Про що нам говорять свята Друк

Про що нам говорять свята

Спасенна зустріч.
Свято Стрітення Господа нашого Ісуса Христа

«Радуйся, благодатна Богородице Діво,
бо з Тебе засяло Сонце правди – Христос Бог наш,
що просвічує тих, що в темряві.
Веселися й Ти, старче праведний,
Ти прийняв в обійми визволителя душ наших,
що дарує нам воскресення»

(Тропар свята, глас 1).

Ще з IV  ст. християни святкують свято Стрітення, яке розповідає про подію, описану в Святому Письмі.

Євангеліє від Луки 2, 22 – 40:

«Як сповнилися дні очищення їхнього, за законом Мойсея, вони привели його в Єрусалим поставити його перед Господом, як то написано в Господньому законі: «Кожний хлопець, первородний, буде посвячений Господеві», - і принести жертву, як то написано в Господньому законі: «Пару горлиць або двоє голубенят». А був в Єрусалимі чоловік на ім’я Симеон; чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерти перш, ніж побачить Христа Господа. Він прийшов Духом у храм. І як батьки вносили дитя – Ісуса, щоб учинити над ним за законним звичаєм, він узяв Його на руки, благословив Бога й мовив: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу Твого за Твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили Твоє спасіння, що Ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу Твого люду – Ізраїля». Батько Його і мати дивувалися тому, що говорилося про Нього. Симеон же благословив їх і сказав до Його матері Марії: «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; Він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець». Була також і Анна, пророчиця, дочка Фануїла з покоління Асера; вона була вельми похила віком і жила сім років з чоловіком від дівування свого; зоставшися вдовою аж до вісімдесят четвертого року, вона не відходила від храму, служачи Богові вночі і вдень постом та молитвою. І надійшла вона тієї самої години й почала прославляти Бога та говорити про Нього всім, що чекали визволення Єрусалиму. І як вони виконали все згідно з законом Господнім, повернулися в Галилею, до Назарету, свого міста. Хлоп’я ж росло й міцніло, сповнюючися мудрістю, і Божа благодать була на Ньому».

Свято Стрітення, яке Церква святкує 15 (2) лютого продовжує, а водночас і завершує собою різдвяний цикл. Це свято зустрічі Христа, якого принесла на своїх руках Марія до Єрусалимського Храму, зі старозавітними праведниками. Богослужіння насичені радістю Божого пришестя у світі і сповнені трепетного подиву щодо незбагненного для людського розуму Божого спасительного промислу.

Євангельська розповідь лягає в основу піснеспівів свята і збагачується богословськими ідеями Святих Отців. Реальність воплочення Бога підкреслена тим, що Син Всевишнього Бога приноситься до Єрусалимського храму як син земної матері: Той, кого носять херувими, носиться руками Марії і кладеться на руки старцеві. Ці порівняння та зіставлення мають на меті показати, що Бог входить в людське життя і для Нього не є чужим жоден аспект земної дійсності, окрім гріха:

«Хто розсіяв від Отця перед віками, в останні ж часи – від лона Дівичого, хто Закон установив на горі Синайській і хто повелінню Закону підкоряється, - Того Матір, що не спізнала подружжя, несучи у Храмі, піднесла старцеві – священику і праведнику, який отримав одкровення, що побачить Христа Господа. Прийнявши Його в свої обійми, возрадувався Симеон, взиваючи: «Сей єсть Бог, Отцю співвічний і Відкупитель душ наших!» (Стихира вечірні свята, глас 7).

Сама святкова подія є виконанням старозавітного припису, який знаходимо у Вих. 12 -13. Згідно з юдейськими законами жінка після пологів не могла входити до Храму протягом сорока днів. Але якщо вона породила хлоп’ятко первенця, то на сороковий день батьки були зобов’язані принести його до Храму для обряду посвячення Богові. Батьки також були зобов’язані принести в жертву Богові або ягня (хто був заможніший), або двоє голубенят, що якраз і зробили Йосиф з Марією.

У цьому звичайному для юдеїв обряді, який виконують Марія і Йосиф, Церква вбачає глибокий зміст. Літургійні тексти вечірні та утрені свята наголошують на тому, що немовлятко, яке носиться на руках Марії, є Предвічним Богом, Творцем і Звершителем усього. Що це означає для нас? Найперше те, що Бог залишається вірний своїм обіцянкам і здійснює все заради того, щоб спасти людину і бути разом із нею. Він, який Мойсеєві дав колись Закон на Синаї, сьогодні сам підкоряється законові, який був даний для очищення звичайних смертних людей:

«Днесь Той, хто в давнину Мойсеєві на Синаї Закон подав, приписам Закону підкоряється, задля нас, як Милосердний, ставши, як ми. Нині чистий Бог, як Дитя святе, що отворило пречисту утробу, самому собі, як Бог, приноситься, визволяючи від прокляття Закону і просвічуючи душі наші» (Стихира вечірні свята на Литії,       глас 1).

Бог постає перед нами у цьому святі як справедливий Законодавець. Господь проявляє велику і вражаючу відповідальність і справедливість стосовно свого творіння. Той, хто на Синаї дав Мойсеєві закон, сьогодні підкоряється законним приписам. Через підкорення себе законові, Господь сходить до нашого рівня, свідомо ставить себе в такі умови, в яких ми всі перебуваємо. Але це обмеження Він приймає задля того, аби відкрити нам зміст справжньої свободи і дарувати нам її. Адже справжня свобода можлива лише за умови любові і добровільної самопожертви.

Водночас, у події стрітення розкривається Божа відповідальність за людину, світ та історію, адже Бог є одночасно і законодавцем і виконавцем закону. Встановлені Ним закони не є обтяжливим і незрозумілим тягарем для людини, а шляхом і дороговказом до справжньої повноти життя. Христос показує, що Закон не є і не може бути ціллю сам у собі, він – лише засіб до справжнього єднання людини із Богом. Господь справді воплотився, явився світові як Чоловіколюбець, аби все людство притягнути до себе. Йому, всемогутньому Богові, була потрібна людина, і Він прийшов до неї покірним слугою, аби не вразила її Його безконечна могутність, а щоби людина відчула свою тендітність і мізерність, і щоб, як Симеон, захотіла зустрітися зі своїм Господом.

Є також інший важливий аспект у цій події: Христос приноситься до храму в дар Богові, щоб посвятитися і належати Йому повністю. З події Стрітення розпочинається життєвий шлях як служіння в любові до Отця і до людей. Змістом життя Христа було бажання спасти людину, визволити її від гріха і смерті, в яку людина сама перетворила своє життя. А бажання Христа спасти – це не що інше як прояв любові до Бога і до людини, послуху Божій волі, відмова від якої і привела людину до смерті. Принесений до храму на руках Марії Христос виявляє свою спасенну місію.

Роль Марії у цій події є доволі незвична. Вона полягає в тому, щоб передати дитятко Ісуса старцеві Симеонові і таким чином здійснити Божий задум – зустріч Бога зі своїм народом, представленим в особі Симеона і пророчиці Марії. Довіривши своє Дитя Симеонові, Богородиця прийняла участь у сповненні історії спасіння мовчазним служінням. Мати довіряє свого Сина представникові людства, яке очікує Месію і тужить за Ним:

«Носимого на колісницях Херувимів і оспівуваного в піснях Серафимів, Законодавця й уставу Закону Виконавця несучи в обіймах, Богородиця Марія – без спізнання подружжя із Неї Воплоченого подавала на руки старцеві-священику. І він, Життя носячи, звільнення від життя просив, мовлячи: «Владико, нині відпусти мене звістити Адамові, що побачив я незмінне Немовля-Бога предвічного і Спасителя світу!» (Стихири на стиховні свята, глас 7).

«Був в Єрусалимі чоловік на ім’я Симеон; чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому» (Лк 2, 25).

Постать старця Симеона, священика цього храму, є загадковою і легендарною. Існує передання, за яким він належав до тих 70 юдейських перекладачів, які 300 р. до Різдва Христового перекладали старозавітні біблійні книги грецькою мовою. Тексти для перекладу були розділені між цими науковцями. Симеонові випала місія перекладати Книгу пророцтв Ісаї. У тому уривку, де мовилося, що Діва народить Сина, ім’я якому буде Еммануїл, Симеон засумнівався у правильності тексту. Тоді йому об’явився ангел Господній, який звістив, що він не помре доти, доки це пророцтво не збудеться на його очах.

Візантійська Церква центральною подією празника вважає саме цю зустріч – стрітення Ісуса і старця Симеона. Старець Симеон, який приймає на свої руки дитятко Ісуса, знаменує дуже важливу тему свята, яка вписана в саму його назву – тема зустрічі. Сповнений Святим Духом старець жив надією на сповнення Божих обітниць, а зокрема очікував утіхи Ізраїлю, себто надією на звільнення народу (пор. Іс. 40, 1; 49, 13; 51, 3; 57, 18). Подія Стрітення наче сповняє основне життєве прагнення, мрію та ідентичність Симеона, адже його ім’я в перекладі з єврейської означає «Господь почув». Він приймає на свої руки і бачить саму Надію, Спасіння, Світло і Радість Ізраїля та всього світу. Симеон у глибокій старості пересвідчується в тому, що Господь є зі своїм народом і вірний своїм обітницям.

Зустріч Симеона є одночасно і глибоко особистою подією і універсальною: Ісус Христос, Спаситель, зустрічається у особі старця Симеона зі старозавітним людством, веденим Святим Духом.

У цей день відбувається зустріч Бога і людства, а також зустріч двох завітів, адже старець Симеон зустрічається з Христом, який сам є сповненням «закону і пророків». Настання нової ери увиразнюється тією обставиною, що Ісус приноситься до Єрусалимського Храму, який відігравав надзвичайно важливу роль в історії Ізраїля і був священним місцем Божої присутності серед Його народу. Храм виконував важливу символічну та виховну функцію. А сьогодні відбувається реальне і конкретне сповнення всього, до чого прямувала історія ізраїльського народу, - Бог приходить до свого народу як людина, щоб жити разом з ним. Його тіло стає живим храмом (пор. Ів 2, 13).

«Звершитель неба і землі десь носимий був в обіймах святим Симеоном старцем, отож той Духом Святим промовляє: «Нині я вільний, бо побачив Спасителя мого!»» (Стихира Литії свята, глас 2).

Пісня старця Симеона, яка є частиною щоденного вечірнього богослужіння, - це прослава Бога за сповнення Його обітниць, за Божі діяння, які повністю узгоджуються з Його Словом. Симеон називає себе рабом, тобто вірним та праведним слугою Господа. Бачачи як сповнюються Божі обітниці, Симеон, якого християнська традиція наділяє іменем Боговидець, вже готовий відійти «у мирі», тобто з утіхою та певним знанням, що Боже діяння сповнюється.

Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм у мирі, бо виділи очі мої спасіння Твоє, яке Ти уготовив перед лицем усіх людей: Світло на одкровення народам, і славу люду Твого, Ізраїля.

Постаті двох старозавітних праведників – Симеона та Анни – переконують нас у тому, що Бог діє в нашому житті у відповідь на нашу віру і терпеливе очікування Його приходу. Остаточно свято Стрітення є запрошення для кожного з нас вийти назустріч Христові.

До євангельського оповідання про стрітення Господнє передання Церкви додає, що священик Захарія, який тоді був у храмі, вводячи Пречисту Діву Марію з Дитям Ісусом, поставив Її не там, де зазвичай стояли жінки, що приймали очищення, а на місці, призначеному для дів, куди заміжні не могли входити. Це викликало велике незадоволення та нарікання з боку книжників, хранителів закону, які, не знаючи великої тайни воплочення Сина Божого, вбачали в цьому порушення законного порядку. «Просвічений Божим Духом і знаючи тайну непорушеного в народжені дівоцтва, - говорить св. Григорій Ниський, - Захарія не відмовив Матері Діві в храмі місця, призначеного, згідно з законом, дівам, і юдеїв повчав, що людська природа й усе створіння підвладне своєму Сотворителю і що Він управляє ним, а не навпаки; тому в Його волі було показати новий спосіб народження, який не перешкодив Матері залишитися Дівою».

Коли Йосиф і Марія сповнили в храмі все згідно з законом Господнім, вони повернулись в Галилею, у своє рідне місто Назарет, де Хлоп’я ж росло й міцніло, сповнюючися мудрістю, і Божа благодать була на Ньому (Лк 2, 40).

Історію цього празника нагадує нам побожний звичай, так званий чин введення в церкву жінки, що народила, або так званий вивід. Тут не йде мова про очищення матері від нечистоти, як це було приписано в законі Мойсея, бо припис очищення, даний Богом в тих часах, сьогодні вже не зобов’язує; християнство відмінило юдейські звичаї, коли закон Старого Завіту втратив своє значення, натомість було введено закон любови. Тому Церква не приписує так строго благословення жінок, що народили, як то було в Старому Завіті, і вивід такої жінки є не так сповненням припису, як радше честь, яку Церква виявляє жінці, що в законному подружжі народила нового слугу Божого. Цей побожний звичай має інше, вище, значення, ніж старозавітний припис, значення, що вповні відповідає християнському духові.    

Коли християнська жінка після народження першої дитини іде до церкви, вона сповнює обов’язок вдячности до Бога за те, що дав їй ту дитину, що оберігав її в часі вагітности від небезпек і що дав їй сили встати та прийти до Божого дому. Тепер, й цьому святому місці, наслідуючи приклад Пресвятої і Пренепорочної Приснодіви, християнська мати також повинна пожертвувати Богу своє дитя, яке Він подарував їй, - повинна доручити Його отцівській любові і просити Господа, щоб прийняв її дитя, як своє, і подав їй сили, щоб виховати його для неба. З цієї, отже, причини християнська мати і приходить у Божий дім, отримує благословення священика та долучає свою молитву до молитви священнослужителя, щоб Божа благодать зійшла на неї і на її дитя. Прийшовши у храм, жінка приклоняє коліна у притворі, а священик, поклавши праву руку на її голову, говорить приписані молитви, в яких просить, щоб Бог «очистив від усякого гріха і всякої скверни ту, що приходить до святої Твоєї Церкви», благословить її дитя, і молиться, щоб Господь «сподобив її через чесне пресвітерство увійти до храму слави, вчинити її достойною і причастя чесного Тіла і Крови, обмив її нечистоту тілесну і сквернь душевну». Після цих молитов священик вводить жінку до церкви перед тетрапод і кропить свяченою водою, кажучи: Мир, благословення Бога всемогутнього, Отця і Сина, і Святого Духа, хай зійде на тебе, і перебуває на віки. Амінь.

Оскільки цей святий обряд благословення жінки, що народила, сповнений глибокого значення для дитини і для матері, то Церква може вділяти його тільки тим матерям, які у правдивому дусі Церкви і Христової віри дали охрестити своє дитя, а також виховують його в тому дусі. З огляду на те, що вивід у церкві наслідує побожну практику, якому підкорилась Пречиста Діва, Церква постановляє, що  тільки чесні невісти, які живуть у законному подружжі, можуть отримати це благословення. І саме тому, що Церква вважає вивід святим обрядом і що обряд цей має таке глибоке значення, кожна християнська мати повинна його уживати і не занедбувати з власної вини цієї великої ласки. Натомість то було б сумним знаком, якщо б християнські матері уникали цього побожного обряду чи то з байдужости, чи з невигідности, чи то, врешті-решт, з гордости.

Є ще один звичай, який у багатьох наших церквах практикується: це чин благословення свічки на Стрітення Господнє. Благословення свічки нагадує нам, що Ісус Христос, світло цього світу, в день свого представлення в єрусалимському храмі вперше показав себе всенародно і там Симеон справедливо назвав Його світлом на просвіту поганам. Крім того, цей обряд навчає нас, що й ми, як діти світла, повинні ходити у світлі, яке Спаситель приніс нам на землю, повинні йти за тією ясністю, яку отримали через віру, повинні ненавидіти діла темноти і, зодягнувшись у добрі діла, виходити назустріч Божественному Нареченому, подібно, як ті мудрі діви зі світлом, тобто з живою вірою, плідною надією і гарячою любов’ю до Бога.

Церковна молитва, яку священик промовляє на благословення свічок, пригадує нам це в дуже красний спосіб: Господи, Ісусе Христе, світло правдиве, що освітлює кожну людину, яка приходить у світ! Пошли своє благословення на свічки оці й освяти їх світлом благодаті своєї. Зволь же, Милостивий, щоб, як оці свічки, запалені вогнем видимим, проганяють нічну темряву, щоб так наші серця, освітлені вогнем невидимим, тобто світлістю Святого Духа, оминули сліпоту всяких гріхів, щоб ми очищеним оком душі змогли бачити все те, що Тоді добровгодне і потрібне на добро для нашого спасення! І щоб нам, перемігши темні біди цього світу, сподобитися досягнути Світло повсякчасне.

У вірних є побожний звичай зберігати у своїх домівках свічі, благословенні в день празника Стрітення Господнього, і використовувати їх у певних випадках, наприклад, у нещасті, перед загрозою небезпеки. Тільки людина невіруюча або геть мирська, яка не бачить приємности в нічому, що є високе й духове, піддається спокусі через цей побожний звичай. Однак віруючий християнин, якому відома мета і значення усіх, навіть найменших, обрядів своєї Церкви, лиш похвалить цей побожний звичай, бо знає, що такий звичай не ґрунтується на пустій фантазії чи на забобонах, а на вірі й упованні на Бога, від якого походить усяка поміч та благословення, і який може часом уділити великих ласк ділами і речам зовні дрібним, якщо вони витікають з живої віри. Цю думку висловлено в церковній молитві, яку священик промовляє при благословенні свічок: Владико святий, Отче всемогутній, Предвічний Боже! Призиванням Твого найсвятішого імені і молінням благословенної Вседіви Марії, молитвами всіх святих Твоїх, зволь благословити і освятити для цих Твоїх людей, які бажають їх побожно носити і, Тебе оспівуючи, славити: і чуючи голоси із святих Твоїх небес і від престолу величі Твоєї, будь милостивий до всіх, що до Тебе взивають, яких Ти підкупив безцінною Кров’ю Сина Твого. 

підготував о. д-р Мирослав Думич