Ваше Блаженство, наш Патріарше, батьку нашої Української
Греко-Католицької Церкви, Блаженніший Святославе,
Високопреосвященний Архиєпископе владико Ігоре,
Преосвященні владико Василію і владико Софроне,
Преосвященні владики,
Всесвітліші і всечесні отці,
преподобні отці, брати і сестри в монашестві,
високоповажні представники влади,
Шановні гості,
Дорогі у Христі браття і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні важливий і знаменний день для Бучацької єпархії: єпархія отримала правлячого єпископа після 4-ох років управління Апостольським Адміністратором. Ці 4-и роки були дані керівництвом Церкви не випадково: кожен в єпархії повинен був собі добре усвідомити причини, чому були ці 4-и роки, що до цього привело і як далі жити, щоб подібні, недопустимі для Церкви події, що сталися перед цими 4-ма роками, більше ніколи не повторилися. Події сьогоднішнього дня – це вияв довіри керівництва Церкви не тільки до мене, але до кожного в єпархії – як священика, так і мирянина. Церква сьогодні дає нам всім аванс довіри: вона надіється, що єпархія дозріла до того, щоб мати свого єпископа, якого б слухали, за якими би йшли, якого би шанували і берегли.

Цей день є також надзвичайно важливим і для мене особисто. В моєму житті сьогодні почався новий період – період мого служіння в Церкві в сані єпископа. Можу нині сказати словами апостола Павла: «З милості Божої я є те, що є». Тому найперше хочу подякувати нашому Господеві і не тільки за цей день, а за все, що Він чинив і продовжує чинити у моєму житті. Адже до цього дня Господь вів мене довгою і непростою дорогою. Цей день не є кульмінацією мого життя і не є вершиною моїх мрій, а черговим етапом реалізації волі Господньої у моєму житті, чого я і найбільше бажаю. Напевне, Йому угодно проявити Себе для Церкви через моє служіння як єпископа. До кожного з нас, християн, є сказані Господом ці слова: «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і настановив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб ваш плід тривав…». Нині я особливо відчуваю звернення цих слів до мене і відповідальність перед Господом за ту справу, яку Він мені доручив через Свою Церкву. Водночас усвідомлюю свою немічність і людську обмеженість для виконання такого високого завдання. Деколи не розумію, чому Господь вибрав таке недосконале знаряддя, як я, для реалізації Своїх задумів у Бучацькій єпархії. Але водночас вірю і знаю: все , що Бог доручає людині, Він сам і виконує через неї (при умові, що людина скаже Богові: «так»). Потіхою для мене є слова Господні: «У людей це неможливо, але не у Бога – у Бога все можливо». Дуже важливо бачити, що все, що Бог робить для людини, Він робить не через якісь її заслуги, а винятково тому, що любить людину. Я це можу засвідчити всім моїм життям. Найперше, Господь дав мені чудових батьків-християн, за що я дякую Йому і батькам: татові Дмитрові і мамі Марії. Я дякую батькам не лише за дар фізичного життя, а й за життя віри. Саме в сім’ї я вперше почув про Бога і навчився молитви. Сім’я була для мене домашньою Церквою, в якій я пережив перші досвіди віри. Батьки не були богословами і не могли мені дати глибоких теологічних знань, але вони утвердили в мені віру в Бога, перш за все, прикладом свого справжнього християнського життя і геройського плекання віри в похмурі часи так званого «войовничого атеїзму». Я дуже вдячний Богові за дар моїх батьків.

Мої батьки вже більше 20 років є у вічності, а тут сьогодні присутні мої хресні батьки: хресний батько Андрій Стернюк і хресна мама тета Оксана Манюх, яким я дуже вдячний за те, що, незважаючи на стан здоров’я і на далеко не молодий вік, вони є сьогодні зі мною.

Я дякую моїй сестрі Олександрі, братові Ярославу і всім моїм братам, сестрам, всій моїй родині з Івано-Франківська, Коломиї, Львова за моральну і духовну підтримку. Цей день є святом всієї нашої великої і дружньої родини.

Дякую всім моїм друзям, а особливо сьогодні тут присутнім товаришам моїх шкільних і студентських років. Хай ми рідко зустрічаємося, бо у кожного з нас своє життя, але я ціню вашу дружбу, підтримку і дякую Богові за Вас, що ви є і надалі будете в моєму житті.

Особливо вдячний Господу за всіх тих духовних осіб, яких Він послав мені на життєвій дорозі. Найперше – ісповіднику віри світлої пам’яті священику Івану Демушці, який хрестив мене і потім готував до першої Св. Сповіді і Св. Причастя. Дякую моєму святителеві – світлої пам’яті владиці Софронові Дмитерку, від якого я отримав священичі свячення. Дякую всім священикам, монахам і монахиням, через яких Господь провадив мене як в часи підпілля, так і потім у період свободи Церкви. В першу чергу, дякую їм всім не тільки за їхні мудрі і повні Божого духу слова, але особливо за приклад їхнього справжнього, щирого і до останку відданого Богові і Церкві життя. Дякую Богові за їхній дар, за те, що я в житті мав нагоду зустріти справжніх священиків і справжніх монахів. Саме вони – справжні – утвердили мене у виборі монашої дороги і навчили берегти і розвивати той найбільший дар, який дав мені Бог після дару життя, – це дар монашого покликання.

Пишучи це звернення, я написав всіх, кого пам’ятаю, хто відіграв важливу роль у моєму житті як священика і монаха. Вийшов досить чисельний перелік імен не на одну сторінку. Я вирішив пошанувати час всіх вас сьогодні присутніх і скоротив перелік до кількох осіб. Хай вибачать мені інші – живі і ті, хто вже у вічності. Господь знає всіх. Я всім їм вдячний за їхнє свідчення Христа для мене.

Я винятково вдячний Богові за мою першу велику духовну родину, яку Він мені дав – за мій монаший Чин Святого Василія Великого, який відіграє у моєму житті надзвичайно важливу роль. Неможливо переоцінити той пережитий у монастирі особистий, часто досить болючий, досвід духовної боротьби.

Саме в монашій спільноті під проводом досвідчених наставників я вчився пізнавати Бога, прагнув глибше розуміти себе  і ближніх, відчув, зрозумів і остаточно утвердився в тому унікальному дарі, яким є монаше покликання. Чин Святого Василія став для мене справжньою школою духовного життя. Я вдячний моїм духовним братам за ту духовну і моральну підтримку , яку вони мені надавали і надають.

Не можу не подякувати Богові за дар Згромадження Сестер Мироносиць, які стали для мене другою духовною родиною після мого Чину і які відіграють у моєму житті дуже важливу роль щодо мого росту як священика і як людини. Сестри були і є для мене великою духовною і моральною підтримкою в моєму житті. Вони завжди були для мене своєрідним стимулом духовного життя, змушували працювати над моїм духовним зростом. Я не знаю, хто від кого більше навчився: чи вони від мене як духівника Згромадження у свій час, чи я від них. Я дякую Вам, сестри, за ваші молитви, за вашу підтримку у складні моменти мого життя і, особливо, за вашу жертвенну працю для Церкви, зокрема, для Бучацької єпархії, в якій ви сьогодні служите.

Я висловлюю сьогодні вдячність Господеві за парафіян, яких Господь дав мені в монастирі і парафії Царя Христа в Івано-Франківську, де я став священиком і де отримав дуже різноманітний і багатий досвід пасторального служіння. Дякую вам за пам’ять, за молитви, за розуміння і підтримку протягом тих 6-ти років, які я провів у Івано-Франківську.

Також дякую всім, а особливо тут присутнім моїм дорогим парафіянам з Луцька, з далекої і такої близької і рідної мені Волині, якою вона стала для мене за 9 років мого служіння. Я не знайду зараз слів, щоб подякувати Вам за те душевне тепло, за ту родинну атмосферу, за всі ті молитви і за все, що ви робили і робите для мене і для нашої Церкви на Волині.

В особливіший спосіб висловлюю свою вдячність священикам і вірним Бучацької єпархії, в тому числі парафіянам катедрального собору святих Апостолів Петра і Павла та всім нашим вірним у Чорткові. Дякую за розуміння і підтримку мене як Апостольського Адміністратора, за розуміння моєї позиції і за спільні зусилля, завдяки яким єпархія вийшла зі складної ситуації, в якій була 4 роки тому. Дякуючи Богові і вам, ті прикрі непорозуміння залишилися в минулому і, надіюся, назавжди. Єпархія отримала можливість нормально розвиватися в атмосфері довіри, миру, любові і взаєморозуміння. Так, ще не всюди і не завжди є безпроблемно і безхмарно. Але я впевнений, що всі поточні проблемні ситуації, так само, як і немало інших, вже вирішених, теж будуть розв’язані нами спільно в дусі взаємоповаги, любові і послуху Церкві.

Але крім вирішення проблем, які були й будуть, перед єпархією стоять нові завдання, які ставить Церква. Наша єпархія, як і кожна єпархія, має свої особливі неповторні риси, має своє лице. Як і кожне лице треба мити і очищати, так і лице єпархії повинне постійно очищатися від всього, що заважає їй нормально розвиватися і бути собою (в тому найкращому значенні). Тому наші негативні особливості повинні відходити в минуле, а позитивні – розвиватися. Всі єпархії разом, плекаючи свою самобутність, творять багатство Церкви. Але водночас кожна єпархія, в тому числі і наша, перебуває і розвивається в контексті всієї нашої Помісної Східної Католицької Церкви як органічна і невід’ємна її частина. Тому кожна єпархія повинна прямувати до того спільного знаменника, який визначає провід Церкви в усіх сферах церковного життя.

В наш час найголовнішим завданням, яке ставить Церква, є відновлення і оживлення духовного життя – нова Євангелізація. Не нова Євангелія, але оживлення духа Христового Євангелія в душах наших сучасників. Проповідь Євангелія, яку проголошував Господь і апостоли, мусить тривати і в наш час – тривати автентично і максимально зрозуміло для сучасної людини. І тут головний обов’язок проповіді Слова Божого устами і власним життям лягає на духовенство: на богопосвячених осіб і на священиків. Клир Бучацької єпархії налічує 190 священиків, крім цього, ще є 25 монахів і монахинь. Всі вони добре працюють на духовній ниві Бучацької єпархії. Але ніколи немає меж для росту нашої досконалості. І, зрештою, кожний християнин, а в першу чергу особи монашого стану і священики приречені вести постійну духовну боротьбу зі злом. Бо духовне життя – це не статика, а динаміка, це завжди рух: або до Христа, до святості – прогрес, або в протилежний напрям від Христа до гріха, до деградації особистості і смерті – регрес. В цю безперестанну боротьбу за людську душу включені всі християни, але на передньому краї боротьби зі злом є, точніше мають бути, особи монашого стану і священики. Вони відповідають перед Богом не тільки за спасіння власної душі, але й за спасіння багатьох людей, яких Церква довірила їм в опіку. У своїй суті духовне життя є відносно просте, дуже конкретною є його мета: увійти в життя Пресвятої Тройці, тобто досягнути того, для чого, власне, і була створена людина: жити в постійному тісному сопричасті зі своїм Творцем.  І тільки тоді проповідь Євангелія буде автентичною, тобто правдивою, коли священик буде особисто знати  Господа. Автентична проповідь –  це не тільки ефективно промовляти з амвону. Наша проповідь – не для нашої слави, а для слави Господа. Вона має йти від нашого серця. Проповідь священика – це прямий наслідок його життя з Богом, це плід щоденного шукання Бога. І треба пам’ятати, що шлях до Бога лежить через хрест і безнастанну молитву. Хрест, на якому щодня має вмирати наша стара людина, старий Адам, який живе в кожному з нас. І молитва особиста, як повсякчасна розмова з Богом словами і без слів, і молитва Церкви – церковне правило, що єднає нас з усією Церквою. Я розумію священиків, які мене зараз слухають: мені легко говорити про духовне життя, а вони, крім духовної боротьби, мусять ще провадити боротьбу за достойне туземне життя своїх родин. Вони мають обов’язок дбати про забезпечення всіх членів своєї сім’ї, що є досить нелегко в наш час. Але все ж таки на першому місці в житті священика завжди мусить бути духовний фактор, інакше духовне життя буде на послугах матеріальних потреб. Тоді такий священик нічим не буде відрізнятися від мирянина в духовному плані і нічого не зможе йому дати як священик, крім, звичайно, формального виконання треб. Кожний священик повинен пам’ятати про свою винятково важливу місію – бути посередником між Богом і людьми і вести свою паству до Творця. В першу чергу від священика залежить духовний і моральний стан його парафіян, від нього залежить, зрештою, все життя на парафії. Саме він повинен будити своїх вірних до духовного життя і провадити їх дорогою духовної боротьби, якою він сам йде. Тому мусить добре знати всі труднощі і небезпеки цієї дороги не теоретично, але з власного досвіду. Тільки тоді він зможе бути справжнім духовним батьком своїх вірних. Я глибоко переконаний, що саме від наших священиків у великій мірі, якщо не повністю, залежить майбутнє і Церкви, і народу. Наскільки вони зуміють захопити людей Христом, захопити їх до духовного життя, тобто до переміни в Христі, настільки ці люди: чоловіки, жінки, діти, молодь, бізнесмени, політики, державні службовці і всі інші будуть тими знаряддями в руках Божих, через яких Господь перемінить світ.

