«Той же, хто нап’ється води,
якої дам йому я, - не матиме спраги повіки.
Вода бо що дам йому я,
стане в ньому джерелом такої води,
яка струмує в життя вічне»
(Ів. 4, 14).

Дорогі брати і сестри! Сьогоднішнє святе Євангеліє розповідає нам, як одного разу Ісус Христос прийшов у край самарійський і, наближаючись до міста Сихар, присів біля криниці, щоб перепочити. Саме в цей час жінка-самарянка приходить набрати води. І Христос Спаситель вступає з нею у розмову, розпочавши із простої криничної води, щоб відкрити їй глибокі Божі істини.

Юдеї і самаряни на ой час були лютими ворогами і, наскільки це можливо, уникали всякого спілкування. Ісус просить у самарянки напитися. На Сході ніхто ніколи не відмовляв у такому проханні. Воду називали «даром Божим», а тому напоїти спраглого мандрівника вважалося святим обов’язком. Ненависть між юдеями і самарянами була перешкодою у виконанні обов’язку для Ісуса, але ж Спаситель пробує знайти ключ до її серця.

Ісус Христос вступає з нею у розмову, починаючи від життя простої криничної води, вказуючи на живу воду, тобто Божу науку, яка має властивість заспокоїти людську спрагу. Христос говорить про «живу воду».

Вода має дуже важливе значення у житті людей, без води немає життя. Ми собі просто не усвідомлюємо, що означає вода в спекотному кліматі, як наприклад під небом Палестини. Отже, вода є символом життя…

У Святому Письмі читаємо, коли слуга Авраама розпочинає розмову з Ревекою, то починає такими словами: «Дай мені, з ласки своєї, трохи напитися з твого жбану!» (Бут 24, 17). Пророк Ілля прибувши до Сарепти, так само звертається до вдови, в домі якої буде жити: «Дай мені, будь ласка, трохи води з глечика напитись» (1 Цар. 17, 10).

Просити води означає, отже, вивідати ставлення особи, до якої звертаються. Дати води тому, хто її просить, означає засвідчити доброзичливість. І саме через це розмова продовжується. У випадку Іллі пророк після води просить ще і їсти, а відтак його ще запрошено в гості (1 Цар. 17, 11-16). У Євангелії від Івана самарянка, натомість, відмовляється дати води. Ісус тоді пропонує себе самого – «живу воду» (4, 10). Досить імовірно, що в цьому вірші «вода» набирає символічного значення.

Як вода, що витікає з джерела, виходить безперервно й тече в ріки, багатьох напуває і спрагу тамує розумним і нерозумним, так як і з Христових уст пресвятих, як із джерела предвічної премудрості, витікає жива вода, благодать Святого Духа.

Жінка-самарянка удостостоїлась прийняти від Господа живу воду, яка тече в життя вічне. Ця вода очистила її від гріхів, втамувала спрагу її безсмертної, створеної за образом Божим душі, наповнила її серце гарячою любов’ю до Бога, укріпила її в стражданнях, які вона перетерпіла за Нього і зробила її причасницею вічного життя. Та, яка залишила біля криниці шлях гріха і прийняла від Життєдавця нове благодатне життя, в криниці залишила тимчасове життя і перейшла в нове блаженне і вічне життя з Богом.

У візантійській традиції жінку-самарянку називають Фотиною (тобто Світланою), - «осяяною світлом», бо її серце було твердим і наповнилося світлом Христа.

Якось один чоловік вирішив зайти у монастир.
Там він зустрів монаха і спитав у нього:
- Чого ж ти можеш навчитися від життя, сповненого молитви й тиші?
Монах, що йшов набрати води з колодязя, відповів:
- Ходи зі мною!
Як тільки монах набрав води, він сказав чоловікові:
- Заглянь у колодязь. Що там бачиш?
Чоловік подивився у колодязь і відповів:
- Нічого не бачу!
За якийсь час монах знову каже відвідувачу:
- Подивись тепер… Що бачиш у колодязі?
Чоловік послухався і відповідає:
- Тепер я бачу у воді своє відображення.
Монах підсумував:
- Бачиш, коли я опустив у колодязь відро, то вода стривожилася, тому ти не міг нічого побачити. А тепер вода спокійна. Власне це і є досвід тиші: у ній людина бачить себе.