Бучацька Єпархія УГКЦ Катедра Роздуми о. д-ра Мирослава Думича на неділю сиропусну (прощення) (Мт. 6, 14-21)

Пошук

 


Designed by:
Site hosting Joomla Templates
Web hosting services
Роздуми о. д-ра Мирослава Думича на неділю сиропусну (прощення) (Мт. 6, 14-21) Друк e-mail

Роздуми о. д-ра Мирослава Думича на неділю сиропусну (прощення) (Мт. 6, 14-21)

«Ти ж, коли постиш,
намасти свою голову й умий своє обличчя,
щоб не показати людям,
що ти постиш, але Отцеві твоєму»
(Мт. 6, 17-18)

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі! Сьогодні християни візантійського обряду почитають Сиропусну неділю, яку зазвичай називають також Неділею прощення. Цю неділю по справжньому можна назвати днем прощення і миру. Сьогоднішня свята Євангелія на передодні Великого посту подає нам три важливі повчання.

По-перше: ніколи і нічим ми так не уподібнюємося до Бога, як саме тоді коли радо прощаємо всім тим, що нас образили, зневажили чи скривдили. Цього дня свята Церква закликає кожного з нас набратися сили та сміливості для того, щоб простити собі взаємні образи. І поцілунком миру погасімо вогонь ворожнечі, що не дає на спокою. Лише в такий спосіб повернемо собі мир і спокій душі, а навколо нас спасуться тисячі. Наш Спаситель чітко заявив: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6, 14-15). Ці два речення, що їх навчає Ісус своїх послідовників, відіграють роль своєрідного виявлення правдивості слів, якими звертається людина в молитві до Бога-Отця. Якщо не простиш братові, то можна розуміти, що не визнаєш Бога як Батька (Лк. 15, 25-32), і не приймаєш його прощення щодо себе самого. Праведник – не той, хто не грішить, - усі люди грішні, а той, хто здатен прощати, як Отець.

Якщо не прощаю – це означає, що моя молитва переповнена фальші й не відбулася в Дусі Отця і Сина.

Святий Іван Золотоустий повчає: «Прости гріхи ближньому, щоб і тобі отримати прощення від Господа, якщо він дуже тебе образив, то чим більше ти простиш, тим більше і сам отримаєш прощення».

Преподобний Анастасій говорить: «Велике зло, якщо хтось піде до Церкви, маючи злобу проти ближнього і стане фальшиво вимовляти у Господній молитві слова: «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Він далі говорить, що така людина надаремно вимовляє ці слова, даремно трудиться у молитві і навіщо неправдиво говориш Богові. Тож пам’ятаймо, якщо не простимо тим, що проти нас прогрішились, то і самі не будемо прощені, бо простить нам Бог лише тоді, коли самі простимо.

Хто покірним і розкаяним серцем говорить: «прости нам провини наші», той, очевидно, не матиме труднощів сказати також з усього серця, і другу частину цього прохання: «як і ми прощаємо винуватцям нашим». Така людина простить усім усе, хоч інколи це може бути дуже важко. Бо, що є людські провини супроти нас, у порівнянні наших боргів і провин відносно Бога?

Пробачити – це означає відкинути всі порахунки і розрахунки, віддавши їх Христові. Прощення – справжнє «вторгнення» Небесного Царства у наш грішний і упалий світ.

По-друге: сьогоднішня Євангелія навчає нас, що всяке добре діло, між іншим піст, лиш тоді має вартість на вічне життя, коли воно виконане з добрим наміренням й без пустої слави.

Свята Церква допомагає нам у різних хвилинах нашого життя, вона у смутку потішає, а в радості стримує. А встановлюючи святий Великий піст, хоче подати людині велику користь, як для тіла, так і для душі.
Піст бере свій початок ще зі Старого Завіту. Вже першим людям, нашим прародичам Адамові та Єві Господь дав піст, бо дозволив їсти плоди з усіх дерев, які були в Едемі, але з одного, що було посередині, не дозволив. У Святому Письмі читаємо, що аж до потопу люди не їли м’яса. Після потопу Господь знову наказує не їсти м’яса з кров’ю (Бут. 9, 4). Знаємо, що Мойсей пішов на гору Синай і там перебував 40 днів і ночей хліба не ївши і води не пивши, після цього отримав від Бога 10 Божих заповідей.

Також і пророк Ілля постив на горі Хорив 40 днів, після чого йому явився Бог і заповів йому недалеку погибель поганства.

Численними є випадки, коли піст супроводжується молитвою не поодинокої особи, а зібранням людей (Суд. 20, 26; Єр. 36, 9). У біблійному розумінні піст не є аскетичною практикою (наприклад, священики утримувалися від пиття вина перед релігійним служінням (Лев. 10, 9) чи назореї (Чис. 6, 3-20), але через відмову від їжі є виявом повернення до Бога та підкорення його волі.

