Бучацька Єпархія УГКЦ Літургійна комісія Що маємо знати про храм і богослужіння? З історії Таїнства Подружжя (VIII – XVIІ ст.)

Пошук

 


Designed by:
Site hosting Joomla Templates
Web hosting services
Що маємо знати про храм і богослужіння? З історії Таїнства Подружжя (VIII – XVIІ ст.) Друк e-mail

Що маємо знати про храм і богослужіння? З історії Таїнства Подружжя (VIII – XVIІ ст.)

З кінця VIII ст. датується найдавніший збережений рукопис візантійського евхологіону (наша книга – требник) – Кодекс Barberini 336,  у якому описані вже чини заручин і вінчання. Дані цього манускрипту відповідають даним інших манускриптів ІХ – Х століть. Згідно з цими рукописами, первісний візантійський чин вінчання складався з наступних елементів:

  1. Єктенії
  2. Молитви «Боже святий, Ти з пороху сотворив чоловіка…», присутня у сучаному чині (друга молитва вінчання)
  3. Покладання вінців і поєднання рук (при цьому на благословення священика вказують не всі рукописи)
  4. Другої молитви, сучасна третя: «Господи Боже наш, Ти в спаситель нім Твоїм промислі…»
  5. Св. Причастя
  6. Спільної чаші (з молитвою)

До ІХ ст. церковне чинопослідування благословення шлюбу, що мало у своєму складі обряд вінчання, у Візантії вже було широко розповсюдженим і, ймовірно, звершувалося над усіма бажаючими. Зокрема, преподобний Теодор Студит пише про вінчання тих, що одружуються, як про самозрозумілу річ, і при цьому цитує «священну молитву вінчання», текст якої співпадає з текстом молитов візантійського чину вінчання, які використовуються й до сьогодні (сучасна друга і третя); також преподобний Теодор згадує про те, що чин вінчання містить прикликання Божественної благодаті, і тому його не належить звершувати у випадку другого шлюбу (второбрачних) (Theod. Stud.Ep. 22, 25, 28, 31, 50).  

Причастя Святих Таїн, яке згадується у більшості свідоцтв про звершення шлюбу в Давній Церкві і яке приписують майже всі рукописи візантійського чину вінчання VIII – XVI ст., є реалізацією того, чим відрізняється християнський Шлюб-Таїнство від шлюбу взагалі: приймаючи Тіло і Кров Господа Ісуса Христа, подружжя отримує благодатний дар нового життя, що освячує їх самих і їхній шлюб; спільне Причастя підкреслює єдність подружжя у Христі. Блаженний Симеон Солунський пише: «Коли всі заспівають «Єдин свят, єдин Господь», Він бо єдиний – освячення, мир і спільність рабів Своїх, що поєднуються, (ієрей) причащає молодят… бо кінцем всякого чинопослідування і печаттю кожного Божественного Таїнства є Святе Причастя» (PG 155, 512).

Однак у XVI-XVII ст. Причастя із візантійського чину вінчання зникло. Причини цього слід вбачати не в законодавстві візантійських імператорів – Візантійська імперія під цю пору перестала існувати, - а у вимогах до причасників (для яких обов’язковим став багатоденний піст та ін.), які надміру зросли до того часу, а також у загальній практиці причащатися зрідка. Трапилося це не раптово, а поступово. У рукописах до XV ст. приписано беззастережно причащати наречених, які одружуються вперше; у XV-XVI ст. більшість евхологіїв і требників ідуть за давньою традицією, але з’являються й такі, в яких допускається вінчання без прийняття подружжям Святого Таїнства Євхаристії. Подекуди рукописи приписують своєрідну «заміну»: наречений і наречена, які недостойні причащатися, замість причастя споживають мед із мигдалем (про це говорить евхологіон 1536 року із афонської Великої лаври). Згодом з’являються рукописи, де причастя немає взагалі, але виголос «Передосвячених Святеє…» і причасний збережені (рукопис з Синайського монастиря, XV ст). У грецьких друкованих евхологіях XVII ст. вже немає ні виголосу, ні причасного, ані самого причастя. Руські друковані видання требника від другої половини XVII ст. і до сьогодні, не оглядаючись на візантійську і давньоруську традицію, наслідують пізніші грецькі видання. 

о. Мирослав Думич, доктор літургійного богослов’я

 
Бучацька Єпархія УГКЦ, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting