«Вірю, поможи моєму невірству»
(Мк. 9, 24).

Євангельське читання четвертої неділі Великого посту оповідає про зцілення Господом Ісусом Христом юнака, одержимого бісом. Ця оповідь переконує нас у важливості й необхідності віри, молитви та посту.

Нещасний батько, не отримавши порятунку від апостолів, привів свого хворого сина до Ісуса і просить майже без надії допомоги. Він говорить до Спасителя: «Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним» (Мк. 9, 22). У цих словах десь закрадається сумнів у Божій силі і всемогутності, Але, як чуємо, Господь не відштовхнув нещасного батька від себе, а лише промовив: «Щодо того – якщо можеш – то все можливо тому, хто вірує» (Мк. 9, 23). Бог любить людину і бажає її спасти, але кінцевий результат залежить і від Бога, і від людини. Господь не вимагав від нещасного батька сили віри Авраама, ані віри багатостраждального Йова чи інших світильників віри. Спаситель очікує бодай найменшої віри, простої згоди на дію Божу у людському серці, і вже за це Господь згоден допомогти грішникові.

Отже: «Не бійся, тільки віруй». Але віруй, не допускаючи ніякого сумніву. Як дитина, знаючи, що батьки – це її найкращі приятелі, ставиться до них із найбільшою довірою. Так і ми, маючи впевненість щодо особи Христа, мусимо без вагання свій розум підкорити розумові Божої Премудрості.

«Не бійся, тільки віруй». Але віруй витривало і постійно! Коли наша віра має дати оздоровлення душевного життя, вона мусить бути готова на все. Тоді, очевидно, не буде причини до розпуки.

Віра – це квіти, а її плоди – це добрі вчинки. Як із квітів повстають плоди, подібно з віри повинно зродитись правдиве християнське життя. Якщо віру не підтверджуємо своїм життям і своїми вчинками, тоді вона може бути тим зерном, що не зійшло, пустинею, на якій ніщо не росте, всохлою криницею без води, лампадою без олії, горіхом без ядра.

Віра – це найбільший дар Божий, і ми, християни, віримо настільки, наскільки виявляємося здатними прийняти цей дар залежно від чистоти своїх сердець.
Шлях до придбання віри – це молитва і піст, а також слідування за Христом. Про цей шлях говорять нам святі отці, засвідчуючи словом і особистим життям, бо самі удостоїлися цього дару.

Четверта неділя Великого посту присвячена (посвячена) пам’яті преподобного Івана Ліствичника. Св. Іван, ігумен монастиря св. Катерини на Синайській горі, який помер 603 року Божого, написав аскетичний твір «Ліствиця Божественного піднесення», своєрідна духовна драбина, яка поєднує небо і землю.
У Святому Письмі є розповідь про праотця нашого – патріарха Якова. Якось він заночував самотою у безлюдному місці і, заснувши, побачив уві сні неначе драбину, що щаблями здіймається вгору, і ангелів Божих, які піднімалися і сходили вниз, а нагорі – престол Небесного Царя. І коли Яків прокинувся, то він зрозумів, що існує якийсь таємний, невидимий для наших очей зв'язок між Божим світом і світом сотвореним. У сні він явився йому в образі драбини зі щаблями, що здіймається в небо, і він сказав: «Страшне це місце».

І відтоді багато хто серед людей, замислюючись над людською дорогою, порівнювали її з довгим сходженням по високій драбині, чи, краще сказати, на високу неприступну гору, вершину якої не видно із землі.

Так, дорогі брати і сестри, наше життя – це дорога, і хто не хоче йти, хто думає, що можна бути християнином і тупцювати на місці, той обманює себе, і Бога. Мине десять, двадцять, шістдесять років; якщо нічого не зробив для Господа, ні в чому не досяг поступу, отже, марно минули ці роки. Інші піднімалися, інші йшли вгору, а ця людина ходила довкола в темряві і тіні смертній. Протоієрей Олександр Мень свого часу казав: «Мало того, ця гора сходженн, ця драбина – небесна, особлива! Піднімаючись по звичайній, можеш зупинитися і стояти, а там – по-іншому. Якщо зупинишся, з’їдеш униз, назад – на ній не можна зупинятися».

Одна молода дівчина твердила, що ще встигне прийти до Бога, що встигне ходити до Церкви на старості літ.

дного разу запросила до себе приятеля. Вони довго дискутували на релігійні теми. Дівчина пригостила приятеля склянкою молока. Випивши молоко, приятель, все ж таки, залишив трохи молока у склянці. Тоді, звернувшись до дівчини, промовив: «Чи ти не могла б допити це за мною?». «Ти що жартуєш?»- здивувалася дівчина.

овсім ні, продовжив приятель. Але ж ти так само поступаєш по відношенні до Бога. Доки ти молода, здорова, повна сил, то надаєш перевагу життю у своє задоволення. А коли постарієш, тоді жалюгідний залишок свого життя, хочеш запропонувати Богові. Але чи прийме Він цей залишок твого життя? Приятель віддав склянку, попрощався і пішов. Та на дівчину ці слова так вплинули, що вирішила вже тепер присвятити своє життя для Господа.

Присвятімо і ми все своє життя для Господа!