Про що нам говорять ікони. Успення Пресвятої Богородиці Друк

У різдві дівство зберегла ти,

в успенні світа

не оставила ти, Богородице,

Переставилася ти до життя,

бувши Матір’ю Життя.

І молитвами твоїми

ізбавляєш від смерти душі наші.

(Тропар Успення, г. 1).

Наш церковний рік не тільки багатий на різні богородичні свята, але він також ними починається і завершується. Його відкриває Різдво Пресвятої Богородиці, а завершує її славне Успення, що в наших літургійних книгах має величну назву «Успення Пресвятої славної владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії».

          Назву празника у візантійській Церкві Koimesis, тобто Успення, завдячуємо святому Йоану Дамаскину: в одній із трьох гомілій, присвячених Успенню Богоролиці, він звертається безпосередньо до Марії: «Як можемо назвати цю тайну, що тебе торкається? Назовім «смертю»? Якщо твоя пресвята і блаженна душа за законами природи покидає твоє досконале і пречисте тіло і його за спільним законом покладають у гріб, все ж воно не лишається у смерті і не зазнає тління. У тої, чиє дівоцтво лишилося непошкодженим при народженні, у тої нетлінним зберігається тіло і переставляється у краще і божественніше місце проживання, яке не підлягає наслідкам гріха, а триває безконечні віки… Тому не назвав би я смертю твій святий відхід, а успенням, або переходом, чи ще краще – входом у житло Бога»[1].

          Грецьке слово koimesis, що означає саме цей стан, церковнослов’янською перекладається як успення, бо смерть Богородиці була смертю, що переставила померлу на небо.

          Переконання, що тіло Богородиці не зазнало тління, з’явилося у першій юдео-християнській спільноті[2]. Щоправда, канонічне Євангеліє про це не згадує, втім не дивно, бо Євангеліє – добра новина про Ісуса Христа. І все ж з тих ранніх часів залишилися два апокрифічних євангелія (їх найдавніша основа з ІІ-ІІІ століття), які, хоча й описують подію доволі красномовно, суголосні за змістом і в суті повідомляють правду про сходження Богородиці на небо.

          Відомо також те, що в Єрусалимі пам'ять про місце, де поховали Богородицю, зберігає неперервна традиція. На цьому гробі у Гетсиманському саду під кінець IV століття імператор Теодосій, точніше імператриця – цариця Євдоксія, звеліли збудувати церкву. І саме зі святкування у цьому древньому центрі почитання Богородиці, що відбувалося 28 (15) серпня, походить дата празника Успення Богородиці.

          Очевидно, що згадані апокрифи спричинилися до поширення свята, а також маємо відомості, що імператор Маврикій (582-602) звелів святкувати празник Успення на всій території імперії[3].

          З часів святого Теодора Студита (759-826) перед празником Успення Богородиці запроваджено двотижневий піст, як зазвичай перед святами. На час цього посту (достеменно не відомо, відколи) богослужбові книги на кожний вечір приписують служіння Параклису[4], який є найбільш поширеним і популярним богородичним богослуженням. І врешті важливо, що імператор Андронік ІІ (1282-1328) видав розпорядження, яким наказав, що місяць серпень треба посвятити Успенню і сходженню на небо Богородиці Діви[5].

          Розвиток іконографії Успення Богородиці припадає на VI – VII століття. На початках празнична ікона – в своїх основних рисах – була дуже схожою з іконою “Anastasis” (Воскресіння Христове). Західні іконописці виділяють у житті Христа два моменти. Спершу смерть і зішестя в Ад, а потім – воскресіння. На Сході зішестя в Ад вважають воскресінням, адже смерть уже подолана смертю. Та сама концепція виражена також на богородичних іконах: тут «успення» є пробудженням у Царстві Божому.

          На візантійсько – словянських теренах сформувалася, отже, тенденція до об’єднання окремих сцен. Так на одній іконі бачимо Христа, що возносить душу Богородиці, а ангели – її тіло; динамічну сцену прибуття апостолів на хмарах і скорботну сцену біля її ложа. Присутній тут образ невіруючого юдея, якому ангел відтинає руки; а також Тома приймає пояс Богородиці. Мало того, у сюжет потрапили й автори літургійних текстів празника – святий Андрей Критський (†720) і святий Йоан Дамаскин (†749). Врешті зображення доповнюють постаті жінок-плакальниць.

          З першого ж погляду завважуємо, що в центрі ікони перебуває не Богородиця, а Ісус Христос. Верхня третина композиції присвячена небесній сфері, а дві нижні – земній, але у центрі цієї останньої – мандорла, в якій зображено ангелів і Христа, що тримає душу Богородиці. Цей сюжет спрямовує дух молільника до небесної сфери.

          Два головні персонажі – Ісус і Марія – об’єднують дві лінії: вертикальну і горизонтальну, творячи у точці їх перетину форму хреста. Згідно з глибшим богословським тлумаченням, тут йдеться про теозис, тобто обожествлення. Зустріч вертикальної і горизонтальної ліній означає, що небо сягає землі, а в особі Богородиці обожествлення здійснилося повністю[6]. Її душа у білому сповитку, що спочиває на руках Христа, свідчить, що Богородиця вже народилася для вічного життя. У ній вже реалізувалася поширена думка східних Отців: «Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом (тобто обожествленою)».

          Постать Христа у центрі композиції символізує, що Він переміг смерть і є вічним жителем небесної слави, куди забирає і свою Матір.

          У нижній третині ікони посередині зображено Богородицю, що спочиває на смертному ложі, гідно схрестивши руки на грудях. На її царському достоїнстві наголошує червоне обрамлення ложа і подушка, які такого самого кольору, як на іконі Різдва Христового. Голову Богородиці оточує німб, бо тепер вона вже жителька небесного святилища.

          На іконі бачимо, що Христос тримає на руках маленьку постать, сповиту у біле: душу Марії[7]. Це – давній спосіб зображення душі. Сповиток, так як на іконі Різдва, має два значення: з одного боку, він є саваном померлого, що вказує на смерть Марії, з іншого, - це сповиток новонародженого, що означає його небесне народження, бо Церква святкує дні пам’яті святих у день їх земної смерті, тобто у день їх народження для неба[8].

          Дивним може видаватися епізод, який на деяких  іконах Успення зображають перед труною: якийсь єврей хоче торкнутись Богородиці руками, але ангел без вагань відрубує їх мечем. У такий буквальний спосіб традиція виявляє сувору настанову: забороняється наближатися до таємниць потойбічного життя з тою ж цікавістю і з тими ж методами пізнання, які застосовуються до явищ цього світу.

          Найбільш дивовижним і з догматичної точки зору найбільш глибоким іконографічним мотивом є не вознесіння Богоматері у центральній сцені, а сходження на землю Христа серед херувимів, у славі, яка належить йому в кінці віків. Отже, перехід від цього життя до іншого здійснюється через Христа, через його присутність.

          Сюжет Успення Богородиці знаходить своє місце і в образній програмі розпису храмів. Його зображують у притворі, щоб вірні, що виходять із церкви, виносили зі собою пам'ять цієї сцени, бо перехід Богородиці у вічне буття вказує на мету людського життя – поселення душі і тіла у вічному блаженстві.

 

підготував о. д-р Мирослав Думич

 


[1] Giovanni Damasceno, “Panegirico di Giovanni Damasceno povero e umilissimo monaco e prete, per la dormozione della celebratissima e gloriosissima benedetta regina nostra, la Madre di Dio e sempre vergine Maria” 10//Caceffo, A. (a cura di), Omelie sulla Beata Vergine, Alba 1968, 126-127.

[2] Див. Muzj G. M., Trasfigutazione. Introduzione alla contemplazione della icone, Milano 1987, 156. 

[3] Див. Passarelli G., L’icona della Domizione, (Iconostasi 9), Milano 1992, 4.

[4] Слово параклис у перекладі з грецької означає «заступництво» і «втішання». У цьому богослуженні є молитва до Богородиці, у якій висловлено прохання про заступництво перед її святим Сином, але відразу присутнє потішання для вірних, бо її Син за заслуги Матері може нас спасти від усякої тілесної і душевної біди.

[5] Цікаво натомість, що в багатьох греко-католицьких Церквах (наша українська, угорська, тощо) і сьогодні вважають місяцем Богородиці не серпень, а згідно з західною традицією, травень; саме у травні служимо щовечора Молебень до Богородиці.

[6] Див.: Galignani P., Il mistero e l’immagine. L’icona nella tradizione bizantina, Milano 1981, 184.

[7] Цей спосіб зображення дуже подібний до зображення немовляти Христа, яке у такому ж сповитку лежить у яслах віфлеємської печери. Див.: Іванчо І, Ікона і Літургія, Львів 2009, 121. 

[8] Див.: Suttner E. Chr., Das Evangelium in Farbe. Glaubensverkundigung durch Ikonen, Regensburg 1982, 86.