Бучацька Єпархія УГКЦ Літургійна комісія Що маємо знати про храм і богослужіння? З історії Таїнства Подружжя (IV-VIII ст..) Що маємо знати про храм і богослужіння? З історії Таїнства Подружжя (IV-VIII ст.)

Пошук

 


Designed by:
Site hosting Joomla Templates
Web hosting services
Що маємо знати про храм і богослужіння? З історії Таїнства Подружжя (IV-VIII ст..) Що маємо знати про храм і богослужіння? З історії Таїнства Подружжя (IV-VIII ст.) Друк e-mail

У IV ст. чотири з Послань святителя Григорія Богослова були уже присвячені весільному святкуванню. Послання містить згадки про шлюбні церемонії, що явно походять з античної традиції: прикрашення чертогу світлиці наречених квітами, збір багатьох людей (серед яких були також і єпископи), обряд поєднання правиць наречених, святкування, спів традиційної античної шлюбної пісні (псалом 127), подарунки молодятам. Однак св. Григорій називає всі ці дії «суєтними» і протиставляє їм молитви за наречених, які одинокі мають значення (Григорій Богослов, Ep. 193, 194, 231, 232). Єдиний обряд, який явно схвалював святитель і яким би дивним це не здавалось сучасному читачеві, є зовсім не покладання вінців на голови нареченого та нареченої, а обряд поєднання рук молодят.

В античності руки нареченим єднала pronuba – шанована жінка, яка все життя прожила в одному бездоганному шлюбі. У святителя Григорія руки молодятам поєднує єпископ, що зайняв, таким чином, місце pronuba. Зазначимо, що зображення Христа, який єднає руки наречених, зустрічаються вже на зображеннях візантійських монет та інших предметів V-XII століть.

У творах дещо пізнішого автора – святителя Івана Золотоустого – з одруженням пов’язані шлюбний договір, особливий одяг нареченої, вінці на головах молодят, присутність священиків, молитви та благословення, бенкет (Іван Золотоустий, In Gen. 48, 5; In Ep. Ad Col. 12, 4). Таким чином, можемо сказати, що у IV-V століттях вже існував певний християнський чин благословення шлюбу, що походив з античної церемонії одруження, та звершувався за участі духовенства, окремо від св. Літургії. Завдячуючи пізнішим джерелам, стане зрозумілим, що до цього чину було приєднано головний християнський елемент – Євхаристію. Античним елементам дуже швидко надали християнської символіки: уже святитель Іван Золотоустий пише, що у шлюбних вінцях слід вбачати символ перемоги молодят над плотськими втіхами (Іван Золотоустий, In Ep. 1 ad Tim. 9, 2).

Отже, в IV ст. Церква взяла значну частину традиційного греко-римського обряду одруження за основу чинопослідування церковного шлюбу. З V ст. у Церкві, без сумніву, вже існувало особливе послідування чину шлюбу. Однак, будучи окремим від Літургії, церковний чин шлюбу все ж не втрачав зв’язку з Таїнством Євхаристії – так, для прикладу, на Сході Причастя запасними Святими Дарами також входило до його складу.

Історія нам показує, що спершу вінчання стало обов’язковою частиною церковного благословення шлюбу тільки при одруженні візантійських імператорів та високопоставлених урядовців – навіть у пізніших рукописах візантійського чину шлюбних заручин (також і слов’янських) він часто виступає під назвою «Заручини царів та інших» ( у слов’янському варіанті – «Вінчання князів, і бояр, і всіх православних християн»). Зокрема, детальний опис церемонії вінчання царського подружжя міститься у Теофілакта Сімокатти, який пише про одруження імператора Маврикія, що відбулося у 582 році (Theoph. Simoc. Hist. I, 10). Тут потрібно зазначити, що описаний Теофілактом чин відповідає тому порядку, який викладено у пізніших богослужбових книгах Візантійської традиції щодо християнського чину вінчання та який містить наступні елементи:

  1.  поєднання правих рук і вінчання (тобто античні обряди);
  2.  Причастя Святих Таїн;
  3.  весільний бенкет з розпиванням першої чаші молодятами.

Саме ця схема лежить в основі візантійського чину вінчання, причому до VI  ст. вона вже була сформованим послідуванням, що випливає не тільки з опису одруження Маврикія, але й з того, що до середини цього ж століття в Константинополі існували деякі з молитов одруження, які увійшли до традиційного візантійського чину та їх використовують Церкви візантійської традиції по сьогодні.

Окрім того, зауважмо, що спільна чаша не має нічого спільного з Чашею Євхаристійною і безпосередньо походить від обряду розпивання нареченими першої чаші на весільному бенкеті.           

о. Мирослав Думич, доктор літургійного богослов’я

 
Бучацька Єпархія УГКЦ, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting