Роздуми о. д-ра Мирослава Думича на 22-гу неділю по Зісланні Святого Духа (Лк. 16, 19-31) Друк

Роздуми о. д-ра Мирослава Думича на 22-гу неділю по Зісланні Святого Духа (Лк. 16, 19-31)

«Надія праведних – радість,
а сподівання лихих - погубне»
(Прип. 10, 28).

Слава Ісусу Христу!

Дорогі брати і сестри! У 22-гу неділю по Зісланні Святого Духа Церкви візантійської традиції пропонують нам для роздумів притчу про багача і Лазаря. Ця притча міститься лише у євангелиста Луки (16, 19-31) і оповідає про взаємопов’язаність, протягом життя та після смерті, між не названим на ім’я багачем та жебраком Лазарем.

Притча оповідає про багатія, який одягався у кармазин та вісон і справляв бенкети кожного дня. Опис багача пригадує нам цитату з Приповідок 31, 22: «Покривала вона собі готує, льон тонкий і порфіра –її одежа». Означає, що багач жив як цар.

Був також один убогий, який звався Лазар , який лежав біля брами багача, вкритий струпами. Він бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача; пси приходили і лизали його струпи . Пси також підкреслюють контраст між головними діючими особами притчі. Багач, оточений братами, друзями та численними слугами, у той час, коли до Лазаря наважуються наблизитися лише пси – зневажливі істоти, що постійно риються у смітті, шукаючи залишки поживи…

Помер убогий, і був віднесений ангелами на лоно Авраама (місце блаженства праведних, рай).

Помер багач, і поховали його . І попав у пекло і терпів муки, він підняв очі свої і побачив здалеку Авраама і Лазаря з ним і став кричати: «Отче Аврааме, змилосердься наді мною, пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця й закропить язик мій, бо я мучусь у цім полум’ї!».

«Авраам же промовив: Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер він тішиться тут, а ти мучишся. А крім того всього, між нами й вами вирита велика прірва, і ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть, ані звідти до нас не переходять».

Турбота про ближнього завжди розглядалася Святим Письмом як релігійний обов’язок не виконання якого тягнуло за собою покарання. Наприклад, пророк Амос говорить: «Горе безжурним на Сіоні та безпечним на горі самарійській, значним у першому з народів, до яких дім Ізраїля приходить!... Ви віддаляєте день лиха й наближаєте насильства осередок. Вилежуєтесь на слонових ложах і розтягаєтесь на їхніх постелях; їсте собі ягнят з отари та телят із хліву. Кричать під звуки гарфи, вигадують собі, немов Давид, музичне знаряддя. П’ють вино в великих чашах, намащуються мастьми вельми дорогими і над руїною Йосифа не вболівають. За те ж підуть тепер у полон на чолі полонених, і гульня тих, що вилежувалися, минеться. Господь Бог поклявся самим собою, - слово Господа, Бога сил: «Мені огидна Якова гординя, його палаци ненавиджу; я видам місто з усім, що є у ньому» (Амос 6, 1. 3-8).

За відсутності статистичних даних двохтисячолітньої давнини, важко визначити, коли було більше бідних: сьогодні, чи за земного життя Спасителя. У будь-якому випадку Христос абсолютно точно передбачав, що бідних ми завжди матимемо. Протягом останніх десятиліть кількість бідних зросла катастрофічно, вперше в історії подолавши цифру в один мільярд. Щодня у світі 25 000 людей помирають від голоду, недоїдання та викликаних ними захворювань. Ця сумна статистика свідчить, що через два тисячоліття існування Церкви кількість Лазарів коло наших воріт збільшується.

Немає особливої потреби характеризувати Лазаря – він наш сусід: таких, як він, можна побачити в підземці, у підвалі будинку, біля входу до магазину, під мостами, біля смітників чи просто в арці чи під’їзді будинку, коли він чи вона, накриваючись лахміттям, вмощується і розстелює своє паперове ліжко просто на голий бетон. Такі місця ми проходимо досить швидко і не завжди чуємо, що промовляє наше сумління.

Ісус закликає нас бачити сучасних Лазарів й адекватно реагувати на їхнє страждання, без холоднокровних пояснень для себе, що ми маємо інші завдання т що всім не допоможемо. Багато з-поміж нас вибирають «важке» служіння серед сильних світу цього, із пафосними коментарями говорячи про хрест, який нам випав, однак мало хто з-поміж нас відважується на героїзм справжнього служіння убогим… Ми любимо говорити про велич служіння матері Терези… самі ж боїмося зупинитися біля бездомних чи просто прийти, скажімо, і побути трохи з кимось, хто лікується в психіатричній лікарні чи перебуває покарання у в’язниці.

Ця простенька притча, яка дає можливість очиститися від ілюзій та отрути егоїзму, спонукає нас застосовувати ті принципи, які знаємо з Святого Писання, у нашому щоденному житті, аби чимраз більше відкривати для себе силу Воскреслого із мертвих, яка діє у всіх віруючих.

Був собі чоловік, що мав осла і коня.
Одного разу, коли вони були в дорозі, осел пожалівся коневі:
-Я більше не можу! Якщо не хочеш, щоб я помер, візьми частину мого вантажу!
Але кінь і слухати про це не захотів.
За деякий час осел упав на землю і здох.
Отож господар весь вантаж та ще й ослячу шкуру переклав на коня.
Кінь не посмів протестувати, але про себе подумав:
- Який я не розумний! Через те, що відмовився нести частину вантажу бідолахи осла, тепер мушу тягнути обидва вантажі та ще й його шкуру!

Хто допомагає іншим, з тим завжди стається так, що він, у результаті, допомагає сам собі.