Роздуми о. д-ра Мирослава Думича на неділю перед Різдвом (Мт. 1, 1-25) Друк

Роздуми о. д-ра Мирослава Думича на неділю перед Різдвом (Мт. 1, 1-25)

«Бог став людиною,
щоб людина стала Богом»
(св. Іриней Ліонський,
Проти єресей).

Слава Ісусу Христу!

Дорогі брати і сестри! Сьогоднішнє читання Св. Євангелія про родовід Ісуса Христа для більшості читачів Святого Письма є таким самим захопливим заняттям, яким може бути читання телефонного довідника. Однак саме родоводом розпочинається весь Новий Завіт у першій главі Євангелія від святого Матея.

Навіть перед тими рідкісними і відважними читачами, яким вдалося терпеливо прочитати список імен сорока двох поколінь, напевно, поставало запитання: «Невже Матей не міг обрати кращого способу, щоби розпочати своє Євангеліє?». Адже враження, яке справляє родинне дерево людей, що жили тисячі років тому, не є найкращим способом привернути увагу до історії Ісуса Христа. Однак для євреїв часів Ісуса Христа цей родовід мав набагато більшу силу, ніж якась обкладинка сучасного глянцевого журналу. Він містив у собі всі їхні надії та сподівання стосовно того, що Бог обіцяв зробити в їхньому житті ще з часів Авраама.

У родоводі згадано імена багатьох людей, однак особа Давида займає особливе місце. Визначальним є те, що першим титулом, яким Матей удостоїв Ісуса, є «син Давида» (1.1). Ще Давида й Ісуса пов’язує те, що лише їм надані титули. Давила названо «царем» (1, 6), а Ісуса іменовано «Христом», що означає «помазаний» (1, 16), - титул, який давали цареві Давидового роду, коли його помазували (намащували олією) під час коронації.

Поколінь же всіх було: від Авраама до Давида чотирнадцять, від Давида до вавилонського переселення чотирнадцять і від вавилонського переселення до Христа – поколінь чотирнадцять (Мт. 1, 17). Матей ділить покоління на три періоди по чотирнадцять. Він привертає нашу увагу до числа чотирнадцять. Це не випадково, оскільки ім’я Давида єврейською мовою позначає число 14. Тобто, у єврейській мові букви на позначення приголосних мають також і числові значення. Три єврейські приголосні в Давидовому імені – ДВД (Д=4, В=6, Д=4). Додавши 4+6+4, одержимо суму 14. Таким чином, сама структура Матеєвого родоводу, зосереджено на трьох по чотирнадцять періодах поколінь, приховано проголошує Ісуса «тричі Давидом, Сином Давида».

Чому все зосереджено на Давиді? Натяки на Давида нагадують славні дні історії Ізраїлю, коли царство сягнуло своєї вершини у значенні його політичної та релігійної сили і впливу у світі. Бог пообіцяв Давидові та його нащадкам вічну династію: «Твій дім і твоє царство передо мною повіки існуватиме, і престол твій закріпиться повіки» (2 Сам. 7, 16). Ця династія матиме вплив на цілий світ. Цар із роду Давида керуватиме всією землею, нації поклоняться перед ним і в ньому всі люди знайдуть благословення (пор. Пс. 2, 8; 72, 8-11).

Родовід має на меті унаочнити походження Христа із царського роду Давида, тобто показати достовірність Месіанського титулу «Син Давидів». Тоді як опис надприродного способу народження має на меті представити Божественне походження Христа, тобто показати достовірність титулу «Син Божий». Таким чином, Ісус Господь є Сином Божим і водночас Сином Давида, тобто є водночас Богом і людиною. Сповіщений пророками задовго до дівственного народження від Марії і найменований Еммануїлом, Він приносить спасіння у світ, що чекав Його протягом сорока двох поколінь від Авраама.