У Новому Завіті важливість посту підтверджує сам Господь Ісус Христос, який розпочинаючи свою місію на землі, йде у пустелю і там перебуває 40 днів і ночей у пості і молитві.

Коли заглянемо у Старий Завіт, бачимо, як показово постили фарисеї, вони не вмивалися, посипали голови попелом, ішли на ярмарок, молилися вголос, щоб люди бачили, як вони строго постять. Словами «Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму» (Мт. 6, 17-18) – Ісус Христос навчав своїх учнів найдосконалішого способу постити, тобто з любові до Бога.

Справжній піст не може бути показовим і лицемірним. Добрі вчинки не мають сенсу, якщо ми творимо їх заради здобування прихильності людей чи самохвальби. Піст є чимось більшим, аніж просто «їсти – не їсти», «танцювати – не танцювати» чи «слухати – не слухати музику». Понад різноманітні фізичні, продуктивні чи розважальні заборони стоїть заповідь нашого покаяння, внутрішнього очищення і навернення до Бога: ми повертаємо зі злочинного нашого шляху і ступаємо на путь Господню.

Зрештою, пріоритетними в часі посту мають бути наші стосунки з ближніми: ми маємо перестати бути «хижаками» одне одного. Просто не їсти певного виду явно їжі, якщо людина «поїдає» свого ближнього гнівом, ненавистю, заздрістю чи зверхністю. Правдивий піст має людині допомагати побачити свого ближнього очима милосердя і любові.

Третє повчання, яке подає нам Христос у сьогоднішньому Євангелії, ось яке: щоб ми по правді і властиво розцінювали скарби цього світу, бо «де наш скарб, там буде і серце наше».

Людина отримала життя в дар від Бога. Разом із цим даром вона отримала ще певні засоби для підтримання життя (Бут. 1, 27-30). Нічого поганого немає в тому, коли людина дбає про наявність матеріальних засобів, бо вони також дані Богом, але виникають клопоти, коли зосереджує на них надмірну увагу, коли вони починають відігравати в очах людини більшу роль, ніж вони мають насправді. Це призводить до хибного висновку: чим більше їх маю, тим більше захищеним є моє життя. Від цього хибного розуміння розпочинається гонитва за їх нагромадження. Але, від нагромадження того, що підтримує життя, але його не дає, застерігає Господь і навчає людину на прикладі манни (Вих. 16, 14-21).

Так, ми змушені і приречені володіти, щоб існувати. Йдеться не про те, щоб не мати, а про те, щоб не бути прив’язаними до того, що маємо. А ми дуже часто вправно прив’язуємося. Прив’язуємося до власного позитивного образу (як доказ – наші нескінченні виправдання), до наших псевдо чеснот і що найгірше, прив’язуємося до власної злиденності – до своїх гріхів.

Вживати земні скарби треба з розумінням того, що вони є дарами від Господа. «Скарб свій вживай згідно з заповідями Всевишнього: це тобі буде корисніше, ніж золото. Милостиню замкни у себе в коморах – вона тебе вирятує від усякого нещастя» (Сир. 29, 11-12).

Запам’ятаймо собі християнську істину, що коли що-небудь ми доброго робимо нашому ближньому, ми це робимо самому Спасителеві. Не забуваймо також, що коли ми кривдимо нашого ближнього, ми кривдимо самого Божого Сина. Отже, задля нашого спасіння прощаймо всі кривди нашим кривдникам. Допомагаймо ближнім скільки в наших силах, бо таким чином складаємо собі вічні скарби добрих діл у небі, які відчинять нам колись у майбутньому двері до Царства Божого й до вічного щастя в Бозі.

Ми є свідками того, як зовнішній світ приваблює до себе людину, і одночасно засліплює її очі. В душі залишається хіба що порожнеча. Дуже часто очі ведуть хто знає куди, ноги несуть, серце летить за приманами, а ми самі собі залишаємось чужими.

Наша душа залишається як опущений дім, а це навіває навіть страх на нашу душу. Тому закликає нас Христос: «Поверніться до мене всім серцем вашим, у пості, в плачі і у жалю». Бо «ось тепер час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (2 Кор. 6, 2).

Є така історія про одного молодого місіонера. Якось побачив він за роботою лісоруба і, довідавшись, що той ніколи не чув про Ісуса Христа, подумав: «Яка ж бо прекрасна нагода навернути цього чоловіка до Христа».

Цілий день той чоловік рубав дрова і зносив їх до воза. Коли він повертався, щоб нарубати ще трохи, молодий місіонер запитав: «То як, ти готовий прийняти Ісуса Христа?»

«Не знаю, - відповів лісоруб. – Цілий день ви тільки й розказували, як той Ісус допомагав людям впоратися з їхнім тягарем, а ви мені аніскілечки не допомогли».

Богослови Церкви кажуть, що за мало знати про Бога, але важливо знати Бога. Любити ділом і правдою, а не язиком і словом (1 Ів. 3, 18) – ось гасло Христового учня.

 
Бучацька Єпархія УГКЦ, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting