«Моє місце… за ґратами» Друк

Oтець Ігор Цар вважає, що і зеки мають від Бога право знайти своє місце на небі.

Отець Ігор Цар каже, що прилучився до Церкви раніше, ніж навчився ходити. З дитячих літ він мріяв служити людям і боротися за волю України, загартовувався, вивчав бойові мистецтва, навіть роздобув собі пістолет. А ще – вчився танцювати, грати на музичних інструментах, записував пісні. Прізвище Цар спонукало його триматися гідно, однак життя влаштовувало випробування. У юності пізнав, що таке вулиця з усіма її небезпеками. «У 16 років мене поставили на облік в міліції, - розповідає він. – Я тоді важив 82 кг і не знав, де подіти силу. Спересердя покинув школу і пішов на завод слюсарем. Через рік купив собі «Яву» і так ганяв, що сусідка молилася, аби мене швидше забрали в армію, щоб не вбився»... Далі були ще випробування, які могли закінчитися трагедією. Але Бог мав щодо нього інші наміри. Ігор Цар став священиком, і пішов туди, де багато болю, сліз, відчаю – у в’язницю, служити Богові і… зекам.

«купив собі «Яву» і так ганяв, що сусідка молилася, аби мене швидше забрали в армію, щоб не вбився»...»

Чи пригадуєте свій перший прихід в тюрму? Як вас прийняли в’язні?

- Це було 20 травня 1997 року. Мене попросили посповідати ув’язнених. Пригадую, побачив перед собою змучених, голодних, хворих, обідраних і знедолених молодих людей. Відразу загорівся любов’ю до них і почав говорити, аби додати їм духу до життя, вселити надію на краще, що так все не буде. Я побачив вогники у їхніх очах і зрозумів, що моє місце - за ґратами. Звичайно, тюрма – не дитячий садок, і бувають непередбачувані ситуації. Але коли йдеш туди, аби замінити в’язням батька, прищепити віру в Бога, вивести їх на добру дорогу, купити взуття і ліки, тоді й маєш результат. Я люблю зеків і вони теж мають від Бога право на своє місце на небі. Моє завдання полягає в тому, щоб вже в тюрмі зробити їх вільними.

- Нелегко було, напевно, достукатися до сердець злочинців?

- Я не називаю їх злочинцями. Вони – мої тюремні ягнятка, діти Божі. Завжди треба подумати, а чому в Україні 240 тисяч молодих людей за ґратами? Хто спокушає народ пивом, горілкою, цигарками і наркотиками? Де справжні слуги диявола, які шикарно живуть, але не знають, що їх чекає після смерті? Скільки жінок роблять аборти, а їхні чоловіки схвалюють це? У в’язниці за вбивство сидять по 12 чи 15 років, а тут – руки в крові, ще й виправдовуються, що не хочуть жеброту плодити. Звірина б такого не придумала. Хочуть легко жити, але доведеться тяжко помирати і на Страшному суді подивитися в очі своїм убитим дітям. То хто є злочинцями?

Я інакше дивлюся на зеків, бо серед них більшість – дитбудинківці, сироти, з розбитих сімей, які ніколи в житті не чули доброго слова. А тому, коли я простягаю їм руку помочі, то і в них змінюється погляд на життя, а серце наповнюється любов’ю до Бога і ближнього. Я намагаюся жити так, аби кожен, хто прийшов до мене, на все життя запам’ятав, що мав справу зі священиком Ісуса Христа.

Коли я у 1977-1979 роках служив у дикій радянській армії у Забайкальському воєнному окрузі (ЗАБВО, «жартома» це розшифровували – «забудь вернуться обратно»), там з тисячі військових 600 були після тюрми, а офіцери – завжди п’яні. Щодня і щоночі – бійки, різанина, стрілянина. Тільки дивом від Бога я залишився живим. Коли у 20 років повернувся додому, здавалося, що прожив 80. Однак просив Бога, щоб ніколи не забути те жахіття, яке пережив, а робити все, щоб світ став інакшим. Коли ж опинився в тюрмі, зрозумів, що армія була для мене школою підготовки для праці з ув’язненими.

- Чи звикли ви до в’язничних порядків, «розкладів», мови та смаків?

- То не легка справа, бо кожна нормальна людина хоче справедливості, любові і спокою, а в тюрмі можна побачити і почути все що завгодно. Півтори тисячі людей і їх важких життєвих історій… Але якщо не я, то хто буде з тим давати собі раду?

«Був один з московської банди, що мав на совісті чотири вбивства. На Зіслання Святого Духа прийшов до сповіді, і коли я дав розрішення, він поцілував хрест, мої руки і так плакав, здригався, що тяжко було на це дивитися.»

- Розкажіть історію переміни людини в тюрмі, яка вас найбільше вразила?

- Був один з московської банди, що мав на совісті чотири вбивства. На Зіслання Святого Духа прийшов до сповіді, і коли я дав розрішення, він поцілував хрест, мої руки і так плакав, здригався, що тяжко було на це дивитися. Не міг повірити, що Бог прощає йому всі жахіття, які він наробив за життя. Він з дитинства був свідомий того, що можна робити, а що ні. У тюрмі важко захворів, і коли смерть заглянула в очі, навернувся до Бога. Давно це було, думаю, він помер десь у лікарні… - У тюрмах панують заразні хвороби, зокрема туберкульоз. Вам не страшно заразитися? Кажуть, що в’язні навіть спеціально можуть декого заразити, купивши туберкульозну паличку…

- Свою долю конем не об’їдеш, і нехай у всьому буде Божа воля, а не моя. Я за свої роки побачив цікаву річ: – коли людина визнає перед Богом свою неміч, що вона – порох, ніщо, коли пам’ятає про смерть і готується до неї з молодих літ, тоді Господь дивним способом ще й продовжує життя.

- Ви фізично сильна людина, знаю, що займаєтеся спортом. Як це може знадобитися в житті священику?

«коли людина визнає перед Богом свою неміч, що вона – порох, ніщо, коли пам’ятає про смерть і готується до неї з молодих літ, тоді Господь дивним способом ще й продовжує життя. »

- Був колись здоровим і сильним, займався боксом, і вмів, кого треба, поставити на місце. Тепер з мене лишилася пушка духу, а тому, щоб не переходити на таблетки, ще трохи рухаюся: зранку гімнастика і холодна вода, а пополудні – турнік, бруси та інше. Дух і тіло людини мусять перебувати в гармонії. Тоді йдеш вулицею і молишся, аби тебе ніхто не зачепив, бо можна наробити великої біди і вже офіційно засісти до тюрми. Роки роблять своє: я став трохи спокійнішим, вмію стерпіти, щоб перемогти і донести свій хрест до кінця.

- Чого найбільше зараз потребують в’язні в наших тюрмах? Чим їм може допомогти суспільство?

- Треба, щоб держава ними цікавилася, забезпечувала працею, навчала їх і робила все, аби українська молодь не опинялася в тюрмі. Для цього потрібно ціле суспільство повернути до християнського життя, щоб люди зненавиділи гріх і рабське животіння, а полюбили свободу, правду і мали страх Божий. Добре було б, якби Церква готувала для праці з ув’язненими священиків-капеланів. Доля світу в руках священиків, і якщо ми будемо правдивими християнами, будемо словом і ділом служити Богові, світ зміниться і багато душ спасеться. Живімо так, щоб разом бути у небі.

«Розповідь про гріхопадіння перших людей була рясно пересипана крутими матюками, дісталося і Адамові, і Єві, і «Євчиній матері»»

У книзі отця Ігоря «Останні будуть першими», яку він написав заради тих і про тих, чиє життя минає за колючим дротом, є спогад одного священика – в’язня радянських таборів. Він пише, що політв’язні вечорами збиралися й говорили на різні теми, у тому числі й духовні. На ті зустрічі часто приходив один кримінальний в’язень – росіянин Ваня. Він усе слухав, а потім проводив «спасенні» бесіди серед своїх «колег». Одного зі священиків відрядили послухати, що там «проповідує» Ваня. Того, що він почув, викласти на папері неможливо. Розповідь про гріхопадіння перших людей була рясно пересипана крутими матюками, дісталося і Адамові, і Єві, і «Євчиній матері», якої, як розумієте, взагалі не існувало. Оповідання зберегло свій сенс, а в’язні почули Святе Письмо у зрозумілому їм викладі.

- Для того, щоб знайти спільну мову з ув’язненими, треба їх розуміти, співчувати і любити, - такий висновок з оповідання про Ваню робить отець Ігор. - Вони також потребують людського слова, уваги і доброти, їх також Господь створив для неба. Любов перемагає світ! Мені довелося у житті багато перетерпіти, а тому добре знаю, що таке ковток води, кусень хліба, що таке Правда, Свобода і Любов. Тому зеки для мене – тюремні ягнятка, які сьогодні за ґратами, а завтра мають бути на небі, де сидітимуть під грушкою, слухатимуть, як пташки співають, і питимуть чифір - багато чифіру, задарма…

Леся Федів, Високий Замок
Фото Мирона Маслюка ,