи і вигоди. Це негативно вплинуло на початкове призначення ченця: убогість, чистоту, послух. Причиною занепаду було право патронату. Польські королі роздавали церковне і монастирське майно під опіку (патронат) мирян, котрі про церкви і монастирі не дбали і призначали архимандритів із світських людей байдужих до чернечих справ і котрі часто вели аморальний спосіб життя (17;18). Право патронату трактувалося як дозвіл новообраному кандидатові на церковний престол розпоряджатись церковним майном, з котрим була зв’язана для добра держави, військова служба і інші обов’язки. Право патронату набуло характеру децентралізації, бо власники могли продати або здати в оренду церковне або монастирське майно.

Віленський собор 1509 р. констатував ці факти купівлі єпископатів, але не боровся проти цього. Бо продавцем був сам король Сигізмунд I (1507-1648), а згодом його син Сигізмунд II Август (1548-1572). Жоден з них не звертав уваги на професійну гідність і моральність кандидатів. Король Стефан Баторій (1576-1586) роздавав єпископства і архимандритства своїм офіцерам за військові подвиги. Але королі   були в боргах і тому були змушені були продавати ктиторські права на церкви, монастирі, єпископати вельможам. Мета цього права була єдина – збагатитися новим власникам за рахунок доходів з багатих церковних і монастирських земель. Тому в XVI ст. проглядається занепад українського чернецтва  і української Церкви.

Ситуація не змінилася на краще і після Берестейської Унії 1596р – впродовж перших двох десятиліть по ній. Про роль і значення чернецтва в житті З’єднаної Церкви і в утвердженні унії написав проект 1605р ієромонах Віленського Святотроїцького монастиря Йосиф Велямин Рутський “Виклад одного русина про виправлення устрою у грецькому обряді”, в котрому на тлі занепаду Східної Церкви прийшов до висновку, що: ”Це наше лихо походить з двох причин: з браку знання наших митрополитів і єпископів та з браку досконалості й святості життя”(11;125) . Для того, щоб З’єднана Церква отримала новий імпульс до розквіту, потрібна була реформа чернецтва.

Будучи митрополитом Київським (1613-1637), Рутський розпочинає в 1617р. реформу чернецтва, яку в 1623р. в основних її аспектах завершує. Маючи в своїй митрополичій єпархії біля 60 монахів і 5 монастирів (Вільно, Битень, Жировиці, Новгородок і Мінськ), в липні 1617р. митрополит Рутський скликав першу генеральну капітулу до Новгородович. На ній Рутський зреорганізував східне чернецтво в Київській митрополії та заснував Чин святого Василія Великого. “Василіянський Чин повстав, щоб служити Берестейській Унії”(12;1). В 1617р. засновано “Віленську конгрегацію Пресвятої Трійці”. Основним пунктами  Чину було; об’єднання монастирів в один чин на підставі розроблених Рутським Загальних і Партикулярних правил та Капітульної Конституції, що були закінчені на третій генеральній капітулі 1623р. і в основу котрих покладено писання і правила св. Василія Великого. Частину параграфів запозичено з Правил Товариства Ісусового,- 10 з 68 перенесено майже повністю (11;131), а деякі мали подібність,- решту Рутський склав сам і визначення, що на чолі Чину є Протоархимандрит; монастирями управляють ігумени.

24 жовтня 1624р. Конгрегація поширення Віри декретом офіційно підтвердила чернечу реформу проведену Рутським. В 1636р. Чин нараховував біля 160 ченців і 36 монастирів. З них 5 були розміщені на території України, 2 у Польщі, 2 в Литві і в Білорусії. На кінець ХVІІ ст. кількість ченців не збільшилась, число монастирів зменшилося до 31. Причина такого стану вбачається в Козаччині і в Московсько – Польській війні, коли монастирі Василіян знищувались і в багатьох випадках разом з монахами.

В роки Рутського, монастирі ставали фундаментом Унії, високоосвітнім вишколом єпископів, а згодом – центрами просвіти як духовенства , так і народу. На кінецьXVII і початок XVIII ст Унія поширилась на Східній Галичині,а невдовзі на Правобережну Україну. І в 1692р до Унії приєдналися перемишльський єпископ Інокентій Винницький, в 1700р – львівський Йосип Шумлянський , а в 1702р луцький єпископ Денис Жабокрицький.

