Роздуми о. д-ра Мирослава Думича на неділю про митаря і фарисея (Лк. 18, 10-14) Друк

Роздуми о. д-ра Мирослава Думича на неділю про митаря і фарисея (Лк. 18, 10-14)

«Смиренного молитва
крізь хмари пробивається»
(Сир. 35, 17).

Христос Раждається!

Дорогі в Христі! Не встигли закінчитися святкові дні, а вже надходить час Великого посту. І саме неділею митаря і фарисея Східна Церква починає приготовлятися до часу св. Чотиридесятниці.

У сьогоднішній притчі Ісус Христос навчає нас, як маємо ставитися до Бога, через зображення двох цілком різних людей. Чітко помічаємо різницю між гордістю і покорою, різницю, що випливає з правильного неправильного пізнання себе самого. У цій притчі Ісус Христос ставить нам перед очі двох різних по духу людей: гордого фарисея і покірного митаря.

Фарисей. Саме слово означає «відокремлений». Фарисей – це той, хто відокремлюється і тримається подалі від тих, що не дотримуються Закону. Фарисеї отримали загальне визнання і були шановані в Ізраїлі. Таке всенародне визнання спричинилося до того, що в своїх релігійних поглядах вони звертали більше уваги на зовнішні форми, ніж на формацію духа. Дуже часто фарисеї від своєї «праведності» попадали в гордість. А також із збігом часу, у навчанні фарисеїв багато чого змінилось в гіршу сторону . В часах Ісуса Христа фарисеї стали формальними обрядовцями, гордими самолюбами та засліпленими фанатиками. Були також страшними ворогами Ісуса Христа і апостолів. Ісус Христос безжально викривав їхнє лицемірство. Називає їх сліпими провідниками, порушниками Заповідей Божих. Христос називає їх побіленими гробами, які зверху здаються гарними, а в середині повні мертвих кісток та всякої погані.

Митар. У народі митарів вважали, на противагу фарисеям, публічними грішниками, бо вони збирали з людей більше грошей ніж належалося і співпрацювали з окупаційною владою. Одне слово, мали дуже погану репутацію. Людина побожна, яка себе поважала, навіть не хотіла б із ними спілкуватися, що вже говорити про сидіння за одним столом . Митар – це людина, яку всі вважали зрадником народу. Митарі збирали воєнний податок на користь римської влади, яка тоді панувала над країною. І вони у своїх одноплемінників вибивали ці податки для загарбників, для ворогів!

Отже, йдеться про двох людей, що молилися: про праведника і про грішника. Праведником був фарисей, чоловік благочестивий, що виконував заповіді, приписані законом. І він був упевнений, що таким чином неначе розрахувався з Господом Богом і тепер може виставити Йому рахунок, що він усе виконав і став вище за інших людей. Він молився з відчуттям самовдоволення, гордині, а де гординя, там поряд осудження.

Відчуття своєї праведності, своєї вищості розпирало фарисея. Він стояв перед Богом гордий, задоволений собою. Йому, здавалося, було чим пишатися: постів він дотримувався, на храм жертвував, особливих гріхів не чинив – ну абсолютний праведник! Стояв він перед Богом, а водночас був дуже далекий від Нього, бо відчував самозадоволення, заспокоївся, і його душа не наближалася до Господа.

А що ж митар? У старозавітні часи люди молилися не в храмі, а на подвір’ї храму. Отож, фарисей стояв попереду, а митар десь біля воріт, схиливши голову, не піднімаючи очей, бо пишатися він не мав чим, а лише повторював: «Боже, милостивий будь мені, грішному». Він шукав у Бога не справедливості, а лише милосердя. Він знав, що йому нема чим виправдатися! Він знав, що немає у нього жодних добрих учинків. Він бачить свою душу перед Богом обнаженою, він бачив себе недостойним, бачив, що стоїть перед святинею, на яку не сміє навіть поглянути. Ось чому він схилив голову і казав не «нагородити мене за мої заслуги», а «змилуйся», «помилуй мене, грішного».

Свою розповідь про цих людей Господь закінчив так: «Ці двоє пішли з храму, але виправданий був митар і грішник, а не фарисей і праведник». У цьому уривку добре бачимо, що Бог не дивиться ні на особу, ні на її статус у суспільстві, ні на її статки, а лише на людське серце. Остаточно визначальним є те, якими ми стаємо перед Богом: смиренними чи самовдоволеними й захопленими собою.

Бачимо, що митар виправдався тим, що став перед Богом таким, як був. Притча не каже, що фарисей мав би жити так, як митар. Його діла добрі, і такими вони залишаються. Критиковано не його діла, а його спосіб дивитися на них. Помилка полягає в тому, що він дивиться на Бога у світлі своїх діл. Для Ісуса, натомість, погляд має завжди йти згори вниз, а не знизу вгору: від Бога до нас, а не від нас до Бога.

У молодого оленя були великі і гарні роги, якими він дуже пишався. Ніхто не мав таких розкішних рогів! Біля нього паслися дикі кози, які мали такі маленькі й криві ріжки, що він сміявся над ними. А коли він зустрічав диких кабанів, які взагалі рогів не мали, то тільки зневажливо пирхав і відвертався від них. Бо ж він мав чим гордитися! Усе в його житті було б добре, якби не ноги. Йому видавалося, що вони дуже негарні, тонкі і криві. Про це він нікому не розповідав, але дуже страждав і бідкався на них.

Й от одного разу влітку спалахнула пожежа. Усі дикі звірі страху кинулися бігти. І в той момент олень оцінив усі переваги своїх тонких ніг. Вони несли його прудкіше за вітер. Він обігнав усіх кабанів та антилоп і неодмінно врятувався би від вогню, якби не гіллясті та розложисті роги. Обабіч мчали дикі звірі. Вогонь підступав дедалі ближче. У ту мить олень усвідомив, які чудові в нього ноги і які недоладні роги, його колишня гордість!

Багато людей часто забувають про справжню цінність речей, звертаючи увагу на зовнішнє.