Що маємо знати про храм і богослужіння? Святі Таїнства зцілення. Вступ до Таїнства Покаяння Друк

Унаслідок гріхопадіння прародичів послабилася воля людини та її здатність розпізнавати й обирати добро. У своїх взаєминах із Богом, ближнім й у ставленні до себе самої і довкілля людина стала керуватися не любов’ю та даруванням себе, а самолюбним використанням інших людей задля власної користі. Наслідком гріхопадіння є втрата цілісності людини, що виявляється у фізичних і душевних стражданнях, хворобах і смерті.

Христос прийшов у світ, аби зціляти й спасти людину, щоб відновити втрачену людиною цілісність. Христос – лікар душ і тіл людських – під час свого земного життя відпускав гріхи та зціляв хворих, а після вознесіння силою Святого Духа чинить це й далі через свою Церкву у Святих Таїнствах Покаяння та Єлеопомазання.

Святе Таїнство Покаяння є великим виявом Божої любові й милосердя до нас – грішних. Бо коли ми, обмиті зі своїх гріхів у Хрещенні та обдаровані Божою благодаттю, знову чинимо зі злоби чи немочі гріх, Господь не відкидає нас і не відвертається, а очікує від нас покаяння. Він прощає нас, якщо ми каємося і сповідуємо свої гріхи (див. Лк 15, 12 – 32).

Сповідь належить до Таїнств зцілення (оздоровлення), оскільки лікує душу, поранену гріхом. У ній відкривається таємниця Божої любові і милосердя до грішної людини. Пригадаймо притчу про блудного сина: вона якнайкраще ілюструє те, що відбувається у Сповіді. Як і в цій притчі, Отець, що давно вже чекає на нас, виходить нам назустріч, незважаючи на всі наші прогрішення та провини.

Церква уділяє Таїнство Покаяння, здійснюючи слова Господа до апостолів: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Ів 20, 22 - 23). Кожен священик продовжує апостольське служіння в Таїнстві Покаяння, розрішаючи вірних від гріхів і примиряючи із Церквою. Через молитву розрішення (розв’язання від гріховної неволі), яку промовляє священик, кожний каяник отримує Христове прощення.

У Таїнстві Покаяння дарується прощення гріхів, які людина вчинила після Хрещення, але за умови, якщо вона щиро кається і визнає їх перед священиком. Зауважмо, що слово «сповідь», яким часто називають Таїнство Покаяння, має спільний корінь зі «сповідувати», тобто визнавати.

Цікаво, що нашому слову «покаяння» відповідає давньоєврейське слово «шув» - навернутися, повернутися. А от грецькою «покаяння» - це «метанойя», що означає «зміна способу мислення і життя». Тому метою Сповіді є не лише отримати прощення, а й виправитися, викорінити погані звички, навчитися думати й діяти по-іншому.

Таїнство Сповіді (Покаяння) може уділяти тільки єпископ або священик. Сповідник зобов’язаний зберігати все почуте на Сповіді у суворій таємниці.

З історії Таїнства Покаяння

На сторінках Євангелія ми не раз зустрічалися зі згадкою про те, що Христос відпускав гріхи людям, які каялися. Владу відпускати гріхи Ісус довірив своїм апостолам. А їхні наступники – єпископи та священики – продовжують це служіння, прощаючи гріхи «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».

За часів апостолів Хрещення приймали, зазвичай, дорослі люди, які цілковито навернулися до Христа. Тому первісна Церква передбачала, що відпущення всіх гріхів відбувається передусім у Хрещені. Тяжкі провини після Хрещення траплялися рідко й покута за них була дуже суворою.

Загалом до IV століття Церква не визнавала можливості багаторазового покаяння. Лише раз на життя охрещена людина могла покаятися у таких тяжких гріхах, як відступництво від віри, ідолопоклонство чи розпуста. Каянник визнавав свої гріхи перед єпископом чи священиком, але не сам, а в присутності всієї церковної спільноти! Після публічної Сповіді людина, яка покаялася, відбувала покуту, накладену на неї. Зазвичай покута була дуже суворою: людина не могла приймати Євхаристії, мусила носити на тілі волосяницю (сорочка, яку шили з грубої тканини, витканої з козячої чи овечої вовни), дотримуватися суворого посту, не могла обіймати громадських посад чи служити у війську). Така покута могла тривати протягом довгих років, а то й усе життя. Церква знову приймала у своє лоно людей, які виконали покуту, у Великий Четвер перед Пасхою.

У IV – VI століттях поступово зникає практика публічної сповіді. Натомість з’являється можливість приватного таємного визнання гріхів перед священиком. Також до Таїнства Покаяння тепер можна було вдаватися не раз на життя, а частіше.

Тепер, призначаючи людині, що сповідається, покуту, священик звертався до особливих покутних книг. На їхніх сторінках було визначено, як і за які гріхи потрібно покутувати. Покути могли бути різними: вправляння в чеснотах, протилежних тим гріхам, яких допустилась людина, діла милосердя, виправлення завданої шкоди, читання Святого Письма тощо. Можна було полегшити ці практики або замінити одні іншими (наприклад, день посту можна було замінити милостинею або читанням п’ятдесяти псалмів). Така покута могла тривати від кількох днів до кількох років! І лише здійснивши її, людина отримувала відпущення гріхів і могла приймати Євхаристію.

Щойно з Х століття поширився звичай відпускати гріхи відразу після Сповіді, перед здійсненням покаянних практик, які дедалі більше скорочувалися.

А в 1215 році на Латеранському соборі єпископи постановили, що кожен християнин зобов’язаний приступати до Сповіді принаймні раз на рік у часі Великого посту та обов’язково причащатися на Пасху. Як ми знаємо, Церква дотримується цієї постанови й досі.

о.  Мирослав Думич , доктор літургійного богослов’я