У XVIII ст кількість монастирів на 1710р , починаючи від Новгородської капітули 1686р, становила 22. На Замойському синоді 1720р вони повинні були об’єднатися в одну Конгрегацію під керівництвом одного протоархимандрита – Перемишльська, Львівська, Луцька, Володимирська і Холмська єпархія. Це був один з найважливіших пунктів. Потім Замойський синод вирішив, що єпископами повинні бути лише монахи-Василіяни, котрі пройшли новіціят. З цього рішення не було протиставлення білого і чорного духовенства, тому що основним недоліком білого духовенства була недостатня освіченість. Період від Дубненської капітули 1743 р до 1772р –набув найбільшого розквіту Василіянський Чин, який найвагоміше проявляв себе в душпастирстві, освітньо-виховні діяльності і науково-видавничі сфері. Перший поділ Польщі привів до того, що Василіянські монастирі були розміщені в різних тепер державах, при цьому Росія і Австрія відмовилися від підпорядкування настоятелям монастирів, які перебували за межами. Тому Чин  було поділено на чотири Провінції - Литовську, Білоруську, Руську і Галицьку (26;57) . Руська Провінція. Це 33 монастирі на території Львівської, Луцької, Перемиської, Володимирівської, Холмської частини Київської єпархії. Литовська провінція. Це 50 монастирів, які після 1772р залишилися на території Польско - Литовської держави.  До неї належали бучацькі Василіяни. Білоруська Провінція. Це 20 монастирів, які після 1772р відійшли до Російської імперії, а з ними Литовська і Руська Провінції. В 1833-1839рр Василіянські монастирі були перетворені в православні. У 1810-1864рр існувала п’ята Провінція - Холмська, монастирі якої 1809р належали до Галицької. Але в 1864р вона була знищена Росією. Ті українські землі, що відійшли до Австрійської держави (Східна Галичина) репресій не зазнали. Процес зміцнення монастирів почався після Дубненської капітули і березневого декрету 1787р цісаря Йосифа ІІ про редукцію Василіянських монастирів. Якщо на 1780р Галицька Провінція мала 36 монастирів і 314 ченців, то на початку XІX ст. в ній залишилося тільки 26 монастирів і біля 200 ченців(11; 318). Ліквідація З’єднаної Церкви і Василіянського Чину, в Російській імперії набула значення за царювання Миколи І на основі проекту  Й. Семашка від 1827р і царських указів 9.10.1827р і від 15.06.1833р. В період 1833-1839рр було закрито понад 60 монастирів і вигнано більше 500 ченців. Хто чинив опір, був у в’язницях або на засланнях. Монастирі ставали надбанням православних монахів, переходили в парафіяльні церкви, або у фонд єпархії РПЦ . У 1875р царський уряд зліквідував З’єднану Церкву. Не набагато кращою була ситуація в Галицькій Провінції, де на 1882р налічувалось 14 монастирів і біля 60 ченців (3; 43). Декрет 1882р забороняв всім чинам зв’язки з верховними настоятелями за межами Австрійської імперії, тому Галицька Провінція стала відокремленою. Цей декрет наказував монастирям кожної єпархії утворювати власну Провінцію, менші монастирі приєднати до більших, вибирати ігумена з власних ченців. Все це негативно вплинуло на розвиток Василіянського Чину Галицької Провінції. Взагалі ні Російський царизм і ні Австрійська імперія не сприяли розвитку чернецтва, оскільки перший знищував, а другий обмежував. На 1882р Василіянський Чин налічував тільки 22 монастирі і 114 ченців, що в 1624 р за митрополита Рутського - 20 монастирів і біля 100 ченців (3; 163).

Реформа чину св. Василія Великого у 1882-1904рр безпосередньо стосувалася Василіян Галицької Провінції. 12 травня 1882р Папа Лев XІІІ видав Апостольський Лист “Singulare Praesidium”, в якому було накреслено основні пункти реформи Василіянського Чину. Передбачалось наступне:

  • Реформу повинні провести Отці Єзуїти, яким для цього тимчасово передавався Добромильський монастир;
  • впровадження одного новіціяту на всю Галичину;
  • виховання новиків на духовних засадах св. Василія, св. Йосафата та митрополита  Й. Рутського.
  • вихід Василіян з – під юрисдикції єпископів і митрополита .