У сьогоднішній день, коли ми чуємо про те, як Марія і Йосиф пустилися в дорогу, щоби записатися відповідно до наказу імператора Августа в місті Давида, тому що Дитя, яке народиться, є з дому Давида, ми наче відчуваємо, що вся вселенна зарухалася. Уже мудреці з далекого Сходу подорожують до Ізраїльської землі, випитуючи про місце, де має народитися Спаситель, ідучи за зорею, яка вказує їм шлях. Йосиф і Марія сьогодні (…) стукають в доми різних господарів вифлеємських, шукаючи місця, де б переночувати, однак місця їм немає. Сьогодні вся вселенна наче зарухалася, щоб вітати народження Того, Хто є нашим Творцем, Джерелом і Метою нашого життя та існування. Сьогодні вся вселенна запрошує нас теж зарухатися, не сидіти нерухомо, а пуститися в дорогу, щоби віднайти Спасителя, Який приходить сьогодні до кожного з нас, стукає до наших сердець, до наших домівок. Запрошують нас Йосиф і Марія, пастушки, які сторожитимуть свої стада в ночі, мудреці зі Сходу, очима віри відкрити для себе присутність Бога в тілі маленької новонародженої Дитини-Бога , Який у своєму сходжені до нас не оминає жодного етапу нашого життя. Не нехтує дозволити повивати себе пеленами, носити руками та годувати. Не являється у потузі і силі Божества, але в безпомічності дитини. А втім є вічним і предвічним Богом.

Є така легенда: «Колись давно в Ірландії правив король, який не мав сина. У всі куточки земель він розіслав гінців, щоби всюди оголосити свою волю: кожен гідний юнак мав прийти до короля на бесіду, а правитель вибере собі спадкоємця трону. Утім усі претенденти повинні: по-перше – любити Бога, по-друге – любити ближнього свого.

Один юнак, про якого йдеться в цій легенді, побачив оголошення та й подумав, що він-бо любить Бога і любить своїх ближніх. Лиш одне зупиняло його: він був такий бідний, що навіть не мав відповідного одягу, аби з’явитися перед очі короля. Не мав він і грошей, аби купити собі харчів на довгу дорогу до палацу. Тож юнак тут випросив, там позичив, урешті-решт, нашкріб достатньо коштів на пристойний одяг і потрібний провіянт.

Хлопець належно вдягнувся і вирушив у путь. Він майже дійшов до місця призначення, коли натрапив на бідного жебрака, який сидів край дороги. Старець аж трусився, кутаючись в обтріпане лахіття. З простягнутою рукою він благав про допомогу. Кволим голосом чоловік хрипло просив: « Я голодний і змерз. Прошу, допоможіть мені… прошу…».

Біда жебрака так зворушила юнака, що він одразу ж скинув зі себе нове вбрання, а сам одягнув поношене шмаття старого. Не задумуючись, він віддав бідоласі всі свої харчі, відтак, хоч і несміло, попрямував далі до палацу, зодягнений у лахміття і без харчів на дорогу додому. Коли хлопець прибув до палацу, королівський камердинер провів його до велетенської зали. Там юнак трохи відпочив, струсив із себе дорожній пил, після чого його нарешті впустили до королівської тронної зали.

Юнак низько вклонився королю, а коли підвів очі, то аж охнув від здивування. «Ти.. Це ви! Ви – той жебрак обабіч дороги!».

«Так,- відповів усміхнувшись король, - це я був тим жебраком».

«Але… а… е-е.. Ви ж насправді не жебрак. Ви – король. Навіщо ви так вчинили?» - дещо отямившись, видушив із себе парубок.

«Бо я мав дізнатися, чи справді ти любиш Бога і своїх ближніх, - відповів король.- Я знав, що, побачивши мене як короля, ти не зміг би встояти перед оздобленою самоцвітами короною та королівськими шатами. Ти зробив би все, що б я не попросив, лише з огляду на мій статус. Але так я ніколи не дізнався би, що в тебе насправді на серці. Тому вдався до хитрощів. Я постав перед тобою жебраком, не вимагаючи від тебе нічого, крім сердечної любові. І дізнався, що ти щиро любиш Бога та свого ближнього. Ти будеш спадкоємцем, - пообіцяв король. – Ти успадкуєш моє королівство».