Автентична проповідь словом мусить обов’язково бути підтверджена святістю життя священика. Святість життя – це те, що найбільше захоплює і приваблює людей. Св. Йосафат, св. Іван Віаней, о. Піо, о. Еміліян Ковч та безліч інших святих священиків саме праведністю, святістю свого життя перемінювали світ навколо себе. Наголошую ще раз, я переконаний, що від священиків як від безпосередніх виконавців волі Церкви залежить, яким буде лице нашої Церкви і народу в майбутньому.

Я сьогодні маю унікальну нагоду говорити не лише до абсолютної більшості священиків нашої єпархії, але й до їхніх дружин, які сьогодні так чисельно зібрані разом в один час і в одному храмі. Це дійсно унікальна можливість побачити всіх вас разом. Я навмисне просив деканів, щоб були присутні всі священики з їмостями, щоб, в першу чергу, все наше духовенство було учасником нинішньої події і також, щоб подякувати вам, дорогі їмості, за вашу жертвенність, за спільне несення хреста священичого служіння ваших подругів, за християнське виховання ваших дітей, за готовність жертвувати дочасними речами, щоб не втратити речі вічні, за готовність йти за своїм чоловіком на будь-яке місце служіння, яке йому визначить Церква; дякую вам за ваші щоденні, приватні і спільні молитви у ваших родинах, через які Господь будує ваші домашні церкви-сім’ї.

Хочу сказати, що я захоплююсь самовідданістю наших їмостей. Хочу зазначити, що дружина священика, воїна Христового, – теж повинна бути в якійсь мірі воїном Христа у духовній боротьбі. Від неї у величезній мірі залежить успішність проповіді її чоловіка – священика. Їмость своїм життям, життям членів своєї родини або стверджує слова проповідей отця, продовжуючи його проповідь життям своєї родини, або заперечує.

 Від їмості у великій мірі залежить духовна і моральна атмосфера на парафії. Силою факту, що вона є дружиною священика, їмость мимоволі стає в центрі уваги всієї парафії. За нею спостерігають, з неї беруть приклад. Всі члени родини священика: дружина, діти повинні дбати про своє духовне життя, бо вже силою самого факту, що вони є родина священика, є залучені у ту духовну боротьбу, яку веде їхній отець – глава родини як слуга Христовий. Дружина священика повинна заохочувати свого чоловіка до духовного життя, щоб разом творити справжню християнську сім’ю. Зразкова християнська сім’я вже самим своїм існуванням робить великий вплив на парафію. Але не тільки на парафію, але й набагато ширший загал: в історії нашого народу саме священичі сім’ї дали Церкві та Україні визначних діячів як у церковному житті, так і в сфері культури, політики та в інших галузях суспільного буття.

Особливо хочу звернутися до наших мирян, адже вони творять основне тіло нашої єпархії: на 190 священиків припадає приблизно 250 тисяч вірних. Саме миряни є тими знаряддями Христа, які вводять Господа в усі сфери життя суспільства. Саме вони втілюють у життя народу Божі закони, яких навчає духовенство. Саме миряни тримають на своїх плечах церковну структуру, матеріально і духовно підтримуючи своїх пастирів. Без священика немає парафії, без парафіян немає пастиря. Разом: духовенство і миряни – творимо Церкву, спомагаючи одні одних духовно і матеріально, кожний відповідно до свого місця в Церкві, до свого виду служіння. Немає вищого і нижчого служіння в Церкві. Кожне служіння: чи церковного керівництва, чи священиків, чи мирян є незаміниме і життєво необхідне для існування Церкви. Дуже важливо є кожному правильно усвідомити свою роль, місце і завдання, яке він повинен виконувати в Церкві, щоб не було непорозумінь.

Всі разом ми творимо Церкву, яка є іконою Пресвятої Тройці в цьому світі. Всі Три Особи Пресвятої Тройці є абсолютно неповторні, самобутні і абсолютно рівні між собою. Ніхто не вищий, ніхто не нижчий. Але при абсолютній рівності є одне начало – Отець. Син і Святий Дух  нічого не роблять з того, що не є волею Отця. Це не нівелює абсолютно свобідної волі  ні однієї особи Тройці, бо все діється в дусі Любові – у Святому Дусі. Тому і в Церкві ніхто не робить, що завгодно, а тільки те, що відповідає волі Господа, і яку Господь виявляє через провідників Церкви – тобто через єрархію.

Від рівня духовності наших мирян, від їхньої небайдужості і активності, а найголовніше, від їхнього послуху проводу Церкви – залежить успішність праці священиків. Тільки така активність, яка відповідає навчанню Церкви, є такою, що не руйнує, а будує Церкву.

Особливо дякую тут присутнім мирянам – представникам влади: обласної, районної та міської. Я вам хочу подякувати перед лицем глави нашої Церкви – Блаженнішим Патріархом, перед лицем нашого єпископату за те взаєморозуміння, яке є нині між нами, за ваше правильне розуміння ролі Церкви в житті суспільства, за спільні вирішення багатьох проблем, які однаково хвилюють як державу, так і Церкву. Бажаю вам щедрого Божого благословення, і щоб Господь через ваше служіння, через ті великі можливості, які вам дано, перемінював життя нашого народу на краще.

Вітаю також тут присутніх владик Римо-Католицької Церкви: єпископа Маркіяна Трофим’яка з Луцька, архиєпископа Петра Мальчука з Києва, владику Леона Дубравського з Кам’янця-Подільського, вітаю наших друзів-домініканців з костелу в Чорткові, особливо вітаю представників братніх Церков інших конфесій: о. Михайла Левковича та інших. Вітаю всіх гостей з-за кордону: з ближнього і далекого зарубіжжя.

А всім нам, духовенству і мирянам, хочу побажати, щоб спільним фундаментом, який би був запорукою нашої успішної співпраці, для всіх нас стало б шукання волі Господньої, яка, найперше, виявляється через провід Церкви. Якщо кожен з нас не буде шукати нічого свого, а тільки волі Божої і слухати Церкву, тоді не буде підстав для непорозумінь і конфліктів.

Я розумію: для того, щоб не бути голослівним та щоб слова мої були вагомі, всі ці вимоги і пропозиції, які виклав перед вами, я, в першу чергу, повинен скеровувати до себе, починати з себе. Тому прошу у всіх вас, духовенства і мирян, молитви за мене, якщо хочете мати в моїй особі доброго єпископа.

На завершення особливо хочу подякувати всім єпископам Синоду Української Греко-Католицької Церкви за вияв високої довіри до мене і вибір мене на єпископа і Єпарха Бучацької єпархії. Я дякую тут присутнім владикам: архиєпископу Львівському кир Ігорю Возьняку, владиці Богдану Дзюраху з Києва, секретареві Синоду, єпарху Івано-Франківському кир Володимиру Війтишину, єпарху Коломийсько-Чернівецькому кир Миколаю Сімкайлу, екзарху Донецько-Харківському кир Степану Меньку, екзарху Одесько-Кримському кир Василію Івасюку, екзарху Луцькому кир Йосафату Говері, Апостольському Адміністратору Стрийської єпархії кир Тарасу Сеньківу, владиці Йосифу Міляну з Києва, владиці Венедикту зі Львова, владиці Василію Медвіту з Харкова. Дякую за спільну молитву в цей важливий для Бучацької єпархії і для мене день. Сьогодні я прийнятий в мою нову духовну родину – родину владик нашої помісної Східної Католицької Церкви та й всієї Католицької Церкви. Адже Синод Єпископів – це не просто збір різних єпископів, це не сума осіб, а є цілісна духовна родина у Христі, яка єдиним серцем і устами славить Бога. Через них Господь провадить свою Церкву. Єпископське служіння продовжує служіння апостолів і є найвищим і найвідповідальнішим служінням у Церкві. Я дякую Святішому Отцю Венедикту XVI, Папі Римському, що знайшов мене достойним цієї великої гідності бути послідовником апостолів і потвердив вибір нашого Синоду.

Дякую моїм святителям: владиці Софрону Мудрому, через якого Господь багато зробив у свій час для нашої Церкви і за його мудрі поради, які не раз отримував від нього.

Дякую владиці Василію Семенюку, який довгі роки трудився на теренах Бучацької єпархії ще задовго до її постання, у важкі часи підпілля. Владика Василій добре знає не тільки кожного священика в нашому регіоні, але й багатьох мирян. Його по праву називають духовним батьком подільського краю.

 І особливу сердечну вдячність я складаю Вам, Блаженніший Святославе – Патріарше нашої Церкви. Я хочу подякувати Вам не тільки за уділення мені Святої Тайни єпископського священства. А хочу висловити те, про що, я впевнений, з усіх тут присутніх людей думає кожний. У сьогоднішній нелегкий час, повний всіляких труднощів, непорозумінь, невдач і розчарувань, Ви, Блаженніший, є для нас чи не єдиною радістю. Ми радіємо, що Бог дав нам такого Патріарха. Ви є великим благословенням для нашої Церкви, і ми вважаємо це за знак, що Господь не забув за нас і бажає нового розквіту для нашої Церкви і народу.

Я прошу Вас, Ваше Блаженство і мої святителі – владики, моліться за мене, щоб та невидима благодать ,яка зійшла на мене через Ваші святительські руки, була мною не змарнована, а щоб стала у мені видимою. Нехай Господь у повноті діє через мою немічність, через таке недосконале і немічне знаряддя, яким є я, і нехай Він керує єпархією. Бо це – Його Церква, і це – Його єпархія. Я є тільки тимчасовий управитель власністю Господа. Я прошу в Бога так мене провадити, щоб я, як мінімум, не заважав Йому діяти в єпархії, а як максимум, наскільки це можливо для мене, всіма моїми силами намагався якнайповніше пізнати волю Господню, волю Церкви і донести та реалізувати її в житті єпархії.

АМІНЬ.