Офіційно реформа вступила в дію 15 червня 1882р коли Добромильсьський монастир передано Отцям Єзуїтам. Тоді протоігумен Василіян о. Сарніцький і Добромильський ігумен о. Ю. Телішевський передали цей монастир магістрові новиків о. К. Щепковському – вихователю бучацьких Василіян. Після закінчення піврічної кандидатури, одного року новіціяту, клирики складали перші обіти і навчались далі : один рік риторики, два роки філософії і три роки теології. В 1884р до Добромильської реформи приєднався перший монастир – монастир св. Онуфрія у Львові, 1888 р. св. Юрія в Кристонополі, 1891 р. у Жовкві, св. Миколая у Крехові, 1893 р. св. Хреста в Бучачі і св. Івана в Улашківцях, 1895 р. св. Петра і Павла в Михайлівці (11;332).

На 1905 р. чин нараховував 14 монастирів, мав 195 ченців: 70 ієромонахів, 46 клириків, 79 братів. Василіяни приділяли важливе значення видавничій діяльності. В 1895 р. при монастирі в Жовкві вони заснували друкарню, і налагодили випуск періодичних видань — з 1897 р. місячника “Місіонар” з 1901 р. щорічника “Календар Місіонаря”.

У XX ст. Василіяни переживали не найкращі часи. В 1911 р. монастирі в Гошеві, Золочеві і Погоні були також приєднані до Провінції. Але воєнні події 1914–1920 рр. значно відбилися для Чину. Монастирі знищувались, ченці інтернувались. Біля 40 ченців з Крехова і Жовкви були інтерновані польською владою до Домб’є біля Кракова, а їх монастирі пограбовані (11;350). Деякі попадали в полон і були вивезені на заслання в Сибір — монахів Михайлівки, Улашківець. Всього на Сибір було вивезено царськими окупантами біля 26 ченців. З 24 червня до 1 липня 1931 р. в Добромильському монастирі відбулася перша Генеральна капітула. Чин поділили на Провінції і Місто-Провінції: Бразилійську Місто - Провінцію (1931р.), Американсько - Канадську Провінцію (1932р.), Закарпатську Провінцію (1932р.) до неї увійшли монастирі в Румунії, Угорщині і Югославії. Галицька Провінція нараховувала 17 монастирів і 322 ченці. Василіяни створювали церковні Товариства, проводили місії. Набула широкого розвитку видавнича діяльність, релігійного характеру, але не тільки просвітницького, але й науково-освітнього характеру.

Події Другої світової війни суттєво вплинули на життя і діяльність Василіянського чину на території Центрально - Східної Європи. Галицька Провінція офіційно проіснувала до 1946 р. Румунська в 1948 р.  комуністичною владою була заборонена, Закарпатська Провінція в 1947 р. більшовицькою владою була ліквідована. Переважна більшість монахів була репресована у місцевих в’язницях, а згодом вивезена в Сибірсько-Казакстанські табори або на спецпоселення. Було заарештовано в Галицькій Провінції 89 ченців з них 15 загинуло у в’язницях, таборах, на засланні, в Закарпатській Провінції заарештовано 9 ченців, в Румунській — 18, в Югославії — 2 ченці розстріляно. Всього було заарештовано 140 отців і братів, 18 з котрих загинули (11;606). В 1946–1989рр. Василіянський чин зберігав свої осередки в Канаді, Америці, Бразилії, Аргентині. 1989р. УГКЦ вийшла з підпілля і 92 ченці — Василіяни діяли в основному в Західних областях України. На 1994 р. чину було повернуто 15 монастирів.

30.10.1991 р. Постановою Ради в справах релегій при Кабінеті Міністрів України Галицька Провінція Отців Василіян за поданням протоігуменату Провінції та з погодженням Протоархимандрита Чину св. Василія Великого о. І. Патрила і кардинала М. Любачівського перейменована в Провінцію Найсвятішого Спасителя оо. Василіян  в Україні.

e-max.it: your social media marketing partner


 
Бучацька Єпархія УГКЦ, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting